Сіячі російської пропаганди в Польщі інтенсифікують зусилля, щоб довести: за останніми актами диверсій над Віслою стоїть Київ. Їхній ключовий аргумент завжди той самий: виконавцями були громадяни України. У цьому наративі фундаментальні факти – на кого працювали зловмисники, звідки приїхали і хто їх оплачував – свідомо замовчуються. Цю дезінформацію посилюють тисячі дописів інтернет-тролів, а пасивність адміністраторів соціальних мереж робить їх співвідповідальними за хвилю ненависті та підтримку тероризму.
Хоча може здатися, що така примітивна пропаганда досягне лише вузького кола аудиторії, реальність виявляється складнішою. Цей посил резонує серед осіб, вже налаштованих антиукраїнськи, підживлюваних історичними ресентиментами або соціальними проблемами. Він також потрапляє на сприятливий ґрунт польських внутрішньополітичних чвар – частина суспільства схильна повірити, що акти диверсії це лише «урядова маніпуляція», покликана прикрити поточні кризи, такі як коаліційні проблеми чи бюджетна діра.
Парадокс українського зрадника
Існує також група споживачів інформації, яка щиро не може зрозуміти, чому громадяни України діяли б в інтересах Москви. Це здивування є дещо дивним, адже роками відомо про існування в цьому народі групи людей, які служать Кремлю, навіть якщо мають український паспорт. Уособленням цього середовища був Віктор Янукович, який роками керував Україною, реалізуючи російські інтереси (варто нагадати, що польські політики, як-от Лешек Міллер, ще у 2013 році підписували угоди про співпрацю з його промосковською Партією регіонів).
Відповідь на ці сумніви проста: формально це українці, а насправді – зрадники, які не мають нічого спільного із суспільством, що бореться з російською агресією. Український народ воює із загарбником, тоді як колаборанти підтримують агресора.
Складність у розумінні того, що в одному народі можуть співіснувати патріоти і запроданці, дивує ще й тому, що польська історія дає схожі приклади. Не треба сягати часів Торговиці – достатньо згадати період ПНР, коли комуністичні можновладці на російських багнетах правили Польщею, переслідуючи власних співвітчизників. Сучасність також надає болісні докази: з 2014 року діячі деяких польських націоналістичних формувань їздили на Донбас, щоб підтримувати проросійських сепаратистів – пропагандистськи або зі зброєю в руках. Такі постаті, як суддя Шмідт чи дезертир Чечко, що втекли під крило режиму Лукашенка, чітко показують: зрада не має національності.
Механізм провокації: ужгородський казус
Москва досконало опанувала використання соціальних розколів, вирощування екстремістів та використання їх для операцій «під чужим прапором». Ідеальним прикладом таких дій, у яких ролі були перевернуті, став інцидент 2018 року.
У лютому 2018 року в Ужгороді на українському Закарпатті двоє поляків, Адріан М. (22 роки) і Томаш Ш. (26 років), спробували підпалити будівлю Товариства угорської культури Закарпаття за допомогою коктейлів Молотова. Виконавці були пов’язані з польським крайнім націоналістичним середовищем («Фаланга»), а їхньою метою була не боротьба з угорцями, а спроба посварити Будапешт із Києвом. Щоб спрямувати підозри на так званих «бандерівців», на фасаді вони намалювали свастику та цифри «88». Мета була зрозумілою: викликати міжнародний скандал, у якому вина впаде на українців, а польський слід залишиться прихованим.
Акція закінчилася фіаско. Зловмисників зафіксували камери спостереження, а Служба безпеки України (СБУ) блискавично передала дані польському Агентству внутрішньої безпеки (ABW). Обох затримали і засудили до тюремного ув’язнення.
Міжнародна мережа замовників
Розслідування викрило структуру замовників, що сягала далеко за межі Польщі. Організатором акції на місці був Міхал Прокопович, лідер краківських структур «Фаланги» і проросійської партії «Зміна», який завербував паліїв, заплативши їм по 500 євро.
Однак ключовою фігурою був замовник Прокоповича – Мануель Охзенрайтер. Це був німецький журналіст із украй правими поглядами, головний редактор журналу «Zuerst!», а передусім – помічник і радник Маркуса Фронмаєра, депутата Бундестагу від АдН (Альтернатива для Німеччини). Охзенрайтер у своїх діях реалізовував вказівки російських служб, що було на руку як проросійській частині німецького політикуму, так і самій Москві.
На тлі цієї справи з’являється також білоруський слід, схожий з останніми актами диверсій на залізниці. Куратором проросійських дій у Польщі був білоруський активіст Олександр Усовський. З оприлюднених в інтернеті електронних листів випливає, що Усовський, фінансований російським олігархом Костянтином Малофєєвим, платив польським націоналістам за організацію антиукраїнських пікетів, нищення пам’ятників та сіяння ненависті в мережі. Саме він підготував ґрунт, яким пізніше скористався Охзенрайтер. Усовського слід розглядати як продовження московських служб, які часто діють з території Білорусі, використовуючи для своїх цілей громадян різних держав.
Доля «корисних інструментів»
Історія з Ужгородом несе важливий урок щодо долі колаборантів. Мануель Охзенрайтер, прагнучи уникнути кримінальної відповідальності в Німеччині, втік до Росії. Там, у Москві, він раптово помер від «серцевого нападу».
Цей випадок показує, що Москва ставиться до своїх агентів як до інструментів одноразового використання. Співпраця триває лише доти, доки вона вигідна Кремлю. Польське правосуддя, попри вироки ув’язнення, дає шанс на виживання – виконавці з «Фаланги» відбули свої покарання. Натомість доля Охзенрайтера, Чечка, а можливо, незабаром й інших утікачів, доводить, що замовники зі Сходу здатні фізично ліквідовувати свідків і відпрацьовані активи.
Варто зазначити, що у випадку атаки в Ужгороді українська сторона зберегла велику політичну зрілість. Київ не вимагав від Польщі вибачень і не використав інцидент для розпалювання антипольських настроїв. Було зрозуміло: хоча терористи мали польські паспорти, замовлення надійшло з Москви. І саме вона, а не Польща чи Німеччина, несе виключну відповідальність за цей акт терору.
Графіка AI
PB
