Присутність Росії в Латинській Америці перестала бути лише залишком холодної війни і стала структурною складовою нового геополітичного сценарію. Москва не обмежується співпрацею в енергетичній чи військовій сферах, а розгортає в регіоні стратегію впливу, що базується на інформаційних операціях, медійних альянсах та ідеологічних наративах, спрямованих на конкретну аудиторію. Різні дослідження показали, що Латинська Америка займає центральне місце в російській концепції «багатополярного світу» та в зусиллях з ослаблення впливу США та їхніх союзників. Регіон сприймається як символічний і політичний простір, де можна проєктувати альтернативний «західному ліберальному порядку» наратив, використовуючи лексику, добре знайому латиноамериканським лівим: суверенітет, деколонізація, самовизначення народів. У цьому контексті уряди лівого спрямування, такі як Венесуела, Нікарагуа чи Куба, і, в меншій мірі, сектори правлячих коаліцій у Болівії, Бразилії чи Мексиці, встановили з Кремлем політичні, енергетичні та медійні зв’язки, які легітимізуються саме через цей дискурс: Росія представлена як стратегічний партнер проти «американського імперіалізму», як захисник права кожного народу обирати власну модель розвитку і як союзник у побудові «постгегемонічного» міжнародного порядку.
Історичний контекст і реконфігурація російської присутності
Радянський Союз вже встановив зв’язки з революційними рухами та спорідненими урядами на Кубі, в Нікарагуа та деяких частинах Центральної Америки. Однак нинішнє відродження Росії відбувається в іншому контексті: відносний занепад престижу США, висока внутрішня поляризація в багатьох країнах і недовіра до західних ЗМІ, які задають тон.
Починаючи з 2000-х років, і з більшою інтенсивністю після анексії Криму та початку збройного конфлікту на Донбасі в 2014 році, а також після масштабного вторгнення в Україну в 2022 році, Росія поєднує класичні інструменти зовнішньої політики (військове співробітництво, енергетичні угоди, дипломатична присутність) із зростаючою інформаційною кампанією. Звіти дослідницьких центрів та західних урядів документують структуровані кампанії, що об’єднують державні ЗМІ (RT en Español, Sputnik Mundo), цифрові платформи, приватні «компанії впливу» та мережі місцевих ЗМІ.
Пропаганда, багатополярність та антиімперіалізм
Основою російської риторики в регіоні є ідея глобальної боротьби проти західного імперіалізму. Через RT en Español, TeleSUR та інших медіа-партнерів Москва поширює образ Росії як захисника національного суверенітету від втручання США та НАТО і як промоутера більш справедливого «багатополярного світу».
Цей наратив базується на трьох ключових елементах: з одного боку, переосмислення конфлікту в Україні, де війна подається не як вторгнення в суверенну державу, а як оборонна реакція на розширення НАТО та нібито західний «неоколоніалізм». З іншого боку, акцент робиться на економічних санкціях, підкреслюючи їх негативний вплив на Глобальний Південь і натякаючи, що Україна та Європейський Союз діють як прості інструменти Вашингтона, тоді як Росія виявляє солідарність із жертвами цього економічного порядку. Нарешті, відбувається відстоювання антиімперіалістичної спадщини Латинської Америки, пов’язуючи російський дискурс із традиціями Руху неприєднання, боліваріанством та боротьбою проти олігархії, і ставлячи себе в один ряд з історичним опором регіону. Привласнюючи ці рамки, Москва не вводить повністю нову наративну лінію, а переосмислює вже існуючі в регіоні дискурси, надаючи їм орієнтацію, сприятливу для своїх інтересів.
Індігенізм та історична пам’ять
Російська комунікаційна стратегія в Латинській Америці базується на активізації історичних образ та існуючих конфліктів ідентичності. Прокремлівський дискурс вплітається в дебати про індігенізм, внутрішній колоніалізм, екстрактивізм та суверенітет над природними ресурсами, повертаючись до згадок про геноцид корінних народів, територіальне виселення та структурну дискримінацію. Не формулюючи послідовної політики щодо корінних народів у регіоні, Москва вибірково використовує риторику захисту корінних народів, кліматичної справедливості та деколонізації, щоб підсилити ідею спільного ворога — «західного імперіалізму» — і представити себе союзником Глобального Півдня. Історія інтервенцій США слугує рамкою для виправдання: дії Вашингтона в Латинській Америці порівнюються з діями НАТО в пострадянському просторі, що применшує відповідальність Росії в Україні та зміщує фокус з військової агресії на абстрактний конфлікт між конкуруючими «імперіями».
Вплив на регіональну автономію та якість демократії
Привласнення Росією таких концепцій, як індігенізм, антиімперіалізм та пам’ять про американські інтервенції, перетворює легітимні вимоги на інструменти зовнішнього впливу. Література про «гостру владу» підкреслює, що ці операції мають на меті не лише переконати, а й підірвати довіру до експертних знань, незалежних ЗМІ та демократичних інститутів. Представляючи будь-який альтернативний наратив як частину глобальної «інформаційної війни», вони сприяють цинізму та релятивізму, ускладнюючи досягнення мінімального консенсусу щодо основних фактів. Водночас стирається межа між законною критикою американського інтервенціонізму та безкритичним схваленням інших авторитарних держав. Для латиноамериканських країн ризик полягає не лише в конкретному дипломатичному зближенні з Москвою, а й у поступовій деградації публічного простору, де категорії істини, доказів та політичної відповідальності втрачають центральне значення на тлі логіки геополітичної конфронтації.
Випадок російського впливу в Латинській Америці ілюструє, як глибоко вкорінені історичні та культурні рамки можуть бути переформатовані зовнішніми акторами, які мають власні геополітичні цілі. Використовуючи символічний капітал індігенізму, антиімперіалізму та пам’яті про американську інтервенцію, Кремль втручається у внутрішні дебати регіону, не ставлячи під сумнів власні практики домінування в інших контекстах. Це ставить перед латиноамериканськими суспільствами подвійний виклик: з одного боку, зберігати сувору критику історичних асиметрій та імперської спадщини США; з іншого боку, розвивати автономні можливості аналізу та перевірки, що дозволяють розрізняти легітимну солідарність з місцевими справами та їх інструменталізацію з боку зовнішніх сил, які змагаються за визначення глобального порядку денного.
AJ
