Джерело: The Insider
Один із монологів Дмитра Ксельова у «Вестях недели» має назву «У Європі почали усвідомлювати правоту Путіна». Кремлівський оберпропагандист розповідає:
«А ось що рідше потрапляє у новини, то це явища. Начебто і події немає ніякої, нічого особливого не трапилося, але раптом приходить усвідомлення, що щось уже по-іншому. Ось накопичувалося потихеньку, і тут — бац. Явище. Отак і зараз. Явище, на яке ми хочемо звернути вашу увагу, — усвідомлення правоти Росії. Усвідомлення, за яке президент Росії Путін б’ється рік у рік, не втомлюючись пояснювати і по-хорошому, і по-різному. Ось сьогодні ми й розберемо прикмети нового усвідомлення, що пробивається на Заході. Як вам, наприклад, канцлер Німеччини, який уже заявляє, що Росія це Європа? Щось новеньке, чи не так?
“Росія — європейська країна. Якщо нам вдасться знайти довгостроковий баланс з Росією, якщо буде мир, якщо буде гарантована свобода, якщо ми доб’ємося всього цього, пані та панове, тоді цей Європейський Союз, тоді ми, Федеративна Республіка Німеччина, пройдемо ще одне випробування, і тоді ми зможемо з великою впевненістю дивитись у майбутнє після 2026 року. Я бажаю нам цього. Я впевнений, що ми досягнемо успіху”».
Щоб побачити тут «щось новеньке», потрібно дуже постаратися. По-перше, Мерц тут лише констатував загальновідомий факт із царини географії: Росія займає майже 40% території Європи і, отже, є найбільшою європейською країною. Якщо для Кисельова це «новеньке», то це характеризує його самого, а не Мерца. По-друге, цитату він дещо скоротив. Насправді фрагмент виступу на новорічному прийнятті торгово-промислової палати у Галлі (земля Саксонія-Анхальт) перекладається так:
«І якщо нам вдасться забезпечити повернення миру та свободи до Європи, якщо ми нарешті знайдемо компроміс із нашим найбільшим європейським сусідом, а саме з Росією… І я говорю це не тому, що перебуваю тут, на Сході. Я говорю це в будь-якій іншій точці Німеччини. Росія – європейська країна. Якщо нам вдасться в довгостроковій перспективі знову порозумітися з Росією, якщо запанує мир, якщо буде гарантована свобода, якщо нам вдасться все це, пані та панове, то тоді Європейський Союз, а разом з ним і Федеративна Республіка Німеччина, пройдуть ще одне випробування, і тоді ми зможемо з більшою впевненістю дивитись у майбутнє, навіть за межі 2026 року. Я бажаю нам цього. Я впевнений, що у нас все вийде. Зробіть свій внесок у це».
Тобто Мерц говорить про довгострокову перспективу, про майбутнє, в якому вдасться відновити в Європі мир і свободу, — іншими словами, про відновлення відносин з Росією у повоєнному світі, в якому, що особливо важливо, буде гарантовано свободу; варто розуміти, що він і свободу України має на увазі. У перекладі Кисельова довгострокова перспектива якимось дивовижним чином перетворилася на довгостроковий баланс. І незрозуміло, що в словах Мерца нового — хіба те, що в новорічні дні він задумався про віддалене майбутнє.
Але Кисельов продовжує:
«Канцлер Мерц тут чудовий. „Довгостроковий баланс із Росією” — свобода народів жити своїм культурним устроєм без утисків. Це саме те, що десятиліттями відстоювала Росія. Для Мерца та Німеччини це „випробування”, але він готовий кликати на його подолання Європейський Союз, що й дасть у результаті „впевненість у майбутньому”.
Путін про „баланс” та „свободу” говорив незліченну кількість разів. Від промови в Бундестазі 2001 року до Мюнхена 2007-го і ось уже зовсім конкретно — 5 років тому, влітку 2021-го — про те, що чинять нацики з росіянами в Україні взагалі й у Донбасі зокрема:
“Йдеться про примусову зміну ідентичності. І найогидніше, що росіян в Україні змушують не тільки зректися своїх коренів, від поколінь предків, а й повірити в те, що Росія — їхній ворог. Не буде перебільшенням сказати, що політика примусової асиміляції, формування етнічно чистої української держави, агресивно налаштованої щодо Росії, за наслідками співставна із застосуванням зброї масового ураження проти нас. Внаслідок такого грубого, штучного розриву між росіянами та українцями сукупно російський народ може скоротитися на сотні тисяч, а то й на мільйони.»
У результаті Росії не залишили інших шансів, окрім як діяти. І ось уже Путін того пам’ятного дня 24 лютого 2022 року з телезверненням до народу, де роз’яснює мотиви початку СВО:
“Не можна без співчуття дивитися на те, що там відбувається. Терпіти все це було вже просто неможливо. Необхідно було негайно припинити цей кошмар — геноцид щодо мільйонів людей, які там проживають, які сподіваються тільки на Росію, сподіваються тільки на нас із вами”».
Тобто, на думку Кисельова, Путін затіяв «СВО» заради свободи народів. Начебто не він стверджував, що українського народу взагалі не існує, що це частина російського. А тим часом російська мова в Україні до 2018 року зберігала статус регіональної у низці областей, у країні працювали російськомовні школи, театри, телеканали, радіостанції. Закон «Про забезпечення функціонування української мови як державної», який скасував офіційний статус регіональних мов, було ухвалено лише у 2019 році, через 5 років після початку гібридної війни Росії проти України. По суті, саме агресивна антиукраїнська політика Росії призвела до того, що російська мова в Україні почала втрачати позиції, а після початку повномасштабної війни виявилася практично повністю витісненою з публічної сфери.
З іншими проявами європейського «усвідомлення правоти Путіна» у Кисельова якось не дуже склалося. Він цитує слова Віктора Орбана та Роберта Фіцо, які завжди висловлювалися у проросійському дусі. Ще він наводить заяви Макрона та Мелоні:
«Президент Франції Макрон полюбляє розбурхувати публіку. Працюючи на себе, він за новою модою готовий спертися на Путіна: „Я думаю, що знову корисно говорити з Володимиром Путіним”.
Йому вторить і прем’єрка Італії Джорджа Мелоні: „Я думаю, що в цьому Макрон має рацію: настав момент, коли і Європа має розпочати діалог з Росією”».
Щоб побачити в словах лідерів держав, які продовжують підтримувати Україну, хоч якесь визнання правоти Путіна, потрібна неабияка творча фантазія.
На цьому список державних лідерів, які «розуміють Путіна», у Кисельова вичерпується, і він переходить до приватних осіб:
«Справі усвідомлення правоти Росії служать вже навіть деякі іноагенти, що в засліпленні залишили батьківщину. Зараз вони відрізані від американського фінансування після закриття USAID, і реальність сприймається чіткіше.
Іноагент Юлія Латиніна: “Я завжди сміялася, коли нам розповідали, що за всім цим стояла Америка. Але переслуховую плівку, на якій Нуланд у 2014-му році обговорює, кого поставити керувати Україною, і в мене відчуття, що мене грандіозно наї … ли. І навіть не з 14 року, а раніше. І я розумію, що вся та картина, з якою ми радісно прийшли до 22 року, була намальована фейковими фарбами на дірявому полотні. І що багато тез Путіна значно більше відповідали дійсності. І я розумію, що мені брехали”».
Фактчекер, засновник видання «Проверено.медиа» Ілля Бер в ефірі Breakfast Show розібрав аргументи Латиніної; вони засновані на фейках — від того, що журналіста Павла Канигіна викрала українська сторона, до того, що у 2014 році по протестувальниках на Майдані стріляли з будівлі, контрольованої опозицією, і спеціально для приховування слідів від куль там були спиляні дерева.
Крім того, Кисельов у своєму монолозі розповідає ще й про Такера Карлсона, який, щоправда, до Європи прямого стосунку взагалі не має.
«І якщо вже про нинішнє усвідомлення нашої правоти, то характерними є оцінки, мабуть, найпопулярнішого журналіста Америки Такера Карлсона.
„Варто тільки відверто сказати: ‘Ми забираємо Венесуелу, тому що нас бісить, що вони продають нашу нафту китайцям, нашим суперникам’, — варто це просто промовити вголос (а чесність — це добре), як відразу стає дуже важко далі стверджувати, наприклад, що в Росії нібито немає жодного інтересу до того, що відбувається на сході України. Важко тепер шпетити Путіна за те, що він увійшов на територію України. Ось велика держава, якій загрожують прямо біля її кордонів, — і вона вживає дій, щоб захистити себе. Як може бути неправильним, що велика держава, на кшталт Росії, захищає себе? За тими правилами, за якими ми зараз діємо самі, — це зовсім не неправильно”».
Тобто Кисельов слідом за Карлсоном визнає право сильного забрати те, що йому потрібно, не зважаючи на те, чия це власність (про «нашу» нафту Карлсон насправді каже, що це нафта з «нашої півкулі», схоже, вважаючи, що вся Західна півкуля належить США). Але щодо постачання венесуельської нафти до Китаю він явно помиляється. ТАРС 18 січня у матеріалі про торгівлю Венесуели з Китаєм відзначав:
«Китай безпосередньо імпортує з Венесуели нафту, однак у відносно незначних обсягах: так, за інформацією ГТУ, у 2024 році КНР закупила у цієї держави 1,49 млн. тонн зазначеного енергоносія (для порівняння — постачання Росії за той самий період для китайської сторони досягло 108,4 млн. тонн). У січні – листопаді 2025 року венесуельський експорт нафти до Китаю становив лише 341 тис. тонн – це 34-е місце серед понад 40 нафтових експортерів у КНР, після Монголії та Камеруну».
Як пояснює експерт Берлінського центру Карнегі, колишній голова департаменту стратегії та інновацій «Газпром нефти» Сергій Вакуленко, хоча Венесуела й має у своєму розпорядженні найбільші у світі розвідані запаси нафти, в основному це важка нафта, яку важко видобувати, вона відносно дешева і вимагає значних витрат на переробку, тому версія Карлсона виглядає не надто переконливо, так само як і його твердження про нібито існування загрози Росії з боку України.
