Безпосередньо перед повномасштабним вторгненням моя знайома прийняла рішення, яке мало захистити її молодшу дитину, а ледь не призвело до трагедії. Побоюючись атаки на Київ, вона вивезла її до родичів під Чернігів. Ніхто тоді не припускав — ні українська розвідка, ні більшість західних аналітиків, — що російський наступ із такою силою вдарить також із півночі. Замість безпечного прихистку дитина потрапила в зону тіні, відрізана лінією фронту від матері.
Ситуація стала драматичною. Зневірена жінка була готова на шалену подорож через Білорусь, а потім через саму Росію, щоб заїхати на окуповані території з іншого боку. Вона повністю усвідомлювала, що ризикує життям, але страх втратити дитину був сильнішим. Вона боялася не лише випадкової смерті під обстрілами. Вона боялася чогось гіршого — що її дитину викрадуть. Українці чудово пам’ятали урок 2014 року, знаючи, що на Донбасі діти зникали, вивезені в глиб Росії під приводом «канікул» чи «лікування».
У цьому конкретному випадку історія закінчилася щасливо. Виявилося, що підрозділ «другої армії світу», який там дислокувався, — це насправді збіговисько мародерів, для яких важила лише нажива. Дитину сприйняли як живий товар, заручника. Родині вдалося дістатися до російських солдатів і просто викупити малюка. Гроші перемогли ідеологію, дитина повернулася додому.
Однак тисячі інших не мали цього щастя. Ця історія слугує мені сьогодні лінзою, в якій фокусується один із найжахливіших аспектів цієї війни — системна крадіжка дітей. Що цікаво, саме цей злочин став єдиним пунктом, об який реально спіткнувся Владімір Путін на міжнародно-правовій арені. Саме за викрадення дітей Міжнародний кримінальний суд у Гаазі видав ордер на його арешт.
Теоретично Путін перебуває в розшуку. Однак на практиці ми бачимо, наскільки ілюзорною стає ця відповідальність у зіткненні з геополітичним цинізмом. Символічний і остаточний крах міфу про міжнародну справедливість стався цього року на Алясці. Саме там, на американській землі, Дональд Трамп прийняв Владіміра Путіна на червоній доріжці. Людину, яку розшукують за ордером за викрадення дітей, не лише не заарештували, а й ставилися до неї як до рівноправного партнера, і навіть союзника в «новому розкладі». Бачачи ці рукостискання, чуючи дифірамби на честь російського диктатора, які виголошують соратники Трампа чи Віктор Орбан, світ отримав чіткий сигнал: ордер на арешт із Гааги — це лише папірець. Світ, втомлений війною, заплющив очі на той факт, що розмовляє з викрадачем, легітимізуючи тим самим його злочини.
Тим часом те, що робить Росія, — це не хаотичні воєнні дії. Це точна соціальна інженерія, метою якої є створення нових яничарів. Цей термін тут не є публіцистичним перебільшенням. Османська імперія викрадала християнських хлопчиків, щоб виховати їх фанатичними солдатами султана, які з часом ставали найбільшою загрозою для своїх колишніх земляків. Путін робить точнісінько те саме, тільки в промислових масштабах і з використанням сучасних методів промивання мізків.
Діти, вивезені з Маріуполя, Херсона чи Луганська, не просто потрапляють у російські родини, щоб жити в спокої. Вони потрапляють у жорна машини індоктринації. Їм змінюють імена, фальшують дати народження, стирають пам’ять про батьків. У школах на окупованих територіях і в самій Росії їм вбивають у голови ненависть до України, називаючи їхню батьківщину «осередком нацизму».
Ключовим інструментом у цьому процесі є «Юнармія» — мілітаризована молодіжна організація, що є сучасною інкарнацією Гітлерюгенду. Дітей одягають у форму, дають до рук зброю і вчать марширувати в ритмі імперських пісень. Мета зрозуміла: через п’ять-десять років ці діти, вже як дорослі чоловіки, мають повернутися в Україну. Не як громадяни, а як солдати російської армії.
Це довгостроковий план. Росія, яка бореться з демографічною катастрофою, розглядає українських дітей як ресурс. Але йдеться не лише про робочу силу. Йдеться про вирощування ідеального солдата — такого, який не має коріння, не має ідентичності, окрім наданої державою, і який ненавидить ворогів, на яких вказав Кремль.
Тому питання повернення цих дітей — це не лише гуманітарна чи сентиментальна справа. Це питання національної безпеки України, Польщі та всієї Європи. Якщо ми дозволимо Росії завершити цей процес, через десятиліття на нашому кордоні стануть легіони яничарів, які розмовлятимуть російською, але матимуть українську ДНК, готові вбивати в ім’я царя, який вкрав у них життя. Пасивність світу щодо цього злочину, символом якої є безкарність мандрівного Путіна, є не лише злочином. Це самогубство.
