У недільну ніч, 18 травня 2025 року, на Київщині розігралася драма, яка є черговим кривавим доказом того, що природа російського способу ведення війни залишається незмінною. 27-річна жінка загинула у власному домі у Василькові, закривши тілом 4-річного сина від удару російського дрона. Хлопчик вижив, хоча його обличчя поранене, а лікарі зараз ведуть відчайдушну боротьбу за те, щоб врятувати його зір. У лікарні перебувають також дідусь і бабуся дитини. Ця трагедія, хоч і відбувається тут і зараз, у середині травня 2025 року, викликає в пам’яті образи, які я бачив сімнадцять років тому в іншій країні, що нищилася тією ж імперією.
Механізм злочину і порив жертви у московському виконанні є жахливо повторюваними. Коли до нас доходять вісті про матір з Василькова, яка за частку секунди, у темряві ночі з 18 на 19 травня, приймає рішення віддати життя за дитину, пам’ять автоматично переносить мене у серпень 2008 року. Разом із Войцехом Покорою ми тоді висвітлювали російську агресію проти Грузії. За обставин, які можна назвати непередбачуваними, а часом навіть сюрреалістичними, ми потрапили до місцевості Тортіза. Ця територія вже перебувала під фактичним, жорстоким контролем росіян.
Те, що ми побачили на місці, було хрестоматійним прикладом терору, спрямованого проти цивільного населення, який сьогодні ми спостерігаємо в Україні в масових масштабах. Мешканці водили нас селом, показуючи наслідки бомбардувань перших годин вторгнення. Москалі використали там касетні боєприпаси – зброю, яку скидають для того, щоб уразити якомога більшу площу, засипаючи її градом смертоносних «кульок». У Тортізі не було військових об’єктів, не було радарів, не було скупчень грузинських солдатів. Були будинки, сади, городи і звичайні люди, які в одну мить стали мішенню.
Сліди від вибухів були всюди. Уламки сікли дерев’яні паркани, дірявили стіни будинків, впивалися у стовбури фруктових дерев. У таких декораціях ми почули історію, яка досі не дає мені спокою і яка 18 травня у Василькові знайшла своє трагічне дзеркальне відображення.
В одному з садів у Тортізі бавилися брат і сестра. 15-річний хлопець і його 8-річна сестричка. Діти не мали шансів у зіткненні з авіацією держави, яка вирішила «примусити до миру» бомбами. Коли хлопець почув наростаючий рев двигунів і перші вибухи касет, він зробив те саме, що й матір у Василькові. Кинувся на молодшу сестру, накривши її власним тілом на траві. Прийняв на себе удар уламків. Загинув на місці. Дівчинка, хоч і поранена, вижила тільки завдяки його жертві.
Ми слухали цю розповідь безпосередньо від батька та родичів. Ми стояли в тому самому саду, знищеному бомбами, зрошеному кров’ю невинних. Чоловіки в час жалоби не голилися, їхні обличчя були втомлені й почорнілі від болю. На грудях вони носили пришпилені значки з фотографією вбитого хлопця – дрібний жест пам’яті у світі, який про них забув. Ми розмовляли під виноградом, що саме дозрівав, у тіні кавказького сонця, яке освітлювало величезну трагедію, контрастуючи з красою тамтешньої природи.
Пам’ятаю, як батько розповідав про сина. Говорив про нього в теперішньому часі, ніби хлопець все ще був з нами, ніби от-от мав вибігти з-за рогу будинку. Розповідав, який він здібний, як чудово знається на комп’ютерах, які мав плани на майбутнє. Слухав я це насилу, борючись із власними емоціями – моїм дітям тоді було стільки ж років. Теж хлопчик і дівчинка. Дивлячись на біль грузинського батька, я бачив у ньому універсальний страх кожного з батьків у зоні, яку чавить російський каток.
Тоді, у 2008 році, Сєргєй Лавров – той самий, який і досі, у 2025 році, представляє російську дипломатію – з кам’яним обличчям запевняв світ, що Росія не використовує касетних боєприпасів і не атакує цивільні об’єкти. Брехав він, брехав Владімір Путін, брехав Дмітрій Мєдвєдєв. А проте світ, в ім’я «святого спокою» та газових інтересів, волів сприймати цю брехню за чисту монету. Захід віддав перевагу фіктивним мирним планам Ніколя Саркозі, які насправді санкціонували російські завоювання та безкарність, аніж тверезим, гострим попередженням польського президента Леха Качинського, який у Тбілісі прямо говорив, що настане пізніше.
18 травня 2025 року історія зробила коло. У Василькові російський дрон знову вдарил у цивільний будинок, у місце, де люди повинні почуватися в безпеці. Знову хтось мусив закрити тілом дитину, заплативши за це найвищу ціну. Знову лікарі борються за зір 4-річного хлопчика, який бачив пекло.
Нічого не змінюється – ані в російській тактиці, ані в трагедії, яку вона несе. Змінюються лише дати й назви місцевостей на мапі злочинів. Від грузинської Тортізи до українського Василькова веде пряма лінія крові та брехні, на які світ – попри плин років – все ще занадто часто заплющує очі.
Графіка ШІ
PB
