Павло Боболович

Вступні зауваження

Одним із найбільш витончених інструментів ведення гібридної війни Російською Федерацією є операції під чужим прапором (false flag operations). Це не просто тактичні хитрощі, відомі з підручників військової історії; це складні, багаторівневі соціотехнічні заходи, метою яких є перевизначення реальності, як її сприймають суспільства та політичні лідери.

Ця стаття зосереджена на двох ключових прикладах, які об’єднують період ескалації російського ревізіонізму: спробі підпалу Угорського дому в Ужгороді у 2018 році та диверсії на польській залізниці у 2025 році. Обидві ці події, хоча їх розділяє сім років і геополітичний контекст, мають спільний знаменник: цинічне використання громадян третіх країн – поляків та українців – як інструментів у руках російської військової розвідки (ГРУ) та служб безпеки (ФСБ). В одній із цих операцій фігурують також громадяни Німеччини, а обидві мають білоруські елементи.

Метою статті є також спроба проаналізувати логіку Кремля, який розглядає «зрадників», радикалів і зневірених цивільних різних національностей як «одноразовий ресурс» (disposable assets). Слід, однак, зазначити, що, проводячи цей аналіз, ми маємо у розпорядженні загальнодоступні матеріали, що стосуються постраждалих держав, деяких учасників подій, судові справи та інші матеріали, наявні у відкритому інформаційному просторі. Зі зрозумілих причин ми не володіємо доказовою базою, яка є у розпорядженні держави-агресора і яка б однозначно вказувала на структури та посадових осіб, що віддають накази на проведення операцій під чужим прапором. Очевидно, що Росія має прямий інтерес не визнавати ці операції, заперечувати їх і не розкривати механізми їх проведення. Зрештою, можна вважати, що хоча ми маємо достатню базу інформації слідчого та правового характеру, щоб вказати безпосередніх виконавців таких операцій, їх остаточний зв’язок із замовниками залишається лише сильно обґрунтованою гіпотезою. На жаль, можна бути впевненим, що більшість російських диверсійних операцій ще довго не будуть повністю розслідувані, а російські посадовці можуть уникнути правових наслідків.

Операція під чужим прапором – термінологія

Військова термінологія визначає операцію під чужим прапором як дію, в якій агресор видає себе за інший суб’єкт – зазвичай ворога або третю сторону – з метою приховування своєї ідентичності та провокування певної реакції. Історично походячи з морської тактики, де кораблі вивішували оманливі прапори, це поняття у XXI столітті стало фундаментом російської гібридної війни. Сьогодні ці операції не обмежуються військовою сферою; вони охоплюють кібератаки, медійну дезінформацію та державний тероризм.

У російській стратегічній традиції ці дії нерозривно пов’язані з поняттям «маскування» (maskirowka) та «рефлексивного управління» (reflexive control). Рефлексивне управління – це техніка впливу, за якої агресор надає жертві спеціально підготовлену інформацію (або стимули у вигляді атак), щоб спонукати її до прийняття рішення, яке є добровільним, але насправді реалізує цілі агресора. У випадку операцій під чужим прапором метою є примус жертви до самообмеження, помилкової ідентифікації ворога або внутрішньої поляризації.

Важливим психологічним елементом російських операцій є механізм проекції, що визначається як «випереджувальне звинувачення». Агресор звинувачує жертву саме в тих діях, які сам планує або вже реалізує. Це стратегія, розрахована на пізнавальний параліч західної громадської думки.

  • Когнітивна дестабілізація: наприклад, коли Росія планує геноцид, її пропаганда звинувачує Україну в етнічних чистках на Донбасі.
  • Релятивізація правди: метою є не переконати світ у російській версії, а створити таку кількість суперечливих наративів, щоб пересічний споживач вирішив, що «правда непізнавана» або «лежить посередині».
  • Ерозія довіри союзників: атаки під чужим прапором мають на меті вбити клин між союзниками. Якщо «поляки» атакують в Україні, ще й представників угорської меншини, або «українці» нищать польську залізницю, природною соціальною реакцією є зростання недовіри між цими націями. Росія точно грає на історичних образах і національних травмах або використовує свіжі фобії, упередження чи стереотипи.

Сучасне визначення операції під чужим прапором повинно також враховувати цифрову сферу, зокрема технології діпфейк (deepfake), які дозволяють генерувати фальшиві відеодокази, що теоретично (принаймні поки що) можуть слугувати як casus belli. Аналітики та публіцисти неодноразово попереджали про можливість створення Росією драстичних відеоматеріалів, що зображують нібито українські атаки на цивільне населення, з використанням акторів та цифрової маніпуляції зображенням. Хоча ця технологія не відігравала і не відіграє наразі вирішальної ролі, сама загроза її використання може бути елементом психологічного тиску. Подібно і в кіберпросторі – хакерські атаки часто маскуються так, щоб виглядати як справа рук злочинних груп або активістів з іншої країни, тоді як насправді вони є операціями державних служб (наприклад, ГРУ) або реалізуються на їхнє замовлення.

Операція під чужим прапором: польські фалангісти і підпал так званого Угорського дому на Закарпатті.

Обговорюваний приклад операції під чужим прапором чітко вказує на те, що такі дії не мають інцидентного характеру, а є системним елементом гібридних дій.

Ключовим доказом цього твердження є справа Александра Усовського, білоруського активіста і письменника, який став центральною фігурою в російській мережі впливу в Польщі, Чехії, Угорщині та Словаччині. Витік тисяч електронних листів і документів з його поштової скриньки у 2017 році (так званий «архів Усовського») розкрив механізми фінансування радикальних груп у Польщі, механізми провокацій, інспірації і навіть звітування після проведених акцій. Усовський, діючи на замовлення російського олігарха Костянтина Малофєєва (відомого підтримкою сепаратистів на Донбасі, людини з близького оточення Путіна, соратника Олександра Дугіна), організовував і оплачував антиукраїнські демонстрації та пропагандистські акції.

Його modus operandi полягав в ідентифікації радикальних націоналістичних груп у країнах Вишеградської групи, які поєднували антиєвропейські та антинатовські погляди з проросійською симпатією. Усовському не потрібно було створювати ці настрої з нуля; він їх лише використовував, посилював і каналізував. У Польщі його дії були особливо ефективними – він фінансував пікети та хепенінги, спрямовані на загострення польсько-українських відносин на історичному ґрунті (Волинь). Саме в цьому середовищі (радикальної правиці, що шукає покровителів) Росія знайшла виконавців для операції під чужим прапором. Публікація листів Усовського порушила його роль як посередника, і слід звернути увагу, що не він був замовником підпалу в Ужгороді, а Мануель Оксенрайтер – німецький журналіст, помічник депутата від AfD. Оксенрайтер скористався мережею, підготовленою Усовським. І один, і другий мали контакти з Малофєєвим, але також їх пов’язує постать Матеуша П., лідера партії «Зміна» (Zmiana), звинуваченого у шпигунстві на користь іноземної розвідки. Оксенрайтер і Матеуш П. разом їздили як так звані спостерігачі до Криму, були на Донбасі. Варто також зауважити, що з Матеушем П. контакти підтримував Усовський.

Дуже важливе значення мав вибір місця акції. Росія ідентифікувала Закарпаття як м’яке підчерев’я України. Дестабілізація цього регіону могла принести подвійну вигоду: відтягнути українські сили з фронту на Донбасі та заблокувати інтеграцію України із Заходом через вето Угорщини. Однак, щоб цього досягти, потрібна була іскра – жорстокий акт, який підтвердив би наратив про «український фашизм», що загрожує меншинам. Такою іскрою мав стати підпал в Ужгороді. Угорщина зі своєю специфічною історичною політикою щодо Тріанону та угорської меншини стала ідеальною ціллю для російських маніпуляцій. Висловлювання угорських політиків, таких як Тамаш Гауді-Надь, який у Раді Європи носив футболку з написом «Крим належить Росії, Закарпаття – Угорщині», були музикою для вух Кремля.

У лютому 2018 року сталося дві спроби підпалу офісу Товариства угорської культури в Ужгороді на українському Закарпатті (так званий Угорський дім). На перший погляд це виглядало як акт агресії українських націоналістів проти угорської меншини. На фасаді будівлі зловмисники намалювали свастики, число «88» (неонацистський символ) та написи, що натякали на вчинення атаки українськими радикалами. Однак це була класична операція під чужим прапором.

Виконавцями були не українці, а громадяни Польщі, пов’язані з радикальною проросійською організацією «Фаланга». Вибір поляків для атаки на угорців на території України був диявольськи продуманим. Якби виконавців спіймали (що й сталося), це внесло б хаос у відносини всієї трійки держав. Якби їх не спіймали, вина впала б на українців, що призвело б до люті Будапешта.

Безпосереднім замовником атаки був згаданий Мануель Оксенрайтер, німецький журналіст, головний редактор журналу Zuerst! і консультант депутата Бундестагу від «Альтернативи для Німеччини» (AfD) Маркуса Фронмаєра. Оксенрайтер був ключовою фігурою в мережі європейської крайньої правиці, регулярно виступав у російських державних ЗМІ (RT, Sputnik) як «експерт», що легітимізував політику Кремля.

Згідно зі свідченнями Міхала П., лідера групи виконавців, Оксенрайтер передав йому інструкції та гроші на проведення атаки. Перший транш становив 1000 євро, а вся операція керувалася з Берліна, з тінню Москви на задньому плані. Оксенрайтер після розкриття його ролі в краківському процесі втік до Москви, де помер у серпні 2021 року за нез’ясованих обставин (офіційно від серцевого нападу). Принагідно варто звернути увагу, що його смерть, безпосередньо перед початком повномасштабного вторгнення в Україну, викликає питання про «зачистку» російськими службами незручних свідків.

Виконавцями на місці були Адріан М. і Томаш Ш., завербовані Міхалом П. Усі троє були членами «Фаланги», відомої своїми антиукраїнськими та антинатовськими поглядами; деякі з них мали бойовий досвід на боці проросійських сепаратистів на Донбасі.

Перша спроба підпалу (4 лютого 2018) була невдалою і спричинила лише незначні пошкодження. Друга спроба (27 лютого), здійснена з використанням коктейлів Молотова, призвела до серйозної пожежі офісу. Завдяки співпраці польського ABW з українською СБУ, виконавців було ідентифіковано та затримано.

У січні 2020 року Окружний суд у Кракові виніс вироки: Міхал П. був засуджений до 3 років в’язниці, Томаш Ш. – до 2 років, а Адріан М. (який співпрацював зі слідством) – до 2 років умовно та громадських робіт.

Цей випадок є показовим прикладом російської стратегії аутсорсингу диверсій.

  • Міжнародний характер: Замовлення надходить з Москви, через німецького посередника (AfD), до польських виконавців («Фаланга» – середовище, раніше вивчене і підготовлене білорусько-російським агентом Усовським), щоб атакувати угорську ціль в Україні.
  • Низькі витрати: Операція коштувала російським службам лише кілька тисяч євро – частка від витрат на військову операцію.
  • Утилізація радикалів: Росія використала ідеологічно вмотивованих «корисних ідіотів». Їхній арешт не став для Кремля втратою; навпаки, процес надав розголосу справі етнічної напруги.

Диверсія на залізниці

Якщо у 2018 році Росія послуговувалася ідеологічними союзниками з політичного маргінесу, то у 2025 році ми спостерігаємо перехід до суто найманської та терористичної моделі, спрямованої проти критичної інфраструктури НАТО.

У листопаді 2025 року Польща стала ареною безпосередніх актів диверсії на залізниці. Ціллю була залізнична лінія № 7 (Варшава-Дорогуськ), що становить одну з головних логістичних артерій для постачання військової та гуманітарної допомоги в Україну.

  • Інцидент у Міці (Мазовецьке воєводство): Вибух вибухового пристрою призвів до руйнування фрагмента колії.
  • Інцидент у Голембі (Люблінське воєводство): Пошкодження близько 60 метрів залізничної мережі змусило пасажирський потяг, що перевозив 475 осіб, до різкого аварійного гальмування. Прокуратура кваліфікувала ці дії як «створення загрози катастрофи в наземному русі» та «акти диверсії терористичного характеру».

Найбільш шокуючим елементом цієї операції є особи виконавців. Польські служби ідентифікували та висунули звинувачення двом громадянам України: Олександру К. (39 років) та Євгенію І. (41 рік). Факт, що громадяни держави, яка бореться за виживання, атакують інфраструктуру держави, що є їхнім ключовим союзником, є доказом надзвичайної ефективності та цинізму російських методів вербування.

Підозрювані втекли до Білорусі, що однозначно вказує на напрямок, звідки вони отримували накази та захист. Польська прокуратура надіслала запит на їх екстрадицію, хоча шанси на його виконання режимом у Мінську є мізерними (якщо навколо цієї справи також не розгорнеться дезінформаційна операція).

Завдяки інформації, оприлюдненій українським порталом militarnyi.com, ми володіємо детальним профілем одного з виконавців, Євгенія Іванова. Його шлях до саботажу в Польщі пролягав через попередню зраду в Україні. Наприкінці 2023 року Іванов брав участь у підготовці теракту на заводі з виробництва дронів у Львові, а його куратором був Юрій Сизов, офіцер Головного управління Генерального штабу Збройних сил Російської Федерації (ГРУ). Сизов доручив Іванову завербувати колишнього працівника заводу, Борисенка, запропонувавши йому 40 тисяч доларів за пронесення на територію фабрики вибухівки, прихованої в упаковках соку («Наш сік»).

План передбачав детонацію 3 лютого 2024 року, проте вибухівку було виявлено. Іванов, уникнувши арешту в Україні, був перекинутий до наступних завдань – як виявилося, цього разу в Польщі.

Росія миттєво використала факт національності виконавців для інформаційної операції. Наратив був простим і, на жаль, ефективним: «Поляки допомагають українцям, а вони підривають польські потяги». Дослідження реакцій у польському інтернеті показали, що аж 42% коментарів і дописів припускали, що за саботаж відповідає Україна (держава або громадяни, що діють з власної ініціативи), а 19% звинувачували польський уряд, натякаючи на провокацію. Проросійські акаунти в соціальних мережах та політики крайньої правиці (частина «Конфедерації») підігрівали ці настрої, запитуючи про сенс допомоги Україні в умовах такої «невдячності».

Справа диверсії на польській залізниці є класичним механізмом операції під чужим прапором у когнітивній сфері: фізична атака, здійснена руками українця, слугує дискредитації всього українського народу в очах поляків. Росія досягає стратегічної мети (ерозія суспільної підтримки України) за мінімального залучення власних сил.

Аналіз інцидентів 2023–2025 років розкриває зміну парадигми в способі, яким російські служби залучають виконавців. Ми відходимо від класичного агентурного вербування (зустрічі в кав’ярнях, ідеологія) до ринкової моделі, що базується на анонімності та технологіях. Головним інструментом комунікації між офіцерами ГРУ та потенційними саботажниками стала платформа Telegram. Виник своєрідний «ринок диверсійних послуг», що нагадує gig economy (як Uber чи Glovo).

Вербування відбувається через канали, що пропонують «легку роботу» або «швидкий заробіток». Початкові завдання є дріб’язковими і на перший погляд невинними:

  • Намалювати графіті (наприклад, антиурядове або антиукраїнське).
  • Зробити фото об’єкта інфраструктури (трансформатор, залізнична станція).
  • Розклеїти листівки.
    Оплата здійснюється в криптовалютах, що забезпечує анонімність обом сторонам. Після виконання «тестових завдань» і надсилання доказу (фото), жертву повільно втягують у все серйозніші злочини – підпали, пошкодження майна, аж до закладення вибухових пристроїв.
    Російські служби навмисно цілять у групи, найбільш податливі до маніпуляції та економічного тиску.
  • Неповнолітні (Гейміфікація терору): Звіти вказують на жахливий тренд вербування підлітків. У Харкові 15-річна дівчина заклала вибухівку під комісаріат, спокушена пропозицією заробітку в розмірі 1000–3000 доларів, знайденою в Telegram. Для молодих людей, вихованих на відеоіграх, ці завдання можуть здаватися формою «гри в реальності», доки не настане трагічний фінал. Часто застосовується також шантаж – погроза оприлюднення інтимних фото або даних.
  • Емігранти та біженці: Особи у скрутному матеріальному становищі, часто змушені емігрувати через війну, стають легкою здобиччю. У Польщі вербували громадян України та Білорусі, яким пропонували гроші за «дрібну допомогу», яка виявлялася актом шпигунства чи диверсії.
    Цинізм цієї моделі полягає в тому, що ГРУ розглядає цих людей як боєприпаси. Куратор (який безпечно сидить у Москві чи Мінську) знає, що завербований аматор рано чи пізно попадеться. Немає плану евакуації (за винятком ключових агентів, як Іванов). Провал агента є навіть бажаним – судовий процес, у якому на лаві підсудних сидять українці, звинувачені в тероризмі в Польщі, є паливом для російської пропаганди. Це стратегія «win-win» для Кремля: або саботаж вдасться, або провал саботажника зашкодить іміджу України.

Висновки

Операції в Ужгороді та на польській залізниці є частиною ширшого спектру дій, які Росія проводить від початку агресії проти України. Так можна трактувати й збиття малайзійського літака MH17 у липні 2014 року над Донбасом.

У подібний спосіб реалізовувалися теракти в Донецьку, обстріли цивільних будівель на Донбасі, різанина в Оленівці в липні 2022 року, чи дуже цікавий приклад так званого Хлорного інциденту перед самим російським вторгненням. Пропаганда ДНР/ЛНР поширювала інформацію про нібито польських «саботажників», які планували підірвати резервуари з хлором у Горлівці. Було навіть опубліковано відео з камери на шоломі нібито диверсанта, яке виявилося примітивною підробкою (звук пострілів і вибухів був накладений із зовнішньої аудіобібліотеки, а метадані вказували на дату створення файлу до нібито атаки).

Усі описані випадки об’єднує нерозривне сплетіння фізичних та інформаційних дій. У російській доктрині немає поділу на «війну» і «пропаганду» – це єдиний простір боротьби.

Російська пропаганда діє за принципом: «брехня, повторена тисячу разів, стає правдою», але також «тисяча різних побрехеньок вбиває правду». У випадку саботажу на залізниці в Польщі метою не було переконати всіх, що це зробили українці. Метою було посіяти сумніви.

  • Варіант А: «Це українці» (для націоналістів).
  • Варіант Б: «Це уряд Туска провокує війну» (для антиурядових сил).
  • Варіант В: «Це ЦРУ» (для прихильників теорій змови).
    Кожна соціальна група отримує спрофільований меседж, який має утвердити її в упередженнях і посварити з рештою суспільства.
    Метою операції під чужим прапором є так званий resilience targeting – атака на суспільну стійкість. Руйнування інфраструктури (колії, будівлі) є другорядним. Ключовим є руйнування довіри.
    В Ужгороді метою була довіра між національними меншинами, але також між угорським та українським народами.
    У Польщі метою є довіра до держави і до біженців.
    Якщо суспільство перестає довіряти офіційним повідомленням уряду і починає вірити в теорії змови, що підкидаються ворогом, держава втрачає здатність до оборони. Це є кінцевою метою гібридної війни.

Підсумок

Аналіз наведених прикладів операцій «під чужим прапором» веде до наступних висновків:

  1. Стратегічна тяглість: Попри зміну тактики (від ідеологічних фанатиків до платних найманців), стратегічна мета Росії залишається незмінною: внутрішня дестабілізація країн НАТО і ЄС та ізоляція України на міжнародній арені.
  2. Інструменталізація етнічності: Росія досконало опанувала мистецтво використання національної ідентичності виконавців проти їхніх власних країн. Ідентичність виконавця (поляк, українець) є фальшивим прапором сама по собі. Факт, що атаку здійснює громадянин України, не означає, що це українська атака – у гібридній реальності це часто є доказом російської інспірації.
  3. Загроза для критичної інфраструктури: Випадок залізничного саботажу у 2025 році показує, що Росія готова перетнути межу кінетичних дій на території НАТО, використовуючи для цього «посередників» (proxies), що ускладнює безпосередню військову реакцію Альянсу (проблема атрибуції).
  4. Необхідність освіти та контррозвідки: Традиційні методи контррозвідки повинні бути підтримані масовою суспільною освітою щодо механізмів цифрового вербування. Суспільство має зрозуміти, що пропозиція «швидкого заробітку» в Telegram може бути вступом до звинувачення в тероризмі та державній зраді.

Джерела:

  1. False flag | Meaning, Operations, & Facts – Britannica https://www.britannica.com/topic/false-flag

RELATED ARTICLESMORE FROM AUTHOR