В українській мові те, що ми називаємо «roller coaster», звучить як «американські гірки». Це лінгвістичний збіг, який восени 2025 року набув моторошного, геополітичного значення. Ця метафора ідеально відображає природу нинішньої політики — а може, радше біхевіористики — Дональда Трампа. Проблема в тому, що ми не в парку розваг. Ми в центрі найбільшого конфлікту в Європі з 1945 року, а пасажири цього вагончика не пристебнуті пасками безпеки. Ціна коливань настрою в Овальному кабінеті, слів, сказаних «що на ум спаде», вимірюється людськими життями і гектарами втраченої землі.
Спостерігаючи за останніми тижнями у Вашингтоні, важко позбутися враження, що стабільність трансатлантичного альянсу замінено хаосом, керованим твітами та імпульсами. Ми маємо справу з непослідовним інформаційним посилом, який одного дня легітимізує імперські прагнення Путіна, щоб на другий день — часто під впливом моменту чи враженої гордості — кинути гасло про підтримку Києва. Ця шизофренія у прийнятті рішень є для України такою ж руйнівною, як і російська авіація. Вона унеможливлює оперативне планування, нищить бойовий дух солдатів, які не знають, чи буде чим стріляти завтра, і дезорієнтує європейських партнерів.
Особливо вражає легкість, з якою президент США оперує термінами, що релятивізують зло. Слова про «цікаві війни», кинуті в публічний простір, зводять трагедію мільйонів людей до рівня телевізійного шоу, в якому важать лише рейтинги та сюжетні повороти. Це не дипломатія, це дегуманізація конфлікту. Війна перестає бути зіткненням цінностей, а стає «контентом», який має задовольнити его лідера.
Що гірше, Білий дім у 2025 році став найпотужнішим резонатором російської дезінформації. Постійне повторення тез кремлівської пропаганди як «можливої правди» або «альтернативної точки зору» завдає шкоди, яку не виправить жоден пакет допомоги. Коли президент США натякає, що Україна, мовляв, «сама винна», або що Росія має «історичні права», це дає паливо пропагандистській машині Москви на роки. Це сигнал для всього світу: правди не існує, є лише наративи сильніших.
Навколо президента утворилася специфічна екосистема — улесливий двір, де доступ до вуха того, хто ухвалює рішення, визначається рівнем підлабузництва, а не компетенціями. У такій атмосфері мегаломанія є не вадою, а чеснотою. Рішення про долю Центральної Європи ухвалюються не на основі звітів розвідки чи стратегічного аналізу, а на основі того, хто останнім говорив із президентом і в якому гуморі був лідер. Це повернення до придворної політики в найгіршому варіанті XVIII століття, тільки з ядерним арсеналом на фоні.
Дивлячись на це з перспективи Києва чи Варшави, важко втекти від гірких роздумів. Ми стали частиною світу, за який треба соромитися. Світу, в якому принципи витіснені трансакційністю, а лояльність — примхою. Наше політичне покоління, еліти Заходу, які дозволили цей спектакль падіння стандартів, будуть безжально засуджені історією.
Майбутні покоління, аналізуючи 2025 рік, ставитимуть одне, повторюване запитання: «як вони могли це допустити?». Як могли дозволити, щоб глобальна безпека залежала від настрою однієї людини? Як могли допустити ситуацію, в якій до агресора ставляться як до партнера по перемовах, а до жертви — як до настирливого прохача?
Це не просто політична криза. Це криза цивілізаційна. «Американські гірки» Трампа колись зупиняться, але пейзаж після цієї поїздки буде зруйнованим. І йдеться не лише про зруйновані міста на Донбасі, а про зруйновану довіру до інституцій, до союзів і до самого поняття правди. У цьому луна-парку політичного марнославства єдиний, хто добре розважається, — це Владімір Путін. Решта з нас бореться за те, щоб не вилетіти на повороті.
PB
