Якийсь час тому я був свідком надзвичайно цікавої, непублічної розмови між двома людьми, яких я знаю і ціную, хоча їхні погляди радикально відрізняються. З одного боку столу сидів Айдер Муждабаєв, український журналіст кримськотатарського походження, людина, яка знає російську систему зсередини. З іншого — Конрад Менджецький, керівник культурної редакції «Radio Wnet», постать, занурена у світ мистецтва. Дискусія стосувалася теми, яка давно розділяє мене і багатьох моїх друзів: чи російська культура, оця «велика», дореволюційна, класична, є невинною жертвою Путіна, чи, можливо, його найефективнішою зброєю?
Конрад, із типовою для людей культури шляхетністю, намагався захищати окопи «чистого мистецтва». Він аргументував необхідність відокремлення творчості від політики, вказуючи на універсальні цінності, які несе література чи музика, незалежно від паспорта творця. Натомість Айдер, із хірургічною точністю та холоднокровністю людини, яка бачила наслідки цієї «культури» в Криму та в Україні, оголював її тяглість. Він доводив, що між пером і гвинтівкою в російській історії немає суперечності — є синергія.
Прислухаючись до цієї дискусії, я знав, що мені однозначно ближча позиція Айдера. І це випливає не лише з нинішньої війни, а й з певної стійкості, яку я набув набагато раніше. Дякувати Богу, польська система освіти — і навіть та, в якій я закінчував школу в часи ПНР, — не змогла інфікувати мене обожнюванням російських класиків. Мене ніколи не вабив цей славнозвісний «російський надрив», цей фальшивий містицизм, у якому кат плаче над жертвою, а потім знову її катує, називаючи це «таємницею душі». Замість того, щоб грузнути в моральному болоті Достоєвського, я з полегшенням сягав по західних чи польських авторів. Я обирав латинську цивілізацію, де поняття добра, зла, провини та відповідальності є однозначними, а не розмитими у випарах самогону й ладану.
Сьогодні я чітко бачу, що та інтуїція була правильною. Міф про «велику російську культуру» — це, по суті, бронежилет для російського імперіалізму. Захід роками не може визнати Росію повноцінною терористичною державою, бо десь на підкірці західного інтелектуала стукає думка: «Адже народ, який дав світові Чайковського і Чехова, не може бути зграєю вбивць». Культура тут діє як потужне знеболювальне. Вона дозволяє елітам у Парижі, Берліні чи Нью-Йорку відвертати погляд від Бучі та Маріуполя, бо ж «російська душа — складна».
Тим часом правда є брутальною: російська література рідко була голосом спротиву тиранії. Значно частіше вона була її авангардом. Це Олександр Пушкін, улюбленець салонів, писав ганебні вірші «Наклепникам Росії», радіючи пацифікації Листопадового повстання та різанині Праги (району Варшави). Це Федір Достоєвський зневажав поляків і «жидків», віщуючи, що Росія має святе право на Константинополь. Це Йосип Бродський, лауреат Нобелівської премії та нібито дисидент, вилив відро помий на незалежну Україну у своєму вірші.
Такі приклади можна множити без кінця, не оминаючи творчості Булгакова, чиї «Майстер і Маргарита» незмінно мене захоплюють, але я дедалі рідше заявляю про це публічно, розуміючи складність ситуації. Зрештою, я роками не розумів, чому музей Булгакова в Києві зосереджувався на сильно імперській «Білій гвардії» (знаю, питання біографії), а не акцентував на антикомуністичному посланні згаданого Майстра. Послання російської літератури — це не нещасні випадки на виробництві. Це система. Російський імперіалізм не народився в голові Путіна. Він був вирощений у бібліотеках, у томах зі шкіряними палітурками, які стоять на почесних місцях у європейських домівках. Це також означає, що він має загальнонаціональний вимір, і відповідальність за нього лягає на російське суспільство, а не лише на його правителів.
Російська культура вчить пасивності. Вчить, що одиниця — ніщо перед Левіафаном, що страждання облагороджує (замість того, щоб вести до бунту), а насильство є іманентною рисою реальності, з якою треба змиритися. Це ідеальний ґрунт для диктатури. Коли ми чуємо про солдатів, які телефонують дружинам і хваляться мародерством, це не заперечення російської культури. Це, на жаль, її логічний наслідок — ефект століть прищеплювання зневаги до права власності та гідності людини, прикритий тонким шаром балетної пудри.
Тому я вважаю, що навіть якщо хтось бачить літературну цінність у Толстого чи Булгакова (а вони мають свої аргументи), сьогодні настав час для радикального рішення. Час для карантину. Я не закликаю спалювати книжки — ми не варвари. Але я закликаю зняти їх із п’єдесталу і відкласти на найвищу, запилену полицю.
Ми мусимо перестати промотувати, ставити та захоплюватися російською творчістю. Принаймні доти, доки Росія не зрозуміє, що вона зробила. До моменту, коли росіяни пройдуть справжнє, глибоке покаяння — не літературне, паперове, а реальне, виражене в репараціях і засудженні злочинців. Доки ракети падають на дитячі лікарні в Києві, кожне захоплення «Лебединим озером» є формою співучасті, а кожне цитування «Війни і миру» звучить як похмурий жарт. Культура не є алібі. У руках імперії вона є зброєю. А зброю агресора належить знешкодити.
PB
