Українці мають пріоритет у лікарнях, а полякам відмовляють у лікуванні – такий дезінформаційний наратив останнім часом інтенсивно поширюється в польському інформаційному просторі, передусім у соціальних мережах. Його поширювачами часто є політики, пов’язані з Ґжеґожем Брауном і його Конфедерацією Польської Корони, а також політики з Конфедерації, яку вже сприймають як «нормального» учасника політичної сцени, а не як крайні маргінальні кола. Водночас середовища, пов’язані з Брауном, теж перестають бути маргінальними – за останніми опитуваннями майже 10% респондентів заявили про підтримку Корони.
Для пояснення: Конфедерація «Свобода і Незалежність» – це партія, що постала внаслідок трансформації коаліції Януша Корвіна-Мікке з «Національним рухом», утвореної перед виборами до Європарламенту 2019 року. Нині до Конфедерації входять «Національний рух» (Кшиштоф Босак) і «Нова Надія» (Славомір Менцен), а до недавнього часу входила також Конфедерація Польської Корони (Гжегож Браун), яка залишила Конфедерацію після виключення Гжегожа Брауна з партії. Конфедерація – партія правого профілю, хоча з доволі непослідовною ідеологією: «Нова Надія» є радикально ліберальною в економічному вимірі, тоді як «Національний рух» – націоналістична партія, що визнає принципи соціальної солідарності. Хоча довго Конфедерацію вважали маргінальною, вона поступово увійшла до політичного мейнстриму Польщі, здобуваючи в опитуваннях і на виборах підтримку на рівні кількох відсотків. Водночас Конфедерація Польської Корони та Гжегож Браун висловлюють крайні погляди, зокрема щодо заперечення Голокосту. Обидві структури використовують у своїй риториці антиукраїнські наративи, вимагають обмеження або припинення допомоги Україні та соціальних виплат українцям у Польщі.
Згідно з різними дезінформаційними наративами, українці нібито отримують житло, допомогу, пенсії; отримують виплати 800+ без праці; водночас їздять на дорогих автомобілях, масово купують квартири (через що нібито завищують їхню ціну на ринку) й носять дизайнерський брендовий одяг. Вони нібито не роблять внеску до бюджету, бо надсилають гроші родинам в Україну. І, звісно, це нібито роблять молоді чоловіки, які масово прибули останніми місяцями замість того, щоб іти на фронт. Не має значення, що ці наративи взаємовиключні. Не має значення і те, що, за офіційними даними, громадяни України в Польщі сплачують до бюджету більше, ніж отримують із нього; внески до Фонду соціального страхування від тих, хто працює, з надлишком покривають витрати на лікування та допомогу тим, хто не може працювати, зокрема літнім людям. У дезінформаційному наративі йдеться не про факти, а про ефективне використання суспільних настроїв.
Повномасштабне вторгнення Росії в Україну відбулося відразу після пандемії COVID-19. Світова економіка, зокрема польська, ще не встигла оговтатися від кризи, спричиненої величезним навантаженням на систему охорони здоров’я та розривом ланцюгів постачання, як уже зіткнулася з потужними коливаннями на ринках зерна та викопного палива. Рівень життя в багатьох країнах почав знижуватися, і водночас з’явилися біженці з України.
Проблеми з доступом до охорони здоров’я, вартістю та доступністю житла, постійно зростаючими витратами на енергію, пошуком роботи – не вигадка. Це реальність, у якій опинилися багато людей. Ті, хто ще кілька років тому могли двічі на рік їздити у відпустку, бачать, що іноді до кінця місяця на рахунку залишається небагато – не кажучи вже про саму відпустку.
Чи винні в цьому українці? Звичайно, ні. Але українці поруч, і вони стають зручним поясненням складних проблем. Не мінлива та некерована кон’юнктура на світових ринках, не складні економічні процеси, а сусід, який приїхав і намагається впоратися з власними викликами.
Антисемітизм у Німеччині 1920–1930-х років значною мірою виростав із відчуття, що євреї погіршують становище німців; їх звинувачували в безробітті, економічних кризах тощо. Механізм пошуку простого пояснення складних проблем – політична тактика, відома роками, якщо не століттями. Перенаправлення фрустрації, соціального гніву на беззахисну жертву – у цьому випадку на Україну, що захищається від злочинного російського вторгнення, і на українських жінок та дітей, які виїхали за кордон, аби вберегти себе та своїх дітей.
Поява антиукраїнських гасел, а тим більше їхня популярність, не обов’язково є наслідком якоїсь глибокої неприязні до українців чи України. Для значної частини звичайних людей, які піддалися такому наративу, це є виразом власної фрустрації, спробою знайти пояснення проблемам, що їх перевершують. Звісно, це не виправдання, однак воно дає змогу зрозуміти причини такої реакції суспільства та зменшувати її наслідки.
Наративи цього типу тим небезпечніші, що не завжди зароджуються в Кремлі чи Ольгіно. Звинувачення українців у проблемах інших може бути спонтанною реакцією суспільства, що також ускладнює їх викорінення, оскільки навішування на когось ярлика «лапоть» („онуча”) чи «путінський троль» легко призводить до загострення позиції такої особи. Адже слід зауважити, що в Польщі, навіть серед антиукраїнсько налаштованих, небагато хто має позитивне ставлення до Росії. Донесення до цих людей розуміння, що від поширення таких наративів виграє лише Москва, має відбуватися з певною обережністю; водночас сьогодні це усвідомлення необхідне, оскільки такі тенденції досягають певної критичної маси, яку вже неможливо просто стримати «санітарним кордоном». Раніше на це був час, але в ім’я свободи слова – а також завдяки вільному доступу до інтернету – ми дозволили вирости антисистемним інформаційним бульбашкам, що спершу зосереджувалися на темах, пов’язаних із антивакцинацією, а згодом плавно перейшли до антиукраїнських.
Простих рішень не існує, як і простих відповідей на складні проблеми. Це не означає, що люди не шукатимуть їх, – так працює людська психологія.
PMB
