Сергій Квіт,
професор Могилянської школи журналістики НаУКМА
Судження про гібридне сповзання людства у Третю світову війну найкраще характеризує завершення першої чверті ХХІ ст. Ліквідація світової системи безпеки, створеної після Другої світової війни, безпорадність глобальних інституцій, втрата здатності слухати і чути один одного, гібридність дружби і ворожнечі, глузування з освіченості на тлі наступу популізму і магічного мислення, зрештою ерозія таких фундаментальних цінностей, як правда і справедливість. Ні в чому не можна бути впевненим до кінця.
Немає згоди навіть у тому, чи розпочалася вже Третя світова війна, чи ми перебуваємо лише на порозі. Криза довіри до всіх попередніх домовленостей, на яку ніби нанизуються всі інші невирішені питання, що стає все більш подібною до «ідеальної катастрофи» бронзового віку (одночасного збігу всіх можливих негативних обставин), сьогодні, як ніколи, загрожує перейти в якісний вимір.
Легковажне ставлення до слів
Найперше, на що можна звернути увагу в цих обставинах, це на публічну риторику, якою побивають один одного політичні опоненти. Всі можливі президентські та парламентські вибори в різних куточках світу все частіше відбуваються не так у площині протистояння ідеологій, як між різними втіленнями популістських моделей vs відсутність лідерства з боку протилежної сторони, або між популістськими пропозиціями vs позицією політичних лідерів, які не втратили здатність звіряти свої дії з внутрішнім моральним компасом.
В останньому випадку політики часто роблять те, що мусять, в таких вкрай несприятливих обставинах, закриваючи своїм лідерством лакуни, за які формально мали б нести відповідальність їхні ідеологічні опоненти. Сам факт, що політик називає себе правим, лівим, чи лібералом, ще нічого не означає. Якщо у ХХ ст. протистояння ідеологій та конфлікт інтерпретацій зумовлювали реальну «гарячу» війну, тепер ми маємо справу з хаосом, що балансує між фетишизацією ідеологій та поверховістю постправди.
Зовсім не беремо до уваги той факт, що в будь-які історичні епохи певні політики намагалися вводити в оману масову аудиторію, прикриваючись ідеологічними гаслами. Також мова не йде про втримання рівноваги політичної системи через своєрідне виправлення «перекосів»: праве потрібне там, де забагато лівого – і навпаки. Явище фетишизації будь-якої ідеології пов’язане з авторитарним трендом ідентифікації та засудження, чи навіть знешкодження інакшого, тобто, інакомислячого. Подібна стратегія від стародавніх часів визначається в такий спосіб: «хто не з нами, той проти нас».
Задум суспільної гармонії тут поступається стратегії ексклюзивності. Так, примусові до лібералізму, у т.ч. пов’язаному з концепціями т.зв. «політичної корекції» та «культури скасування», що його так гаряче заперечили «глобальні консерватори», приходить на зміну протилежний примус до консерватизму, з використанням того ж самого арсеналу маніпуляцій масовою свідомістю, який пов’язують з феноменом постправди. Таке взаємовиключне протистояння унеможливлює суспільний діалог та можливість державної системи адекватно реагувати на суспільні потреби.
Президенти Сполучених Штатів і росії одночасно заявляють про свою прихильність до ідеології консерватизму, включно з увагою до сімейних цінностей, а європейські праві, пов’язані з глибокими національними традиціями, намагаються відрізнити себе від «крайньо правих», називаючись «правоцентристами». Згадані мною «глобальні консерватори» (це оксюморон, оскільки консерватизм завжди спирається на конкретні національно обумовлені культурні й політичні традиції) вважають лібералізм сатанизмом, тоді як прихильники «фетишизації лібералізму» вважають будь-які прояви інакшої політичної позиції фашизмом.
Поруч з тим, відповідально укорінені у своїх національних політичних системах європейські ліві, не хочуть бути приписаними до «крайньо лівих», яких насправді буває важко відрізнити від «крайньо правих», зокрема зважаючи на те, що обидва екстремальні прояви здебільшого фінансуються тією ж росією.
Путінський режим, так само, як і колись глобальний більшовицький ленінський рух, залишається найбільш вправним політичним маркетологом сучасності, головним бенефіціаром маніпуляцій масовою свідомістю та міжнародним корумпуючим чинником. Політичне керівництво росії представляє себе стурбованими консерваторами, хоч насправді складається з російських імперіалістів і шовіністів, або ж з перевзутих після 1991 року комуністів, про симпатії до яких ідейні європейські ліві воліли б ніколи не згадувати.
«Помірковані ліві», або «лівоцентристи» в Європі все більше ідентифікують путінський режим як фашистський, а не той, який за часів СРСР багато для кого виглядав альтернативою «несправедливому» західному капіталістичному суспільству. Хто є ким і хто кому в Західному світі з ідеологічного погляду – велике питання, чи радше великий набір запитань.
Гібридна невідповідність політичних ідеологій змістові реальних дій окреслює простір постправди, що насамперед означає відсутність правди. Причому джерелом такого роду проблем виступають не авторитарні політики, а мережна, сегментована за інтересами масова аудиторія, яка хоче бути маніпульованою, обираючи не розуміння цілісної картини світу і надійні джерела інформації, а зручні і комфортні для себе новини. Соціальні мережі задовольняють інформаційні потреби різноманітних груп, на які розділені вже не державними кордонами, а соціальними мережами, нації.
Важливо, що слова не лише відбивають, але також формують реальність. Отже, люди все більше втрачають спільне розуміння того, в якому світі вони живуть, на які цінності спираються. Етичний вимір політичної взаємодії також набуває відносного характеру, довіра зникає, впевнено себе почувають лише ті, хто свідомо позбавляє політичну риторику посутніх ідеологічних відмінностей.
Окуляри національних інтересів
Геополітична вага Китаю, модернізація політичної культури якого спирається на марксистську риторику російського радянського зразка, виступає тлом для очевидної неспроможності Західного політикуму знайти ціннісний ґрунт для відбудови системи міжнародної безпеки. Так само, як і в росії, адаптація марксизму в Китаї лише зміцнила національні колективістські та імперіалістичні традиції.
Окуляри національних інтересів слід надівати завжди, якщо ми не хочемо бути введеними в оману якоюсь черговою популістською риторикою. Відповідно, нам слід звернути увагу на те, що концепт національної держави не втрачає своєї актуальності у теперішньому глобальному світі.
Серед аргументів на користь національного чинника зокрема називається можливість реалізації свободи слова та інших політичних прав і свобод у суспільстві, яке висуває відповідний запит і має в них потребу. Не існує ніяких глобальних свобод, окрім тих, що регламентуються національними законодавствами. Тобто, кожна нація одержує те, що хоче мати і готова відстоювати в межах власних кордонів.
Розмова про свободу сама по собі ще не переходить у вимахування жупелом лібералізму, який стигматизує політичних опонентів. Це відбувається тоді, коли права людини протиставляються правам нації. Згадаємо 1991 рік, тиск лідерів Західного світу на Україну застереженнями проти «руйнівного націоналізму», на користь збереження СРСР, якому переважно дорікали не імперіалізмом, не окупацією чужих територій, не злочинами проти людяності, а саме ігноруванням прав людини.
До самого свого краху, Радянський Союз розглядався в категорії «великого союзника» Заходу в антигітлерівській коаліції під час Другої світової війни. В той же час, сам СРСР брав участь ніби у зовсім іншій, вигаданій ним самим «великій вітчизняній війні», щоб відволікти публічну увагу від співпраці з гітлерівською Німеччиною. Таким гібридним шляхом перша в світі «країна рад» фактично одержала індульгенцію на політичні репресії, геноциди, комуністичне мракобісся, російський шовінізм та імперіалізм.
Пізніше Холодна війна спиралася на ідеалістичне протистояння між державами «вільного світу» та країнами «соціалістичного табору». Однак після падіння «залізної завіси» великі ринки пострадянського світу і «країн, що розвиваються» («третього світу», «глобального Півдня» – ці означення постійно змінюються) корумпували «вільний світ» швидко і достатньо успішно. Ціннісний чинник ніби відходить на другий план.
Ціннісний поворот
Україна увірвалася на геополітичну арену трагічністю Чорнобильської катастрофи, нерелевантністю свого ядерного роззброєння, трьома революціями (Студентською на граніті, Помаранчевою та революцією Гідності) та глобальним стресом від російсько-української війни. Ідейна стійкість українців та їхня фантастична самоорганізація, без перебільшення, засвідчили ціннісний поворот у сприйнятті картини світу. Не можна сказати, що світ уже змінився на краще. Насправді, мало кому хотілося виходити з бізнесу звичних протистоянь. Психологічна травма інтелектуального та політичного Заходу від падіння попередніх хибних уявлень про своїх друзів та ворогів виявилася настільки глибокою, що СРСР / росія досі займає в його уяві важливе місце.
З іншого боку, коли мова заходить про теперішню російсько-українську війну, це вже не лише про цінності як такі. В учасників політичної розмови все більше виникає необхідність рефлексії над тим, «хто ми є» (тобто, самі співрозмовники) у сучасному світі. Постає потреба обирати український чи російський бік, з усіма супутніми наслідками. Стає зрозумілим, що феномен національної ідентичності тісно переплітається з політичною ідентичністю.
Включно з тим, що російська ідентичність повністю співпадає з імперською. Це означає, що росіяни не мають ні власної історії, ні території. До речі, в українській традиції росія – це «тюрма народів». Відтак, ціннісний ряд, на який спирається російське суспільство, є хибним. Він складається з того, що було вкрадено, або сфальсифіковано. Саме тому росія не має демократичних традицій, не має потреби у свободі слова та інших політичних свободах. У політичному сенсі, бути росіянином означає мати авторитарну свідомість, почувати себе комфортно в умовах тиранії, бути індиферентним до права і справедливості, не мати власної думки, а також бути повністю позбавленим людської гідності.
Велике питання виникає навіть стосовно того, кого можна вважати власне росіянами, враховуючи, що російська армія – це просто люди з російськими паспортами, переважна більшість яких відноситься до представників поневолених народів, батьківщина яких була в різні історичні періоди окупована росією.
Натомість, бути українцем означає вимагати для себе якомога більшого приватного простору, у т.ч. для власної ініціативи, мати свободу вибору, можливість вільно висловлюватися й обов’язково – мати велику іронічну дистанцію до будь-яких владних чинників. Українець визнає відповідальне лідерство, але ні за яких умов не приймає тиранії, тому що він має гідність. Теперішня війна окреслює цивілізаційний розлом, в якому плюралістична українська політична культура протистоїть авторитарній російській.
Однак звична картина світу, що виникла ще за часів Холодної війни, досі має значення. Для багатьох залишається загадкою, звідки Україна «взялася». Адже все так було так добре, зокрема зрозуміло, як поводити себе з СРСР, а потім вести бізнес з росією. І тут – якась «нова» країна, разом із супутньою історією національно-визвольного руху, що він також, як виявилося, заважав усім, хто заперечував право українців мати свою державу. Хоч при бажанні можна було здогадатися, що саме в цих традиціях слід шукати коріння несподіваної для багатьох ідейної та мілітарної готовності українців боронити свою державу.
Після колапсу Радянського Союзу і створеного ним «соціалістичного табору», все більше проявляється той факт, що деякі українські сусіди боролися не лише за відновлення власної державності. Тому тепер їм не дають спокою фантомні болі «величі» власних імперіалізмів. На жаль, ми бачимо, що політичний популізм штовхає нації назад, а не вперед. Отже, він не про перспективу спільного європейського майбутнього, а про моделювання ворогуючого минулого. Натомість в українській політичній традиції не залишилося ніяких старих порахунків, намірів помститися своїм колишнім європейським окупантам, чи в якийсь інший спосіб повернути час назад. Тобто, на цьому не можна збудувати політичну кар’єру.
Український визвольний націоналізм завжди вимагав «правої» уваги до коріння і традицій, які мали б стати фундаментом майбутньої української держави, даючи собі звіт у тому, що «ліва» концепція соціальної справедливості може бути втілена лише за умови «національного визволення», тобто відновлення власної державності. Сюди треба додати магічні для українців поняття «свобода» і «справедливість», прагнення бути вільною людиною, яка живе у вільній країні, тобто користується такими «ліберальними» здобутками, як свобода слова і свобода вибору.
Український визвольний рух тепер втрачає свій альтернативний до різних окупантських режимів характер і стає природнім охоронцем власної держави, зокрема перевтілюючись в (озброєне) критично мисляче громадянське суспільство. В той же час, експерти відзначають субкультурний, чи навіть, до певної міри, маргінальний характер багатьох західних політичних рухів найрізноманітніших ідеологічних забарвлень, що вони беруть участь у створенні смертельно безвідповідального «хаосу за інтересами».
Українська перспектива світу довіри і поваги один до одного
Ми доходимо висновку, що ефективна Українська держава, з великими традиціями антиімперського й антиколоніального спротиву, вимагає балансу всього політичного спектру з метою зміцнення власної державної незалежності. Лише тоді нарешті матимемо здорове суспільне життя. У свою чергу, політична конкуренція на національному рівні повинна виходити з передумови того, яка політична сила в певних політичних обставинах може зробити більше для України.
З такого погляду, будь-які «праві» інтернаціонали так само небезпечні, як і «ліві» міжнародні об’єднання, ініційовані колись Радянським Союзом. Оскільки вони заперечують необхідність користуватися «окулярами національних інтересів», відволікаючи увагу від того, кому саме потрібен такий «білий шум».
Отже, звертаючись до української визвольної традиції, можемо ствердити наступне. По-перше, зараз ми перебуваємо на етапі не здобуття, а втримання української державності, що вимагає саме здорового суспільного життя та почуття відповідальності за спільне майбутнє. По-друге, щира українська віра у свободу і справедливість, у те що «правда є», робить українську боротьбу зрозумілою для всіх і глобально привабливою. По-третє, перемога України зробить наш світ кращим у людяному і ціннісному сенсі.
Відтак, на міжнародному рівні головним маркером справжніх і потенційних українських союзників є не політична самоідентифікація політичних сил в їхніх національних контекстах, а те, наскільки вони поважають український суверенітет і розуміють українські національні інтереси. Не слова важливі, а дії. Хоч і слова важливі також, оскільки вони формують нашу дійсність. Взаємна повага, з якої виростає довіра, – це ті головні критерії, які засвідчують, хто є друзями України, тобто, хто заслуговує на повагу і довіру у відповідь.
