Ентузіастичні декларації 2022 року про «швидкий шлях» інтеграції розбилися об жорстоку політичну реальність 2025 року. У європейських столицях місце гучних слів про спільноту цінностей зайняли холодні розрахунки, а в коридорах Брюсселя, Парижа та Берліна дедалі виразніше відчувається перестраховка, зокрема в контексті складних відносин з адміністрацією Дональда Трампа. У цей момент прицільно б’є російська машина дезінформації. Її мета стратегічна: переконати українське суспільство, що проєвропейський курс був помилкою, а Захід трактує Київ не як партнера, а як інструмент, який після використання втрачає значення.
Москві в цьому випадку не потрібно повністю створювати альтернативну реальність. Її тактика полягає у вип’ячуванні чутливих проблем або ж часом надміру обережної позиції Заходу. Російський посил ґрунтується на тезі про інструментальне ставлення до України. Цей наратив звучить так: «Ми ж попереджали. Для них ви — лише людський ресурс у війні з Росією, а не частина західної цивілізації».
Це концепція «Європи зачинених дверей». Кремль (офіційно чи ні) акцентує увагу на кожному бюрократичному маневрі Брюсселя, кожному недоброзичливому голосі країн-членів, кожному протесті фермерів на кордонах чи ваганнях Берліна щодо фінансування відбудови. Ці факти в російській подачі відповідним чином експонуються та інтерпретуються як остаточний доказ того, що обіцянки інтеграції були лише риторичною димовою завісою.
Парадокс цієї ситуації — і саме на цьому паразитує пропаганда — полягає в тому, що Європа насправді не відвернулася спиною. Навпаки, перед обличчям американських кульбітів та домовленостей з Аляски, саме Старий Континент докладає гігантських зусиль для консолідації, щоб заповнити прогалину після США. Однак демократичні процеси повільні, вони вимагають переговорів і зіткнення позицій. Росія представляє цю демократичну дискусію як слабкість або доказ відсутності волі до допомоги.
Коли в європейських столицях тривають складні розмови про те, як фінансувати українську оборону без участі Вашингтона, російські телеграм-канали інтерпретують це зволікання однозначно: «Вас кинули». Кремль чудово знає, що втомлене війною українське суспільство очікує простих, швидких рішень. Кожен день затримки поставок, що виникає через логістичні чи бюджетні процедури ЄС, подається як навмисна блокада.
Особливо підступно розігрується тема «буферної зони». Росія намагається викликати в українців огиду до європейської концепції безпеки. Те, що для Європи є розбудовою стратегічної глибини та обороною східного флангу (в якій Україна є ключовим елементом), пропаганда перекладає мовою зради: «Для них ви — лише захисний вал. Вони хочуть, щоб ви стікли кров’ю в степах, аби в Парижі можна було безпечно пити каву». Цей посил має знищити відчуття партнерства. Він має змусити українців почуватися не майбутніми членами Союзу, а найманцями, яких після виконання завдання викидають за борт.
Не менш небезпечною є маніпуляція в економічній площині. Природні торговельні суперечки, які є звичною справою всередині ЄС, у випадку відносин з Україною демонізуються Росією. Захист власних ринків країнами-членами подається не як елемент переговорів, а як акт ворожості. Москва вливає в голови українських підприємців та фермерів думку: «Ринок ЄС — це закрита фортеця. Ви зруйнували відносини зі Сходом, а Захід вас не хоче».
Метою цієї операції є викликати в Україні відчуття тотальної самотності. Росія знає, що не в змозі перемогти Україну, яку підтримує рішуча Європа. Тому вона мусить знищити довіру на лінії Київ-Брюссель. Вона мусить зробити так, щоб українці, бачачи обережність і бюрократію союзників, сприйняли їх як зраду. Якщо Київ повірить, що Європа зачинила двері — навіть якщо ці двері все ще прочинені, хоч і заблоковані складними реаліями, — Кремль виграє битву за уми без жодного пострілу. Боротьба з цим наративом сьогодні така ж важлива, як і постачання боєприпасів, бо це боротьба за збереження віри в сенс приналежності до західного світу.
PB
