Джерело: Юлія Петровська, для The Insider
Заступник глави адміністрації президента Дмитро Козак днями заявив, що Росія стане на захист своїх громадян на Донбасі, якщо ситуація там розвиватиметься за сценарієм різанини в боснійської Сребрениці у 1995 році. В Росії вбивство 8 тисяч мусульман, яке Міжнародний суд в 2007 році визнав геноцидом, нерідко ставиться під сумнів. При цьому Кремль використовує цю трагедію для виправдання своїх дій проти Грузії (у 2008 році) та України, але в той самий час підтримує на Балканах сили, які заперечують військові злочини.
Сигнал західним елітам
Висловлювання Дмитра Козака – це багато в чому повторення заяви Володимира Путіна на сесії дискусійного клубу «Валдай» у жовтні 2017 року. Російський президент тоді сказав, що закриття кордону між Росією і невизнаними республіками ДНР і ЛНР «призведе до ситуації нарівні зі Сребреницею». Більш детально з цієї теми через кілька років висловився Дмитро Пєсков, коли його попросили пояснити, чому російська сторона проводить паралелі між ситуацією на Донбасі та боснійським конфліктом 1990-х років. Як з’ясувалося, свій висновок Кремль зробив «на підставі неконтрольованих дій різних підрозділів збройних сил України, а також домінування націоналістичних настроїв і розпалювання абсолютної ненависті до населення самопроголошених республік».
Зрозуміло, що слова представників кремлівської адміністрації адресовані насамперед західним елітам, для яких Сребрениця – доведений і найстрашніший злочин в Європі з часів Другої світової війни. Понад 8 тисяч чоловіків-мусульман, включаючи підлітків, були вбиті у Сребрениці в липні 1995 року, після того як це місто, формально перебуваючи під захистом ООН, перейшло під контроль сербських формувань Ратко Младича. Більшість полонених і цивільних осіб були розстріляні під час масових страт. До моменту загибелі близько 500 з них не досягли і 18-річного віку. Як встановило слідство, багато жертв були пізніше неодноразово перезахоронені, щоб приховати сліди масової розправи.
ДЛЯ ЗАХОДУ СРЕБРЕНИЦЯ – ДОВЕДЕНий І НАЙСТРАШНІШИЙ ЗЛОЧИН В ЄВРОПІ З ЧАСІВ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ
Про що йдеться в документах?
Те, що в Сребрениці мав місце саме геноцид (тобто дії, вчинені з наміром знищити повністю або частково будь-яку національну, етнічну, расову чи релігійну групу), встановлено Міжнародним судом ООН в Гаазі у 2007 році. Інший суд – Міжнародний трибунал по колишній Югославії (МТКЮ) – висунув у цій справі 20 звинувачень, ще не менше 25 вироків винесено в регіоні: у самій Боснії та сусідніх Сербії і Хорватії. В цілому 47 чоловік були засуджені до 700 років позбавлення волі, зокрема було винесено чотири вироки про довічне ув’язнення.
Серед найвідоміших засуджених – Ратко Младич, який отримав в листопаді 2017 року довічний термін, і колишній лідер боснійських сербів Радован Караджич, якого засудили до 40 років в 2016 році, а в 2019-му цей вирок був посилений до довічного.
Метою кампанії Караджича і Младича, як сказано в документах МТКЮ, було повне очищення від боснійських мусульман і хорватів територій, які сербські лідери вважали своїми. Серед свідчень геноцидних намірів наводяться і їхні власні висловлювання. Так, Караджич заявляв ще до початку війни, що прагнення до незалежності «приведе Боснію в пекло, а мусульманський народ, можливо, зникне». Через кілька років, 11 липня 1995 року Младич відкрито заявив у Сребрениці, що настав час «помститися туркам». На Младича як одного з головних організаторів розправи над жителями Сребрениці вказав під час судових розглядів колишній командувач Дринським корпусом генерал Радислав Крстич, засуджений до 35-річного терміну.
Радован Караджич
За даними слідства, більшість полонених і цивільних осіб були вбиті протягом декількох днів після переходу Сребрениці під контроль Младича. Близько тисячі неозброєних чоловіків і підлітків були відокремлені сербськими військовими від загальної маси біженців, які скупчилися біля бази ООН в Поточари в очікуванні допомоги та евакуації. Решта кілька тисяч – це біженці і військові 28 дивізії Армії БіГ, які після падіння Сребрениці намагалися відступити в Тузлу, на території під мусульманським контролем. Частина їх загинула під артобстрілами, інші були захоплені в сутичках або здалися сербським формуванням, які обіцяли зберегти їм життя. Більшість полонених перед розстрілами розміщували на різних об’єктах (в основному фермах або школах) поблизу населених пунктів Нова Касаба, Сандічі, Ораховац, Братунац, Петковац, Піліця, Бранево. До місць розстрілів багато з них було доправлені у виснаженому стані, зі зв’язаними дротом руками і зав’язаними очима. Частина з них була вбита в Кравіці з використанням ручних гранат і гранатометів. Особисті речі та документи знищувалися.
Цю картину подій підтвердила урядова комісія Республіки Сербської в Боснії і Герцеговині у 2004 році, ґрунтуючись на інформації з внутрішніх джерел – армії, генштабу, поліції та інших силових структур, а також на документах, отриманих від Сербії, Чорногорії і МТКЮ. Комісія дійшла висновку, що з 10 по 19 липня 1995 року тисячі мусульман були вбиті в умовах грубого порушення міжнародного гуманітарного права і що виконавці цього злочину спробували його приховати, переміщуючи тіла. У звіті комісії наводилися дані щодо 32 масових поховань з останками мусульман, про які до цього не було відомо, а число осіб, зниклих у Сребрениці в липні 1995, оцінювалося в 7-8 тисяч осіб.
Західні стандарти по-кремлівськи
Російська дипломатія, принаймні до 2008 року, визнавала події в Сребрениці геноцидом, пізніше Москва відійшла від цього формулювання, віддаючи перевагу більш нейтральним словам «трагедія» або «злочин». Для Москви це в будь-якому випадку – чуже горе, і всі післявоєнні роки вона уникала детального обговорення цих подій, закликаючи «перевернути похмуру сторінку». Паралелі між збройними конфліктами завжди виглядають штучно, але для Москви порівняння ситуації в Донбасі зі Сребреницею – це просто частина пропагандистської кампанії, в якій Кремль намагається застосовувати ті ж оцінки, цінності і стандарти, на які посилається Захід.
До подій на Сході України російська дипломатія намагалася використовувати найвідомішу балканську трагедію для виправдання своїх дій щодо Грузії в 2008 році. «Наші миротворці не допустять повторення в Південній Осетії того, що трапилося в Сребрениці, коли миротворці з Нідерландів не змогли запобігти геноциду, – говорив міністр закордонних справ Сергій Лавров у серпні 2008 року. Тоді російську сторону ще не бентежило слово «геноцид», від якого вона остаточно відмовилася в 2015 році, ветувавши в РБ ООН британський проект резолюції із засудженням злочину в Сребрениці.
У суперечках з опонентами російська влада нерідко використовує криваві епізоди балканських конфліктів 1990-х. Найчастіше йдеться про бомбардування Югославії в 1999 році або проголошення незалежності Косово як найгрубіше порушення міжнародного права. При цьому в державних і навколокремлівських ЗМІ часом зустрічаються найпримітивніші трактування конфліктів 1990-х, а вся відповідальність за розпад Югославії покладається, наприклад, на «Пентагон і європейських неонацистів», які намагалися підірвати вплив Сербії та її «історичного союзника» Росії. Подібні публікації – це суміш вимислу, реальних фактів і радикальних версій з метою посилення антизахідних настроїв і просування поглядів, притаманних вкрай націоналістичній частині сербської політичної сцени.
Під цим кутом в Росії часто розглядаються і масові розправи в Сребрениці. На рівні дипломатії, навколокремлівських ЗМІ і «мозкових центрів» усі ці роки йшла робота з дискредитації судових рішень щодо ключових обвинувачених, крім того були й спроби зниження масштабів і значущості подій липня 1995 року. Прокремлівські аналітики з легкістю ставлять під сумнів кількість жертв і результати експертиз, обходячи стороною докази.
У подібних статтях чи офіційних російських висловлюваннях немає визнання чиїх то б не було заслуг у цьому масштабному розслідуванні. А основна роль тут належить Міжнародній комісії зі зниклих безвісти осіб (ICMP), яка змогла ідентифікувати за допомогою експертиз ДНК сім тисяч жертв із 8000. Вона надала ключові докази того, що останки з масових поховань переміщалися тричі або навіть чотири рази, часом на десятки кілометрів від місця вбивства, з метою приховування злочину.
Альтернативна картина
Події липня 1995 року добре задокументовані, але російській публіці в цьому інформаційному потоці запропонують радше не документи і свідоцтва їхніх учасників, а набір чуток і важких для сприйняття фактів з неодмінним антиісламським акцентом. Блокування Росією проекту британської резолюції у 2015 році в Москві скоріше трактується як вдала можливість провести новий, неупереджений розгляд справи. Мовляв, з нинішнім розслідуванням щось не так: «крім вбивства певної кількості людей, все інше під питанням».
Запропонувати якусь картину, яка спростовувала б факт масових розстрілів у липні 1995 року, учасники цієї інформаційної кампанії не можуть. Тому акценти просто зміщуються на попередні події, перш за все на напади мусульман на сербів у Східній Боснії починаючи з 1992 року. Намагаючись знизити масштаб розправ липня 1995 року, прихильники альтернативної картини виводять чоловіків призовного віку зі списку «невинних» жертв і перекладають основну відповідальність на самих боснійських мусульман та голландських миротворців, які не забезпечили повноцінну демілітаризацію Сребрениці і не подбали про місцеве населення.
Крім того, на перший план виносяться припущення, що розстріли були ініціативою не армійських генералів, а деяких сербських добровольців, які «самостійно екіпірувалися і не дотримувалися дисципліни». Яким чином окремі «добровольці» змогли в короткі терміни створити десятки масових поховань, частину яких не вдається дослідити й досі, у цій версії не пояснюється.
25 років по тому
На жалобні заходи, пов’язані з липневими подіями в Сребрениці, щороку з’їжджаються десятки тисяч людей і багато політиків. Відомих російських представників там не буває (важко сказати, з політичних причин або через побоювання за свою безпеку). Російська політика часто асоціюється виключно з підтримкою місцевого сербського керівництва – якими б суперечливими не були його дії, а також із запереченням геноциду та співчуттям до тих, хто був засуджений за масові розправи і депортації. До слова, приїжджати в Сребреніцу для деяких політичних діячів як і раніше небезпечно.
Скажімо, чинний президент Сербії Олександр Вучич був змушений рятуватися втечею у 20-ту річницю трагедії. Родичі жертв намагалися закидати його камінням, пригадавши йому радикальну молодість і заклики вбивати по сто мусульман за одного серба.
Емоційне ставлення до «своїх» жертв і заперечення «чужих» на Балканах все ще залишається нормою. Більшість людей в регіоні налаштовані на примирення і спокійне життя, проте політики з консервативно-націоналістичного табору постійно намагаються переносити конфліктне минуле в сьогодення. Оскарження формулювання «геноцид» за офіційного визнання самого факту розправ у Сребрениці – одна зі значущих складових політичного курсу лідера боснійських сербів Мілорада Додіка, який є близьким партнером російської влади.
Додік дистанціюється від відповідальності, яку в 2004 році взяло на себе колишнє керівництво РС на чолі з президентом Драганом Чавичем і всіляко намагається оскаржити згаданий звіт урядової комісії про жертви Сребрениці. Втім, його погляди серйозно змінювалися за останні десятиліття.
На рубежі 1990-х Додік підтримував реформаторську течію, а під час війни був в опозиції до Караджича, звинувачуючи його у зв’язках з криміналом і діях, що були кваліфіковані як військові злочини. Після війни Додік обурювався, що оголошені в розшук Караджич і Младич не хочуть здатися до рук міжнародного правосуддя: «нехай кожен сам відповідає за скоєні злочини». Після винесення в 2007 році вердикту Міжнародного суду ООН Додік називав «безперечним» той факт, що в Сребрениці було вчинено геноцид.
Москва тролить жертв?
Сьогодні у Додіка інші погляди. Його нинішній курс і пошук опори в консервативно-націоналістичному середовищі передбачає використання символів військового минулого і підтримку тих, хто стояв біля витоків Республіки Сербської. Маргіналізація жертв Сребрениці – частина цієї політики. Тепер Додік каже, що необхідно заново розслідувати ці події. Ніби й не має жодного значення уся попередня робота тисяч фахівців, уся інформація і документи, зібрані за минулий час, свідчення учасників розправ і тих, хто вижив. Російська влада у цій полеміці в міру сил підтримує свого важливого партнера, до слова, єдиного високопоставленого політика на Балканах, який визнав анексію Криму.
Головна послуга, яку Москва зробила Додіку в останні роки – це блокування резолюції в РБ ООН щодо геноциду. За це місцеві націоналісти віддячили Росії пам’ятником колишньому російському представнику в ООН Віталію Чуркіну з написом «Подяка за російське Ні».
Спочатку цей суперечливий з художньої та політичної точки зору витвір передбачалося встановити в самій Сребрениці, але мер Младен Груічіч відмовився від цієї ідеї, пославшись на можливе посилення міжетнічної напруженості. В результаті пам’ятник поставили в непомітному місці у Східному Сараєво, і до нього покладають квіти делегації, що прибувають з Москви. З урахуванням місцевих реалій і масштабів злочину, який Москва визнає як «один із найтяжчих» це важко сприймати інакше, ніж грубий тролінг. Але у Кремля, вочевидь, свій розрахунок.
Джерело: Юлія Петровська, для The Insider
