Артур Жак
У сучасному геополітичному дискурсі Російська Федерація дедалі частіше переходить від концепції «м’якої сили» (soft power) до стратегії «гострої сили» (sharp power), спрямованої на підрив демократичних інституцій зсередини. Аналіз поточної ситуації у країнах Вишеградської групи, зокрема у Словаччині, демонструє комплексний підхід Москви: від використання феномену «захоплення держави» (state capture) через корумповані еліти до формування псевдоідеологічних парамілітарних мереж. Ця стаття має на меті деконструювати архітектуру російського впливу, в якій криміналізація політичного процесу та експлуатація консервативних наративів слугують плацдармом для ідеологічної та, потенційно, військової окупації Європи.
Феномен «захоплення держави»: інституційна деградація як передумова зовнішнього впливу
Політична біографія чинного прем’єр-міністра Словаччини Роберта Фіцо та еволюція його політичної сили «Курс – соціальна демократія» (Smer-SD) є хрестоматійним прикладом того, що в сучасній політології кваліфікується як state capture – системне підпорядкування державних інституцій приватним олігархічним інтересам, що згодом трансформується у вразливість до зовнішнього втручання.
Уперше очоливши уряд у 2006 році під гаслами «третього шляху» та альтернативи хаотичним елітам посттрансформаційного періоду 90-х, Фіцо фактично імплементував модель клієнтелізму. Відставки міністрів того періоду – від очільника Мінбуду за непрозорі тендери («дошка оголошень») до міністра екології за махінації з квотами на викиди парникових газів – були не поодинокими ексцесами, а симптомами системної патології виконавчої влади. Однак кульмінаційним моментом, що оголив глибину тіньової інтеграції бізнесу та політики, стала справа «Горила» (kauza Gorila).
Оприлюднені словацькими спецслужбами (SIS) матеріали прослуховування конспіративної квартири на вулиці Вазовій у Братиславі зафіксували переговори між Ярославом Гашчаком (Jaroslav Haščák), головою інвестиційної групи Penta, та високопосадовцями щодо приватизації стратегічних активів (енергетика, транспорт) в обмін на відкати. Проте найбільший резонанс викликала фіксація голосу, ідентифікованого як голос Роберта Фіцо.
У цих записах фігурують конкретні фінансові показники, що свідчать про масштаби політичної корупції. Зокрема, на аудіозаписах зафіксовано зізнання про отримання 75 мільйонів словацьких крон на фінансування виборчої кампанії від «прихованих спонсорів» поза офіційним виборчим фондом. Більше того, у матеріалах справи виринає постать Федора Флашіка (Fedor Flašík), наближеного до верхівки Smer-SD, у контексті отримання траншу в розмірі 250 мільйонів крон. Хоча питання, чи походили ці кошти безпосередньо від групи Penta, залишається предметом юридичних дискусій, сам факт обговорення таких сум у конспіративних умовах делегітимізує заявлену антикорупційну риторику лідера.
Реакція Роберта Фіцо на ці звинувачення є показовою для популістського лідера, що намагається уникнути політичної відповідальності. Його риторика («Я не виключаю, що колись розмовляв з паном Гашчаком. Чому я маю це виключати? Це людина, яка забезпечує роботою 30 000 осіб») є класичним прикладом маніпулятивної підміни понять, де корупційні зв’язки виправдовуються нібито соціальною відповідальністю великого капіталу.
Попри те, що справа «Горила» та згодом вбивство журналіста-розслідувача Яна Куцяка (який викривав зв’язки уряду з італійською мафією ‘Ndrangheta) призвели до тимчасової втрати влади Фіцо, його повернення у 2023 році свідчить про небезпечну трансформацію електоральної культури. Соціологічні дослідження (2023 р.) фіксують, що для 59% респондентів пріоритетом є «ціннісний набір» партії, а не доброчесність її лідерів. Саме цей «ціннісний вакуум» і був успішно заповнений російською пропагандою, яка інструменталізувала корумповані еліти, надавши їм ідеологічне прикриття у вигляді «боротьби за традиційні цінності» проти «ліберального диктату» Заходу.
Гібридні загрози у Центральній Європі: від парамілітарних структур до диверсійної діяльності. Парамілітарний фактор: інструменталізація громадянського суспільства як елемент підготовки до окупації
Якщо політична корупція є механізмом ослаблення державних інституцій «згори», то розбудова проросійських парамілітарних структур (paramilitary groups) спрямована на формування силового активу «знизу». Найбільш показовим кейсом у цьому контексті є діяльність організації Slovenskí Branci («Словацькі новобранці»), яка під виглядом військово-патріотичного виховання молоді фактично виконує функції мобілізаційного резерву для гібридних операцій РФ.
Лідер організації Петер Шврчек (Peter Švrček) пройшов інтенсивний тритижневий курс підготовки у російських інструкторів з числа колишніх офіцерів спецназу (Спецназ ГРУ). Функціональна інтеграція «Новобранців» у російську архітектуру впливу підтверджується їхніми тісними зв’язками з мотоклубом Нічні вовки (Noční vlci), який у європейському просторі діє як агентурний хаб та інструмент «м’якої сили» Кремля.
Особливе занепокоєння викликає трансформація членів організації з «активістів» на комбатантів. Мартін «Сойка» Кепрта (Martin «Sojka» Keprta), один із керівників підрозділів SB, брав безпосередню участь у бойових діях на українському Донбасі на боці терористичних формувань. Його публічна риторика є квінтесенцією кремлівського ідеологічного наративу: «Мені просто не подобаються ті цінності, які пропагує ЄС… ЄС, як мені здається, взагалі ліквідує народи». Цей дискурс, що протиставляє «традиційні цінності» уявному «надмірному гуманізму» Європи, слугує механізмом легітимації насильства. Щонайменше 30 громадян Словаччини, ідентифікованих як учасники бойових дій проти ЗСУ, – це не «солдати удачі», а ідеологічно вмотивовані агенти впливу.
Показовим є звітність організації про так звані «навчання» з контролю території. Офіційні ресурси Slovenskí Branci звітували про зайняття стратегічних комунікаційних вузлів та прикордонних переходів: Кіттзее, Райка, Скаліца, Салка, Штурово (Kittsee, Rajka, Skalica, Salka, Štúrovo), а також мостів Моностор (Most Monoštor) та залізничного мосту біля села Хляба (Chľaba). Географічний аналіз цих локацій вказує на відпрацювання сценаріїв блокування логістичних коридорів у разі виникнення кризової ситуації. Фактично, йдеться про підготовку диверсійних груп (sleeper cells), здатних у «годину Ч» дезорганізувати тил НАТО.
Підтвердженням транскордонного характеру загрози є діяльність інших словацьких найманців, таких як Маріо Рейтман (Mário Reitman) та Штефан Потоцький (Šteфан Potocký). Останній, позиціонуючи себе як «професійного революціонера», заявляє про наявність у Словаччині 25-тисячного резерву однодумців, готових боротися з «колоніальним статусом» країни у складі ЄС. Політичним дахом для таких елементів виступають партії на кшталт ĽSNS (Народна партія «Наша Словаччина») Маріана Котлеби, яка еволюціонувала від неонацистської естетики (уніформи, смолоскипні ходи) до парламентської респектабельності, не змінюючи своєї проросійської суті. Існування більш закритих елітарних груп, таких як «Zoriký Sud» («Опір»), чи рухів, що глорифікують колаборанта Йозефа Тісо (Словацький рух відродження), свідчить про глибоку ешелонованість російської мережі впливу.
Польський фронт: від історичного ревізіонізму до диверсійного терору
Ситуація у Республіці Польща кардинально відрізняється від словацької внаслідок стійкого антиросійського консенсусу в суспільстві. У Варшаві Кремль не може спиратися на мейнстрімні політичні партії, тому застосовує тактику «асиметричної дестабілізації», використовуючи маргінальні групи та прямі диверсії.
1. Радикалізація маргінесу та провокування ворожнечі Росія активно інвестує у розпалювання польсько-українського антагонізму, експлуатуючи травматичні сторінки спільної історії (зокрема, Волинську трагедію). Основними ретрансляторами цих наративів виступають позапарламентські рухи, наприклад, «Камратство» (Kamractwo) Войцеха Ольшанського (Wojciech Olszański), чи Конфедера́ція Коро́ни По́льської (Konfederacja Korony Polskiej) Ґжеґожа Брауна (Grzegorz Braun). Ці структури просувають ідеї панславізму в його московській інтерпретації, закликаючи до геополітичного розвороту Польщі в бік Росії та Білорусі. Ключова мета інформаційних операцій у Польщі – переконати суспільство, що підтримка України шкодить національним інтересам (зернова криза, блокада кордону перевізниками, корупція). Наратив про «українізацію Польщі» використовується для мобілізації ксенофобських настроїв та підриву соціальної солідарності.
2. Перехід до активних заходів. На відміну від Словаччини, де акцент робиться на політичному перехопленні влади, у Польщі фіксується перехід російських спецслужб до тактики терору. Викриття Агентством внутрішньої безпеки (ABW) шпигунських мереж є доказом того, що Москва розглядає Польщу як ключовий логістичний хаб, що підлягає фізичному впливу. Агентурна група займалася встановленням камер спостереження на критичних залізничних вузлах (зокрема поблизу аеропорту Жешув-Ясьонка – головного хабу постачання озброєння Україні) та плануванням диверсій на транспорті. Характерно, що для виконання цих завдань ГРУ вербує не ідейних прихильників, а маргіналізованих осіб через Telegram-канали, використовуючи фінансову мотивацію. Це свідчить про те, що Росія готова застосовувати методи державного тероризму на території країн-членів НАТО, тестуючи реакцію Альянсу.
Таким чином, ми спостерігаємо диференційований підхід Москви:
У Словаччині: стратегія «Троянського коня» через інкорпорацію у владу та створення ідеологічних бойових загонів.
У Польщі: стратегія «диверсійного підриву» через провокацію соціальних конфліктів та підготовку атак на критичну інфраструктуру.
Обидва вектори мають спільну мету, окреслену в «грудневому ультиматумі» 2021 року: демонтаж архітектури безпеки Європи та повернення НАТО до кордонів 1997 року.
Від Берліна до Владивостока: архітектура російського реваншизму та крах європейських ілюзій
Німецький вузол: «Альтернатива» як інструмент делегітимації
Аналізуючи європейський ландшафт, неможливо оминути Федеративну Республіку Німеччина, яка є економічним двигуном ЄС і водночас – пріоритетною ціллю російських гібридних операцій. Ситуація тут дзеркально відображає словацький сценарій, але масштабована відповідно до геополітичної ваги Берліна.
Партія «Альтернатива для Німеччини» (AfD) виконує функцію легалізованого провідника інтересів Кремля у Бундестазі. Для AfD критично важливою є зовнішня легітимація, яку Москва надає через прийоми делегацій на високому рівні. Російські еліти, перебуваючи у стані перманентної гібридної війни з євроатлантичною спільнотою, розглядають AfD не просто як ситуативного партнера, а як інструмент підриву процесу ухвалення рішень. Поширюючи наративи про «економічний суїцид» через санкції та необхідність «діалогу», німецькі ультраправі, подібно до словацьких колег, працюють на ослаблення імунної системи демократії.
Небезпека полягає в синергії: коли парамілітарні групи у Східній Європі (на кшталт Slovenskí Branci) готуються до силових сценаріїв, політичні сили в Західній Європі (AfD) блокують можливість консолідованої відповіді НАТО. Це створює ідеальні умови для реалізації стратегічного задуму Москви.
«Ультиматум Лаврова» та стратегія великої війни
Усі описані вище елементи – корумповані еліти Братислави, диверсійні групи в Польщі та лобісти в Берліні – є лише тактичними засобами. Стратегічна мета Кремля була чітко артикульована у грудні 2021 року та неодноразово підтверджена очільником МЗС РФ Сергієм Лавровим.
«Стабільність у цій частині євразійського континенту буде досягнута тільки за умови забезпечення довгострокових надійних гарантій у сфері безпеки… як вони були викладені в наших ініціативах грудня 2021 року». – С. Лавров.
Ця заява деконструює будь-які ілюзії щодо можливості замороження конфлікту. Головною вимогою Москви залишається «відкочування» інфраструктури НАТО до кордонів 1997 року. У цій парадигмі Україна розглядається Кремлем виключно як проміжний етап – ресурсний плацдарм, захоплення якого дозволить мобілізувати людський та промисловий потенціал для подальшої експансії на Захід. Путін не планує закінчувати війну, оскільки у своїй свідомості він її ще повноцінно не починав проти головного ворога – Альянсу.
Зневажливе ставлення до європейської суб’єктності яскраво ілюструється риторикою самого Володимира Путіна. Його коментар щодо санкцій («Те, що скасували придбання наших унітазів – це їм дорого коштуватиме») – це не просто примітивний гумор чекіста. Це демонстрація глибокої переконаності у тому, що «розбещені» комфортом європейці не здатні протистояти екзистенційній жорстокості Росії. Кремль робить ставку на те, що страх перед війною змусить Європу капітулювати ще до першого пострілу.
Пастка «багатовекторності» та загроза суверенітету
Політика балансування, яку намагається реалізувати уряд Роберта Фіцо, є фатальною помилкою, що межує з національною зрадою. Спроби «пройти між крапельками» – наприклад, декларування суверенітету при одночасному збереженні залежності від російського ядерного палива для АЕС (на відміну від України, яка диверсифікувала поставки на користь американської сировини) – призводять лише до поглиблення вразливості.
Фіцо, не засуджуючи радикальні рухи та толеруючи російську агентуру, власноруч створює умови для власного політичного знищення. У момент критичної дестабілізації радикали, виховані на російських полігонах, не зважатимуть на «багатовекторність» прем’єра.
Європа стоїть перед вибором: або визнати реальність війни, яка вже точиться в інформаційному та агентурному просторі, або продовжувати політику умиротворення агресора. Якщо переможе другий сценарій, то суверенітет таких країн, як Словаччина, перетвориться на фікцію. І тоді питання про те, які «традиційні цінності» домінуватимуть у Центральній Європі, вирішуватимуть не місцеві консерватори, а окупаційна адміністрація та умовні «кадирівці», для яких європейська цивілізація є лише трофеєм. Війна за Європу вже почалася. Питання лише в тому, коли європейці наважаться прийти на неї.
