Саміт на Алясці та переоцінка американської зовнішньої політики, що стала його наслідком, похитнули стабільність європейських настроїв. Поки очі світу все ще прикуті до лінії фронту та потенційних демаркаційних зон, російський апарат впливу тихо відкрив другий фронт. Його мета — не захоплення чергових руїн на Донбасі, а внутрішня імплозія української держави. Аналіз наративів, які останніми тижнями заполонили інформаційний простір, не залишає ілюзій: повернулася стара, модифікована концепція залякування України поділом, який нібито здійснять її західні сусіди.
Москва тестувала цей сценарій роками. Досить згадати «мапи Мєдвєдєва» чи сумнозвісні пропозиції Жириновського польському МЗС. Однак до 2025 року ці інформаційні вкиди розбивалися об мур західної солідарності. Сьогодні, в атмосфері наростаючого в Києві відчуття самотності та «зради» з боку Вашингтона, ґрунт для посіву недовіри став значно сприятливішим. Російська дезінформація прицільно б’є в найболючіші точки, граючи на історичних травмах.
Ключовим напрямком удару залишається Польща. У російських телеграм-каналах та в медіа, що підсуваються українському споживачеві, дедалі гучніше резонує теза, нібито Варшава, бачачи слабшання позицій Києва та пасивність США, готується до «стабілізаційної місії» на Західній Україні. Посил сконструйований підступно: не йдеться прямо про агресію, а про «історичну необхідність» або «протекторат». Мета подвійна: оживити демонів історії (Волинь, операція «Вісла»), щоб переконати українців, що польська допомога від самого початку була цинічною грою за Львів, а також знецінити Польщу в очах Заходу як нібито імперську державу. Це ідеально вписується в російську стратегію релятивізації провини.
З перспективи Ужгорода, де я пишу ці слова, ще виразніше видно другий вектор цієї операції — угорський. Закарпаття зі своєю специфічною етнічною мозаїкою є омріяним полігоном для російських спецслужб. Використовуючи риторику Віктора Орбана, яка після зустрічі на Алясці ще більше наблизилася до наративів Кремля, пропаганда просочує візію Будапешта як стабільного гаранта, оплоту безпеки та раціональності.
У майстерно зроблених «вкидах» йдеться про домовленості, які мали б гарантувати угорській меншині «спеціальний статус» або навіть опіку Угорщини у випадку краху української державності. Це супроводжується дезінформацією щодо мобілізації — нібито цілеспрямованого відправлення на фронт у першу чергу національних меншин. Цей механізм має на меті викликати відцентрові сепаратистські тенденції та посварити Закарпаття з рештою країни.
До цього додається румунський напрямок. Хоча Бухарест зберігає стриманість, російські медійні вкиди регулярно струшують пил з теми Північної Буковини та Бессарабії, натякаючи, що в новому переділі Європи Румунія також зажадає «своє».
Усі ці наративи об’єднує один механізм: проекція. Росія, яка єдина в Європі веде в XXI столітті війну за території, приписує свої імперські мотивації сусідам України. Це класична втеча вперед. Кремль чудово знає, що в інтересах Польщі чи Румунії — існування незалежної України як буфера, що віддаляє їх від російських танків. Однак перед обличчям втоми від війни і травми через «зраду» заокеанських союзників раціональні аргументи можуть програвати емоціям.
Мета операції «ніж у спину» зрозуміла: Україна має відчути себе обложеною фортецею — не лише зі сходу, а й з усіх боків. Психологічна ізоляція суспільства є для Росії прелюдією до примусу до капітуляції. Якщо українці повірять, що оточені ворогами, а їхні західні сусіди — це гієни, які чекають на падіння жертви, волю до опору буде остаточно зламано.
Ми мусимо усвідомлювати, що кожна «мапа поділу», яка з’являється в мережі, кожен фейк про «польські претензії» чи «угорський ультиматум» — це не публіцистика, а елемент скоординованої психологічної війни. У тіні домовленостей з Аляски єдність регіону Центральної Європи є для Москви загрозою, яку вона намагається нейтралізувати не ракетами, а отрутою недовіри.
PB
