В інформаційному хаосі, який з 2022 року заливає Європу, стає дедалі важче зберігати ясність суджень. Втома від війни, природна для суспільств, що живуть у добробуті, стає поживним ґрунтом для сумнівів. Ми чуємо про «злочини обох сторін», про «український націоналізм», про нібито «імперіалізм НАТО». Багато споживачів інформації, гублячись у нетрях взаємних звинувачень, тікають у зручний, але фальшивий симетризм, вірячи, що «істина, напевно, лежить десь посередині». Нічого помилковішого. У відносинах з Росією істина ніколи не лежить посередині. Вона лежить там, де вказують факти, а ці факти ефективно затуляються одним із найстаріших і найдієвіших механізмів московської пропаганди: механізмом дзеркального відображення, відомим у психології як проекція.
Принцип простий, а через це геніальний у своєму цинізмі: звинувачуй супротивника саме в тому, що робиш сам або що маєш намір зробити. У виконанні Кремля це не просто техніка відволікання уваги. Це своєрідне, збочене визнання провини a priori. Якщо ми зрозуміємо цей код, російські заяви перестають бути белькотінням, а стають мапою їхніх злочинних намірів.
Ідеологічним фундаментом цієї війни є звинувачення України в «нацизмі». Це ключове слово, відмичка, яка мала відкрити ворота для геноциду. Москва роками будує наратив, у якому Київ є нібито спадкоємцем Третього Рейху. Тим часом, якщо прикласти визначення фашизму чи нацизму до сучасної Росії, воно пасує ідеально. Саме в Росії ми маємо культ вождя, тотальну мілітаризацію суспільства — від дитсадківської «Юнармії» до пенсіонерів, — крайній великоруський шовінізм, офіційну цензуру, ліквідацію опозиції і, нарешті, символіку «Z», яка стала новою свастикою. Звинувачуючи Україну у фашизмі, Путін будував алібі для власного, фашистського устрою. Кричачи про «бандерівців», він посилав загони, які в Бучі та Ірпені застосовували методи родом із пацифікації Замойщини.
Настільки ж цинічною є гра в «антиколоніалізм». Російська дипломатія на чолі з Сергієм Лавровим лізе зі шкіри, щоб звабити так званий Глобальний Південь візією боротьби із «західним імперіалізмом». Вони вдають із себе захисників пригноблених народів від гегемонії США та Європи. Це вершина лицемірства, враховуючи, що Російська Федерація є останньою класичною колоніальною імперією в Європі. Це держава, яка не лише окупує території сусідів (Грузія, Молдова, Україна), але й безжалісно експлуатує власні внутрішні колонії. Буряти, якути, дагестанці розглядаються як ресурс, гарматне м’ясо, яке кидають на фронт, щоб захистити етнічних росіян з Москви та Петербурга. Росія звинувачує Захід у колоніалізмі, щоб приховати факт, що сама веде колоніальну війну в стилі XIX століття, метою якої є стирання української ідентичності та грабунок ресурсів.
Цей механізм працює і на тактичному рівні, що особливо небезпечно. Ми чудово пам’ятаємо моменти жаху, коли російські медіа починали трубити про нібито підготовку України до використання «брудної бомби» або хімічної зброї. Досвідчений спостерігач за Сходом знає, що в цей момент треба боятися. Не тому, що Україна щось планує, а тому, що Росія саме готує ґрунт для власної провокації. Звинувачення супротивника у плануванні злочину є для Кремля створення «превентивного алібі». Якщо дійде до атаки, вони скажуть: «А ми ж казали? Ми попереджали світ!».
Ця стратегія настільки ефективна, оскільки вона паразитує на добрих намірах і наївності Заходу. Демократичні суспільства виховані в культурі діалогу та самокритики. Коли ми чуємо серйозні закиди, нашою першою реакцією є бажання перевірити факти, замислитися: «може, в цьому щось є?». Росія використовує це, заливаючи інформаційний простір такою кількістю звинувачень, що їх перевірка стає неможливою. Виникає шум, у якому стирається межа між катом і жертвою.
Метою дзеркального відображення не є переконати нас, що Росія бездоганна. Це вже давно неможливо. Йдеться про те, щоб ми повірили, що «всі такі самі». Що Україна теж бреше, що Захід теж має кров на руках, що немає добра і зла, є лише інтереси. Це нігілізм у чистому вигляді, що має на меті моральну демобілізацію тих, хто підтримує Україну. Якщо ми визнаємо, що Київ такий самий винний, як і Москва, ми припинимо надсилати зброю. І саме за це точиться гра.
Ми мусимо виробити в собі безумовний рефлекс: що гучніше Москва звинувачує інших у порушенні міжнародного права, тероризмі чи переслідуваннях, то пильніше ми мусимо стежити за її руками. Їхні звинувачення — це не публіцистика, це звіти про їхні власні плани. Коли Кремль говорить про «польський імперіалізм» і нібито плани анексії західної України Варшавою, він говорить не про Польщу. Він говорить про себе. Він каже нам, що в їхній ментальності поділ сусідньої держави є чимось природним і очевидним.
Злодій, який кричить «тримайте злодія», розраховує на те, що в натовпі запанує розгубленість, яка дозволить йому втекти зі здобиччю. Наше завдання — не піддаватися цій розгубленості, а вказувати пальцем на того, хто має чужий гаманець у кишені. У цьому випадку — чужу землю і чужу свободу.
PB
