Джерело: The Insider
Представниця МЗС РФ Марія Захарова, незадоволена виступом президента Польщі Кароля Навроцького в Освенцимі у День пам’яті жертв Голокосту, пише у своєму Telegram-каналі:
Обурення Захарової викликали слова польського президента про відповідальність СРСР за розв’язання Другої світової війни. Але початок війни був прямим наслідком домовленості Гітлера та Сталіна про поділ сфер впливу в Європі, зафіксованої в секретних протоколах до німецько-російських договорів про ненапад і про дружбу та кордон, відомих як пакт Молотова — Ріббентропа. Вторгнувшись до Польщі у 1939 році, німецькі війська зупинилися на лінії, позначеній у секретних протоколах. Із цим важко сперечатися, і навіть Володимир Путін у 2020 році в інтерв’ю кореспондентові ТАРС Андрію Ванденку зазначив:
«Секретні протоколи Молотова та Ріббентропа ми засудили, Росія зробила це».
Захарова при цьому критикує пакт Пілсудського — Гітлера (Декларацію про незастосування сили між Німеччиною та Польщею 1934 року), але це був лише договір про ненапад, укладений терміном на 10 років і через 5 років порушений Німеччиною. На відміну від радянсько-німецького пакту, він не містив жодних секретних протоколів і не був прикладом співпраці польської влади з гітлерівським режимом.
Історія євреїв із польськими паспортами, яких Німеччина в 1938 році видворила до Польщі, — справді ганебна сторінка польської історії, але Захарова викладає її, м’яко кажучи, неточно: Польща не відмовлялася прийняти євреїв, яких депортували з Німеччини; ті з них, які потрапили до німецьких концтаборів, опинилися там лише внаслідок окупації Німеччиною польських земель.
У березні 1938 року в Польщі ухвалили закон про позбавлення громадянства осіб із польськими паспортами, які вступили на військову службу в іноземних державах, а також отримали громадянство на підставі фіктивного шлюбу. Тим, хто постійно живе за кордоном, було запропоновано звернутися до консульств для заміни паспорта, інакше вони також позбавлялися громадянства. На території Німеччини та анексованої на той момент Австрії проживало десятки тисяч осіб, зокрема чимало євреїв, із районів, які раніше належали Австро-Угорщині та увійшли після Першої світової війни до складу Польщі. Їхні австро-угорські паспорти були свого часу автоматично замінені на польські. Багато хто з них не розмовляв польською мовою і не відчував жодного зв’язку з Польщею. Переїжджати до Польщі вони здебільшого не збиралися, до консульств для заміни паспортів не зверталися. Уявлення про те, яка небезпека загрожувала євреям, що залишалися в Німеччині, у багатьох з них не було; до Ванзейської конференції, де ухвалили рішення про повне винищення євреїв, залишалося ще 4 роки. Подальші події в «Енциклопедії євреїв Східної Європи» описані так:
«Німецький уряд, бажаючи, щоб якнайбільше євреїв залишили країну, зажадав скасування нових польських законів. 27 жовтня поліція, СС та СА заарештували майже 17 000 євреїв із польським громадянством. Ці євреї були доставлені до польського кордону 29 жовтня — приблизно 8 000–9 000 до Збоншиня, 5 000–6 000 до Битома, а решта до Хойніце та Гдині. Депортованих перевозили озброєні німецькі охоронці із собаками холодної та дощової ночі. Багатьом довелося перетинати кордон пішки; деякі загинули, інші пізніше були госпіталізовані.
Польські охоронці, заскочені зненацька, зупинили депортованих, не давши їм перетнути кордон. Зрештою, тим, хто був висланий до Битома, дозволили в’їхати до країни, і їм допомогли єврейські комітети порятунку. Тих, хто перетнув кордон і потрапив до Збоншиня, затримала місцева польська поліція; лише приблизно 3000 із них змогли в’їхати до Польщі до того, як поліція отримала ордер на затримання. Жителі міста та місцева влада запропонували первинну допомогу; наступного дня на місце прибули члени Центрального єврейського комітету порятунку та Об’єднаного комітету розподілу, де було створено табір у занедбаних бараках, стайнях та борошномельному заводі. Умови в таборі були жахливими; лише незначна кількість біженців знайшли кімнати у приватних будинках.
Польська влада вважала, що затримання засланців чинитиме тиск на Німеччину, щоб та забрала їх назад. Однак 24 січня 1939 переговори завершилися на користь Німеччини. Польща погодилася прийняти сім’ї депортованих; їм дозволялося ліквідувати свої підприємства у Німеччині, але отримані гроші вони мали депонувати на заблоковані рахунки, отримати їх вони так і не змогли. Останні вигнанці покинули Збоншинь за день до нападу Німеччини на Польщу 1 вересня 1939 року. Польські євреї, які залишилися в Німеччині, були заарештовані у листопаді; всі вони, мабуть, були вбиті».
Єврейський історичний інститут у Польщі на своєму сайті наводить подробиці:
«Загалом кілька тисяч депортованих перетнули польський кордон до кінця жовтня 1938 року, цифра, що найчастіше згадується, становить сімнадцять тисяч. Найбільша хвиля – понад 9000 осіб – прибула на прикордонний залізничний вокзал у німецькому Ной-Бенчені (нині Збоншинек, Польща). Пізнього вечора 28 жовтня їх висадили з потягів та, погрожуючи гвинтівками і багнетами, прогнали через зелений кордон у розташований неподалік Збоншинь. <…> На той час населення Збоншиня складало приблизно 5400 осіб (включно із кількома єврейськими родинами; 1938 року там проживало 53 євреї). За кілька осінніх днів його населення щонайменше подвоїлося. Решта населення переселилося в інші прикордонні міста, такі як Хойніце, Катовіце, Битом, Глівіце, Дравськи-Млин та Уйсьце».
Як повідомляє сайт holocaust.cz, на територію Польщі не пропустили лише кілька десятків людей, які не мали паспортів; вони залишалися у прикордонній зоні.
Польська влада розмістила депортованих в імпровізованому таборі біженців у Збоншині; спочатку умови були вкрай важкими, але їм надавали допомогу місцеві жителі та єврейські організації, і в результаті життя біженців почало налагоджуватися. Але виїхати зі Збоншиня у внутрішні райони Польщі їм не дозволяли, тільки в перші дні після депортації, поки не набула чинності заборона, виїхати зі Збоншиня встигли 2336 осіб. Дозвіл отримали лише приблизно 4000 біженців, які мали у Польщі родичів.
До червня 1939 року у Збоншині залишалося майже 2800 біженців, решті вдалося виїхати; для багатьох Польща стала країною транзиту. У серпні табір був закритий, усім, хто залишався там, було дозволено покинути місто. Але незабаром почалася війна, Німеччина окупувала західну частину Польщі і євреї, які не встигли виїхати, потрапили до рук нацистів.
Можна сказати, що довоєнна польська влада вчинила з депортованими із Німеччини євреями жорстоко, не дозволивши їм одразу в’їхати у внутрішні райони країни і не забезпечивши гідного утримання в таборі біженців. Але поляки не відмовлялися пропустити їх через кордон та не передавали нацистам. 16 тисяч євреїв, що потрапили до концтаборів з вини польської влади, — явна фантазія Захарової.
Нарешті, Радослав Базилюк, винуватець антисемітської витівки в краківському аеропорту, був затриманий поліцією; жодного схвалення у польському суспільстві його вчинок не зустрів. Що саме Захарова має на увазі під «цілою низкою антисемітських проявів поляків», вона не пояснила.
Джерело: The Insider
