Політичний словник Заходу у 2025 році пережив болісну лоботомію. Ще два роки тому ключовим словом, яке відчиняло всі двері у Вашингтоні, Лондоні та Брюсселі, була «перемога». Сьогодні це слово стало сороміцьким, майже непристойним. Його замінили м’які дипломатичні відмички: «деескалація», «замороження», «компроміс», а передусім відмінюване в усіх відмінках слово «deal» (угода). В оточенні Дональда Трампа та у втомлених кабінетах Західної Європи запанувало переконання, що мир — це просто відсутність пострілів. Що достатньо намалювати лінію на мапі, потиснути руки, і світ повернеться до рівноваги.
Це не політична помилка. Це фундаментальна когнітивна помилка, яка може коштувати нам існування нашої цивілізації. Риторика миру, яка витісняє риторику перемоги, насправді є актом капітуляції, тільки розтягнутим у часі.
Ми мусимо зрозуміти природу звіра, з яким боремося. Війна, розв’язана Росією, не є суперечкою XIX століття за кордони, за те, чиїм буде те чи інше село на Донбасі. Ця війна є агресивним біологічним організмом. Вона живе, еволюціонує і — що найважливіше — мусить живитися. Її їжею є слабкість. Російський імперіалізм не діє в логіці бізнес-контрактів, де «угода» закриває справу. Він діє в логіці ракової пухлини. Якщо ми не виріжемо її повністю, якщо залишимо бодай фрагмент тканини, настане рецидив. Перерва у воєнних діях, яку Захід так охоче називає «миром», для Москви є лише оперативною паузою. Часом на поповнення складів, вишкіл нових рекрутів і присипляння пильності жертви перед черговим ударом.
Переговорна позиція середовищ, скупчених навколо нової адміністрації США, а також багатьох європейських політиків, спирається на фундамент несправедливості. Увесь дипломатичний тиск переспрямовано на Київ. Чому? Бо Київ раціональний. Бо із Зеленським можна розмовляти, можна його шантажувати припиненням постачання, можна вимагати поступок. Путіна ні до чого змусити не можна, тому вирішили, що легше зламати жертву, ніж агресора. Це мислення категоріями: «нехай Україна віддасть шматок руки, тоді бандит насититься і піде додому».
Історія вчить нас, що бандит ніколи не йде додому. Бандит, бачачи, що насильство окупається і закінчується збереженням територіальних здобутків, сприймає це як заохочення. Примушування України до поступок в ім’я «святого спокою» є не лише аморальним. Це стратегічне самогубство. Якщо сьогодні ми погодимося на те, щоб Росія спокійно «перетравлювала» окуповані території, через п’ять років ми прокинемося в реальності, де російські танкі стоятимуть не під Харковом, а під Нарвою чи Сувалками.
Мир — той справжній, тривалий, а не той, що є лише перервою на перезаряджання зброї, — неможливий без перемоги України. А перемога України — це не що інше, як захист світу цінностей Заходу. Якщо ми дозволимо, щоб військова сила вирішувала питання зміни кордонів, якщо визнаємо, що міжнародне право — це лише рекомендація для слабких, а сильні можуть робити що завгодно, то самі зруйнуємо фундамент, на якому збудували наш добробут.
Перемир’я, припинення вогню, демаркаційна лінія — називайте це як хочете. Це не мир. Це вирощування монстра. Будь-які «мирні» плани, які не передбачають відновлення контролю України над її територією та засудження злочинців, по суті є планами наступної війни. Війни, яка буде ще кривавішою і в якій ми — поляки, балтійці, європейці — будемо вже не лише тилом, а й фронтом.
Тому всупереч моді на «реалізм», ми мусимо повернутися до мови принципів. Немає миру без справедливості. Немає безпеки без перемоги над агресором. Росія зупиниться лише там, де її фізично зупинять і зламають. Все інше — це лише відтермінування вироку.
PB
