Йосип Сталін, дух якого Кремль сьогодні воскрешає з моторошною точністю, нібито сказав: «Смерть однієї людини — це трагедія. Смерть мільйонів — це статистика». У 2025 році, в епоху цифрового перенасичення і четвертого року повномасштабної війни, ця цинічна фраза набула нової, жахливої актуальності. Нам уже не потрібні мільйони жертв, щоб спрацював механізм байдужості. Достатньо кількох років безперервного гортання стрічки та точно дозованої жорстокості. Ми спостерігаємо явище, яке для України є таким же небезпечним, як і брак боєприпасів: системну девальвацію смерті.
Згадаймо 12 вересня цього року. Це дата, яка мала б сколихнути сумління світу, а проте пройшла через інформаційний цикл як черговий рядок в Excel. Того дня росіяни випустили по Україні 800 дронів і 13 ракет. Вісімсот летючих зарядів смерті. Ця цифра настільки абстрактна, що наш мозок автоматично перетворює її на статистику. Ми кажемо: «велика атака», «масований удар», «успіх протиповітряної оборони, бо збили 751 ціль».
Але в цій статистиці, у цьому «успіху», прихована драма, яка мала б виривати нас зі сну. У Києві тоді загинула 32-річна жінка та її двомісячна дитина. Двомісячна. Це життя, яке щойно почало пізнавати світ, запах матері, тепло дому — було погашене фанатизмом московських планувальників, які надіслали це залізяччя. Це не помилка. Це сутність російського способу ведення війни.
Коли над вулицею Грушевського в Києві підіймався дим із палаючих приміщень Кабінету Міністрів, коли в Запоріжжі та Кривому Розі рятувальники діставали людей з-під завалів багатоповерхівок, світ гортав стрічку далі. Образ палаючого серця української столиці, урядового кварталу, став лише тлом. Алгоритм наших смартфонів втискає ці образи поміж рекламу взуття та кумедне відео з котиком. У такий спосіб жах зводиться до рангу «контенту», який можна, а навіть треба — задля психогігієни — прогорнути великим пальцем.
Це не випадковість. Це ефект соціальної інженерії, яку застосовує Москва. Росія цілеспрямовано «нормалізує» насильство. Їхня стратегія вже не полягає в переконуванні нас, що вони не вбивці (як брехали у вічі при окупації Криму). Вона полягає в тому, щоб зробити це вбивство рутиною. Буденністю. Чимось таким же неминучим, як дощ у листопаді чи затор на вулиці. Вони хочуть, аби ми визнали: якщо на Україну падає 800 дронів, то це просто «така погода».
Москва знає, що людська психіка має обмежений ресурс емпатії. Ми не в змозі функціонувати в стані перманентної жалоби протягом чотирьох років. Наш мозок будує панцир. Ми починаємо сприймати повідомлення з фронту як спортивну статистику. Але ця інженерія знечулення має конкретний політичний вимір. Політик на Заході дивиться на суспільні настрої. Якщо він бачить, що смерть матері з немовлям не викликає вже люті, а лише знуджене зітхання «знову те саме», він втрачає мотивацію ухвалювати складні рішення. Статистика вбиває бажання діяти.
Ми бачимо також, як цей механізм діє в Польщі. Достатньо згадати описане мною 12 вересня. Поки українці рахували жертв і гасили пожежі після найбільшої атаки дронів, у нас група «розчарованих» блокувала прикордонний перехід. Моральна сліпота, викликана втомою і російською пропагандою, дозволила перед обличчям геноциду займатися партикулярним інтересом, а ба більше — шкодити жертві. Це і є тріумф російської інженерії: зробити так, щоб ми перестали бачити в українцях людей, які борються за життя, а почали бачити «проблему» або «конкуренцію».
Як із цим боротися? Ми мусимо нав’язати собі пізнавальну дисципліну. Замість гортати далі, треба зупинитися. Ми мусимо повертатися до конкретики. Не «три жертви в Києві», а «32-річна мати та її дитина». Не «руйнування інфраструктури», а «спалений дім конкретної родини в Запоріжжі». Ми мусимо вручну, всупереч алгоритмам і всупереч власній втомі, перетворювати статистику назад у трагедію.
Йдеться не про те, щоб впадати у відчай, який паралізує. Йдеться про те, щоб зберегти здатність до гніву. Бо лише гнів на несправедливість і злочин є паливом для змін. Якщо ми дозволимо, щоб 800 російських дронів стали для нас такими ж буденними, як прогноз погоди, це означатиме, що Сталін — цей цифровий, прихований у коді наших додатків, — виграв битву за наші душі. Ми не можемо погоджуватися на російський тероризм тільки тому, що він триває довго. Те, що зло повторюється, не означає, що воно перестає бути злом. Пам’ять про цю двомісячну дитину з Києва — це наш обов’язок і наша зброя проти байдужості.
PB
