Якуб Ольховський
Боротьба з російською дезінформацією залишається одним із найскладніших викликів для сучасних демократій, оскільки стосується явища, яке неможливо остаточно нейтралізувати. Дезінформація є методом, а не суб’єктом – способом дій, який можна нескінченно модифікувати та використовувати в будь-якому контексті. Так само, як тероризм неможливо «знищити», бо він є сукупністю технік, так і дезінформацію неможливо усунути як інструмент інформаційної боротьби. Це означає, що кожна політична система і кожне суспільство можуть щонайбільше підвищити власну стійкість, а не розраховувати на остаточне припинення цього явища. Існує багато причин такого стану речей.
По-перше, основна причина має онтологічний характер: дезінформація, як зазначено вище, є методом боротьби, а метод усунути неможливо. Аналогічно до того, як тероризм є методом боротьби – його неможливо перемогти, знищити чи ліквідувати.
По-друге, Росія використовує дезінформацію свідомо і системно. Вона має в цьому величезний досвід (від царської Таємної канцелярії через радянські «активні заходи» до сучасних троль-ферм і кампаній у соціальних мережах) та ноу-хау, провадячи такі дії системно і забезпечуючи їм щедре фінансування. Це не реакція на поточні події, а невід’ємний елемент політики та стратегії держави, вкорінений у багатовіковій традиції інформаційних операцій. Росія розглядає маніпулювання інформацією як інструмент формування стратегічного середовища. Сучасна архітектура російських дій охоплює державні ЗМІ, ресурси спецслужб, підконтрольні аналітичні центри, фабрики тролів та мережі акаунтів, що штучно створюють видимість спонтанної дискусії. Це організована діяльність такого масштабу, що демократичні держави – розрізнені, забюрократизовані та прозорі – не здатні відтворити її розмах чи ефективно їй протидіяти.
По-третє, для розуміння ефективності російської дезінформації необхідно врахувати специфіку місцевої стратегічної культури, тобто обумовлений ідентичністю, культурою, історією тощо спосіб мислення про власну безпеку. Одним з основних стовпів російської ідентичності є етос і культ війни – росіяни ментально перебувають у постійному стані війни. Тому часто згадуваний у контексті російської дезінформації аргумент, мовляв, «у політиці, зокрема міжнародній, усі використовують брехню і підступ, особливо під час війни», є хибним. А точніше, це напівправда: Росія постійно перебуває у стані війни, тому вона також постійно вдається до брехні та підступу. Per analogiam: гібридна війна в західних доктринах – це поєднання кінетичних і некінетичних дій під час збройного конфлікту, натомість гібридна війна в російському розумінні – це постійний тиск (приклади: дезінформація, мігранти, енергетика, релігія, мова, російські меншини). Російський підхід до безпеки ґрунтується на переконанні про постійну загрозу з боку оточення та необхідність ведення безперервної боротьби за стабільність держави. За цією логікою маніпуляція, пропаганда та психологічні операції є інструментами щоденного управління політикою, а не надзвичайними засобами, що використовуються лише в кризових ситуаціях. Росія не поділяє світ на час миру і час війни – вона вважає, що інформаційний тиск, саботаж наративу та підрив довіри до супротивника повинні здійснюватися безперервно, незалежно від поточної військової ситуації. Західне розуміння гібридної війни не відображає російську практику, в якій некінетичні інструменти застосовуються постійно, часто як прелюдія до фактичних військових операцій.
По-четверте, важливим елементом є також асиметрія політичного устрою. Авторитарні держави (Росія, Китай) мають фундаментальну перевагу (яку вони ретельно використовують) над демократичними державами та суспільствами. Вони контролюють свій інформаційний простір, визначаючи, що доходить до суспільства, а що ні. Вони можуть блокувати контент, ув’язнювати журналістів, ліквідовувати неурядові організації і водночас проводити агресивні зовнішні дії без будь-якої політичної чи соціальної відповідальності. Натомість західна демократія, фундаментальними засадами якої є, серед іншого, свобода слова та плюралізм, стає вразливою мішенню для інформаційних атак. Ці цінності, засадничі для демократії, одночасно роблять її чутливою до маніпуляцій та пропаганди. У такому протистоянні з диктатурами демократія перебуває у значно слабшій позиції, вона також не може використовувати симетричні інструменти. Демократичні держави діють повільніше, вони змушені консультуватися, пояснювати та обґрунтовувати, тоді як авторитарний режим діє негайно, в умовах інформаційної тиші та з повним інституційним забезпеченням. Масштаб цієї асиметрії призводить до того, що Захід за своєю природою змушений оборонятися.
По-п’яте, ми функціонуємо в інформаційну епоху, і додатковим викликом є сучасне інформаційне середовище. Когнітивні можливості людини не дозволяють встигати за потоком генерованої інформації, яка, до того ж, стає дедалі спрощенішою та емоційно забарвленою, а не заснованою на фактах і знаннях. У поєднанні з технологічним розвитком це відкриває величезні можливості для маніпуляцій. Алгоритми соціальних платформ просувають матеріали, що залучають увагу, часто суперечливі або радикальні, а не ті, що базуються на фактах. Користувачі споживають контент фрагментарно, без контексту та в умовах інформаційного перевантаження, що полегшує поширення фальшивих наративів. Як наслідок, маніпулювання інформацією стає простішим і дешевшим, ніж будь-коли, а російські кампанії можуть охоплювати широку аудиторію без необхідності залучення значних ресурсів.
У підсумку російська машина дезінформації, що діє на глобальному рівні, є надзвичайно ефективною, тим паче, що вона адаптована до конкретних умов, тобто наративи розробляються відповідно до місцевої специфіки та вразливостей. У Польщі центральною темою є контент, спрямований проти України, ЄС, НАТО та державних інституцій. Створюються наративи, що ставлять під сумнів доцільність підтримки України, представляють біженців як загрозу, натякають на нібито «українізацію» Польщі або приписують Україні ворожі наміри щодо поляків. В Африці, натомість, експлуатуються антиколоніальні наративи; у США – соціальна поляризація та расові конфлікти; у Німеччині – страх перед енергетичною кризою та наслідками кліматичної трансформації. Важливе значення має також динаміка тестування: російські інформаційні центри досліджують ефективність багатьох версій повідомлень одночасно і швидко посилюють ті, які отримують найбільший резонанс.
З огляду на ці виклики, ключовим стає питання про те, що реально можна зробити для обмеження ефективності російської дезінформації. Можливості протидії досить обмежені. Безсумнівно, слід діяти в галузі освіти: навчання верифікації інформації та фактчекінгу вже в школі (деякі країни вже це роблять, наприклад, Фінляндія, хоча це може мати досить обмежену ефективність). Медіаосвіта сама по собі не зупинить дезінформацію, але підвищує резистентність суспільства та знижує вразливість до маніпуляцій, що ґрунтуються на емоціях. Ключове значення має також професійна підготовка: державних службовців, вчителів, журналістів та осіб, які працюють з інформацією.
Крім того, необхідно збільшити фінансування суб’єктів, що займаються моніторингом та викриттям російської дезінформації. Потрібні інституційні структури, які досліджують тенденції, потоки контенту, мережі зв’язків та використовують інструменти аналізу даних і штучного інтелекту. Наразі, наприклад, на рівні ЄС цим займається переважно «робоча група» East StratCom, яка налічує кілька (!) експертів і не здатна здійснювати повний моніторинг інформаційного простору, що налічує сотні мільйонів користувачів. У Польщі та інших західних країнах це є предметом передусім прометеївських зусиль певних журналістських кіл, неурядових організацій, окремих аналітиків та науковців, які обговорюють це питання на наукових конференціях (котрі, як відомо, не цікавлять ані політиків, ані широку громадськість). Донедавна тема російської дезінформації взагалі була лише нішевим інтересом для вузьких наукових і журналістських кіл, тому позитивним є те, що зараз ця тема, нарешті, почала сприйматися досить широко.
Польща та інші західні країни повинні інвестувати в стратегічну комунікацію на всіх рівнях: уряду, спецслужб, усіх державних інституцій (та ЗМІ) – в інформаційній війні потрібно боротися інформацією. Сучасний державний апарат мусить провадити активну інформаційну політику: чітко пояснювати власні рішення, швидко реагувати на фальшиві повідомлення та будувати узгоджену комунікацію. Саме лише спростування є недостатнім – необхідно створювати власні, проактивні наративні рамки, які обмежують ефективність маніпуляцій. Затримки в державній комунікації майже завжди знижують її авторитет, а Росія миттєво використовує такі прогалини.
Зараз в Польщі присутня дуже сильна проросійська (або просто російська) агентура впливу. Вона помітна в політиці, ЗМІ, університетах та неурядових організаціях. Необхідно знайти спосіб її усунення, що є надзвичайно складним і важким завданням, оскільки постає проблема верховенства права, свободи слова і совісті тощо. Зловживання в цій сфері призводять до ерозії довіри і можуть стати пропагандистським аргументом самим по собі. Прозорість фінансування, відкритість зв’язків та послідовне застосування чинного законодавства – це основні інструменти, які можна застосовувати без порушення свободи слова. Проте слід пам’ятати, що без ліквідації цієї агентури в когнітивній війні ми приречені на поразку, адже за нею йдуть тисячі «корисних ідіотів» і пересічних людей, які бояться мінливих і непевних часів.
Зрештою, реальна мета політики щодо російської дезінформації полягає не в її повній ліквідації, а в обмеженні її ефективності шляхом зміцнення стійкості суспільства і держави. Це вимагає стабільних інвестицій в освіту, моніторинг, місцеві ЗМІ, міжнародне співробітництво та розвиток інституційних компетенцій. Дезінформація залишиться інструментом російської політики, але її вплив може бути значно зменшений, якщо демократичні держави будуть послідовно зміцнювати власні оборонні спроможності в інформаційній сфері та усувати вразливі місця, які Росія використовує найефективніше. Однак повної «перемоги», у розумінні остаточного викорінення проблеми, досягти неможливо – так само, як неможливо ліквідувати всіх терористів.
