Спостерігаючи за еволюцією публічної дискусії в Польщі та Західній Європі протягом останніх двох років, неможливо позбутися враження, що ми перебуваємо в глибокому когнітивному дисонансі. Одним із найпопулярніших і водночас найтоксичніших наративів, який після 2022 року почав проростати на маргінесі, щоб згодом проникнути в політичний мейнстрім, є залякування іммігрантами з України. Це явище, спочатку маргінальне, зіткнулося зі стіною загальної польської емпатії та розуміння трагедії війни. Однак сьогодні ми бачимо, що ця стіна дає тріщини.
Варто зауважити, що зміна суспільних настроїв і витіснення співчуття побоюваннями чи стереотипами має своє об’єктивне підґрунтя. Тривалий конфлікт, відсутність системних інтеграційних рішень та хаотична інформаційна політика влади створили вакуум. У цю прогалину стрімко увійшли середовища, які роками паразитують на національних питаннях. Кажучи прямо, націоналізм і популізм отримали до рук потужну зброю — гру на неприязні до чужинців.
Ми бачимо це не лише в Польщі. Подібні явища резонують у наших сусідів: у Словаччині, Угорщині чи Румунії. Питання міграції та доцільності допомоги Києву стало політичним пальним не лише для радикальних формувань. Що гірше, воно почало формувати риторику партій, які досі вважалися соціально відповідальними. Боротьба за радикальний електорат змусила головних гравців переймати антиіммігрантські гасла, що призвело до охолодження відносин на лінії Варшава-Київ.
Проте в самому серці цього антиукраїнського хрестового походу криється фундаментальна суперечність, або навіть гігантське лицемірство. Середовища, які найгучніше кричать про наплив іммігрантів і необхідність захисту польськості, водночас є тими самими групами, які найактивніше просувають наратив про необхідність завершення війни за будь-яку ціну. У їхньому баченні, яке часто підсуває пропаганда Кремля, Україна повинна сісти за стіл переговорів, віддати території, а фактично — капітулювати перед російською вимогою сфери впливу. Ця мрія західних популістів, що застрягли в обіймах Путіна, насправді є рецептом катастрофи, від якої вони нібито хочуть нас захистити.
Поміркуймо холоднокровно, що сталося б, якби цей сценарій було реалізовано. Програш України або нав’язаний їй «гнили мир», що означатиме тривалу окупацію і терор на сході, не зупинить міграцію. Навпаки, це викличе хвилю, порівняно з якою події березня 2022 року були лише прелюдією.
Якщо Україна впаде економічно та військово, якщо її заштовхнуть у рамки «руского міра», мільйонам людей не буде куди повертатися. Ба більше, рушить чергова хвиля втеч. Цього разу вже не тимчасових, а остаточних. Це будуть люди, які тікають від репресій, фільтрації та злиднів, що несе із собою російська адміністрація. Націоналісти, які лякають нинішніми іммігрантами й водночас лобіюють рішення, вигідні для Москви, насправді діють на користь того, щоб накликати на Польщу та Європу гігантський екзодус.
Це дії всупереч власним гаслам, всупереч логіці та всупереч національним інтересам. Звісно, я опускаю тут навіть моральний аспект і те, чим така трагедія стала б для самого українського народу. Я зосереджуюся на холодному розрахунку, якого бракує популістам.
Немає сумнівів, що цей внутрішньо суперечливий наратив є корисним виключно з погляду російських маніпуляцій. Кремль чудово знає, що втома західних суспільств є його союзником. Підігрівання антиукраїнських настроїв при одночасному прагненні до військового знищення України — це стратегія, розрахована на хаос у Центральній Європі.
Звісно, не будьмо наївними. Це не означає, що українська еміграція є явищем одновимірним і позбавленим негативних аспектів. Без сумніву, серед мільйонної маси втікачів, а також осіб, яким легко видавати себе за жертв війни, знаходяться емісари «руского міра». Є люди, чий світ цінностей фундаментально суперечить баченню відкритої та демократичної Європи. Є, врешті-решт, російські шпигуни та диверсанти, які користуються «розгерметизацією» кордонів.
Суспільство дратує також «золота молодь», яка так кидається в очі. Дуже заможні люди, чий показний стиль життя, розкішні автомобілі та пиха жодним чином не асоціюються з долею воєнного біженця, який втратив усе нажите. Ці образи викликають виправданий гнів і є паливом для фальшивих наративів. Однак зведення величезної гуманітарної та геополітичної проблеми, якою є втеча від війни, виключно до супутніх патологій є класичною спробою маніпуляції.
Саме на цих емоціях, на гніві щодо багатіїв, які уникають мобілізації, чи на страху перед злочинністю будується політичний капітал. У кінцевому підсумку він має призвести до припинення допомоги Києву. На жаль, раціональні аргументи в зіткненні з емоціями, які легко розпалити, часто програють.
Однак ми мусимо голосно говорити про наслідки. Справжній патріот і реаліст розуміє, що гарантією демографічної та соціальної стабільності Польщі є незалежна, здатна до оборони Україна. Кожен, хто стверджує інше, хто під маскою реалізму підсуває ідею капітуляції Києва, по суті, відчиняє ворота для мільйонів нових біженців. Лицемірство популістів полягає в тому, що вони хочуть загасити пожежу, поливаючи її бензином. Якщо їхнє бачення справдиться, міграційна криза, якою нас лякають, стане пророцтвом, що саме себе здійснює, у масштабах, яких Європа не бачила з часів Другої світової війни
PB
