Ми вже звикли до того, що простір польських міст наповнився іншомовним гомоном. Гуляючи варшавським Мокотовом, краківськими Плантами чи Старим містом Любліна, присутність українських біженців стала природним елементом ландшафту. Однак, вслухаючись у ці розмови, можна скласти враження, що в деяких середовищах, особливо молодіжних, дедалі рідше лунає літературна українська мова. Часто домінує специфічна, вулична російська. Це стосується частини молодого покоління, яке потрапило над Віслу у 2022 році. Тоді вони були наляканими дітьми. Сьогодні, наприкінці 2025 року, деякі з них уже є підлітками, які могли потрапити у вакуум ідентичності. І існує обґрунтоване побоювання, що в цей вакуум може увійти російське вербування.
Варто поглянути на це явище без емоцій, але й без зайвої політкоректності. Правда про міграційну хвилю, особливо зі східної та південної України, є складною. Частина цих родин могла не мати сильного національного коріння, а їхній зв’язок з українськістю бував слабким. Для декого, вихованого в орбіті пострадянської культури, незалежна Україна була радше адміністративною рамкою, ніж цінністю сама по собі. Існує ризик, що діти, вирвані з такого середовища в Харкові чи Запоріжжі, не кажучи вже про агломерації Донбасу, привезли до Польщі не стільки патріотизм, скільки певний ментальний багаж «руского міра», в якому мимоволі зростали.
Сьогодні ми спостерігаємо тривожні сигнали. У Польщі, в безпечних умовах, частина цих молодих людей не проходить процесу українізації. Здається, що фізично перебуваючи в ЄС, ментально деякі з них усе ще живуть у російському інтернеті. Польські школи не завжди здатні їх інтегрувати, що може призводити до замикання в мовних гетто. Якщо вони не вчать польської, а українська асоціюється з воєнною травмою, то природним середовищем для них стає бульбашка російських месенджерів і російської попкультури.
Українська держава, зайнята реальною боротьбою за фізичне виживання на фронті, здається, не має ресурсів, щоб боротися за душі цих людей. Київ, можливо, прийняв за основу тезу, що фізична безпека за кордоном вирішує проблему. Однак це може бути стратегічною помилкою. Українська влада, що зрозуміло, не має часу на аналіз ідентичності підлітків у Варшаві. Тим часом існує ризик, що саме там, у тіні польських багатоповерхівок, розігрується тиха драма денаціоналізації. Україна може втрачати частину майбутніх кадрів, які мали б відбудовувати країну.
Найчорніший сценарій передбачає, що для Росії ця відчужена група може стати подарунком. Розгублена молодь, яка не почувається поляками, а зв’язок з Україною втрачає, може стати податливою до маніпуляцій. Це не обов’язково мають бути шпигуни. Вони можуть стати, навіть несвідомо, інструментами в гібридній війні.
Механізм вербування сьогодні прозаїчний і часто відбувається в Telegram. Російським спецслужбам не потрібно посилати агентів. Достатньо анонімного акаунту, який пропонує «легкі гроші». Для підлітка із «сірої зони», який може почуватися виключеним і позбавленим морального компаса, пропозиція швидкого заробітку — наприклад, за малювання гасла на стіні чи дрібний акт вандалізму — може видаватися спокусливою. Йому не обов’язково вбачати в цьому зраду, якщо він не відчуває лояльності до держави, з якої виїхав. Ба більше, російська пропаганда може вливати їм наратив, що винними в їхніх поневіряннях є не агресори, а політики в Києві.
Ця ситуація породжує ризики для всіх сторін. Польща може мати справу з групою, податливою до зовнішнього керування та вороже налаштованою до оточення. Україна ризикує втратити частину громадян, які можуть піддатися процесам, що зроблять із них людей із ментальністю «постсовка», а не свідомих українців.
У 2025 році варто поставити запитання: чи достатньо самої лише фізичної безпеки біженців? Якщо ми залишимо частину з них напризволяще, в інформаційному вакуумі, існує ризик, що цей простір заповнять ворожі спецслужби. І не обов’язково літературою, а інструкціями з деструктивних дій. Це проблема, яка зі сфери педагогіки та соціології може небезпечно зміщуватися в бік контррозвідки.
PB
