Джерело: The Insider
4 листопада, у так званий «День народної єдності» Володимир Путін на церемонії вручення державних нагород заявив:
«Це свято засноване на згадку про подвиг нашого народу, який понад чотири століття тому став на захист незалежності Батьківщини. Саме його велика згуртованість, відповідальність і обов’язок перед Вітчизною дали змогу зміцнити державні підвалини, відстояти священне право триматися власного коріння та моральних опор. І сьогодні, зберігаючи ці традиції, ми мирною, творчою і ратною працею захищаємо суверенітет, честь і гідність рідної Росії».
Слова про нібито загрозу суверенітету Росії, яка існує в наш час, навіть важко коментувати: очевидно, що у знищенні визнаної всіма держави і постійного члена Ради безпеки ООН не зацікавлений ніхто, й існування України, яка зробила вибір на користь Євросоюзу і прозахідної орієнтації в цілому, незалежності Росії ніяк не загрожувало, хоча в 2023 році Путін і називав війну в Україні «нашою (Росії) битвою за суверенітет». Втім, можливо, він міг мати на увазі суверенітет над землями, що колись належали російській імперії, але відтоді здобули незалежність.
Але й у Смутні часи, про які має нагадувати встановлене при Путіні свято, реальної загрози незалежності російського царства не було. Дата свята обрана на честь визволення Москви від польських військ у 1612 році. Поляки увійшли до Москви під час російсько-польської війни 1609-1618 років, але це не було взяттям міста в ході військових дій і поляки не ставили за мету підкорити Росію своїй владі.
Після вбивства Лжедмитрія I в 1606 році на трон зійшов Василь IV Шуйський, але його становище від самого початку було досить хитким. На престол претендував новий самозванець, Лжедмитрій II, який у 1608 році захопив Орел, Тулу, Можайськ і розбив табір у Тушині (в наш час у межах Москви). У цій ситуації цар звернувся по допомогу до шведського короля Карла IX. Швеція на той час була в стані війни з Річчю Посполитою, королем якої був повалений шведський король Сигізмунд III (у Швеції — Сигізмунд I) Ваза, який прагнув повернути собі шведський престол. За Виборзьким трактатом 1609 року Швеція в обмін на фортецю Корела (на Карельському перешийку) надавала Росії найманий корпус під командуванням Якоба Делагарді, який Росія повинна була оплачувати.
Сигізмунд у відповідь оголосив цареві Василю війну, вторгся в російські землі, взяв у облогу Смоленськ і рушив далі на схід. Біля села Клушино (нині Гагарінський район Смоленської області) польська кавалерія під командуванням Станіслава Жолкевського розбила російсько-шведське військо під командуванням Дмитра Шуйського і Якоба Делагарді.
У той же час до Москви з півдня наближалися загони Лжедмитрія II, який також ворогував із поляками. Під впливом воєнних невдач бояри в Москві повалили царя Василя і створили уряд, відомий як Семибоярщина. Вирішивши, що непередбачувані загони самозванця становлять велику небезпеку, Семибоярщина за відсутності законного спадкоємця запропонувала престол 15-річному синові Сигізмунда Владиславу, поставивши умову, що той прийме православ’я і на царство його вінчатиме православний патріарх. Сигізмунд погодився, і в серпні Владислав прийняв присягу бояр і отримав царські регалії, що були доставлені до Польщі. Але відпускати сина в Москву вінчатися на царство Сигізмунд не поспішав, затягуючи переговори з направленим до нього посольством і намагаючись ухилитися від зміни конфесії, яку нав’язували Владиславу. Так чи інакше, польські війська після проголошення Владислава царем 3 серпня 1610 року увійшли до Москви на запрошення Семибоярщини. Це врятувало місто від захоплення Лжедмитрієм, який вже розпочав було штурм.
У 1611 році в Нижньому Новгороді, який до останнього зберігав вірність Василю Шуйському, князь Дмитро Пожарський і земський староста Кузьма Мінін зібрали ополчення, що вирушило в похід на Москву під гаслами звільнення від поляків, хоча ті участі в керівництві країною не брали, а польський гарнізон перебував у Москві за рішенням легітимного на той час уряду. Ополченці взяли в облогу Кремль і Китай-місто, де перебували польські війська; в результаті там почався голод і були навіть випадки канібалізму. На честь капітуляції гарнізону, що сталася за таких обставин, і встановлене свято в путінській Росії.
Чи становили поляки, які захищали Москву спочатку від загонів самозванця, а згодом — невдало — від повстанців, загрозу російській незалежності? На той час іноземець на троні сприймався як нормальне явище. Той же батько Владислава Сигізмунд, син шведського короля з династії Ваза, був обраний польським королем (втім, по материнській лінії він походив з польського королівського роду Ягеллонів), а потім успадкував шведський трон і кілька років був королем обох держав; на незалежності Речі Посполитої це не позначилося. Одним із ініціаторів запрошення Владислава на російський престол був патріарх Філарет (у миру Федір), батько майбутнього царя Михайла Федоровича, родоначальника династії Романових, обраного царем після повалення Семибоярщини. Радянський історик Володимир Кобрін писав у статті «Смутні часи — втрачені можливості»:
«Можна припустити, що царювання православного Владислава на Русі принесло б добрі результати. Справа не в особистих якостях принца: ставши згодом польським королем, Владислав нічим особливо видатним себе не проявив. Важливо інше: ті елементи договірних відносин між монархом і країною, які намітилися у „хрестоцілувальному записі” Василя Шуйського, отримували свій подальший розвиток. Саме царювання Владислава було обумовлене численними статтями угоди. Сам Владислав перетворився б на російського царя польського походження, так само як його батько Сигізмунд був польським королем шведського походження».
А Микола Карамзін, відомий лояльним ставленням до династії Романових, тим не менше, жалкував, що російським царем замість Михайла Федоровича не став малолітній син шведського короля Карла IX Карл Філіп, якого не наважилася відпустити в небезпечну Росію його мати, королева Крістіна. В «Історії держави Російської» Карамзін писав:
«Якби він [Якоб Делагарді, який залишив російську службу через те, що йому та його корпусу не заплатили обіцяні гроші] неухильно приєднався до нашого війська під столицею, щоб посилити Ляпунова, розділити з ним славу успіху, знищити Госевського <Олександр Гонсевський, польський комендант Кремля. – The Insider> і Сапегу <Ян Петр Сапега, литовський воєначальник на службі у Лжедмитрія II. — The Insider>, відбити Ходкевича, відновити Росію, то вінець Мономахів, вирваний із рук литовських, повернувся б, ймовірно, потомству варязькому, і брат Густава Адольфа [Карл Філіп] або сам Адольф, у звільненій Москві законно обраний, законно затверджений на престолі Великою Думою земською, включив би Росію до системи держав, які через кілька років Вестфальським миром заснували рівновагу Європи до часів новітніх!»
Зрозуміло, у піднесенні на царювання монарха з династії Ваза і вході до Москви шведських військ Карамзін ніякої загрози для російської незалежності не вбачав, навпаки, вважав це плюсом для Росії, можливістю увійти до числа найважливіших держав Європи.
Джерело: The Insider
