Джерело: The Insider
РІА «Новости» у матеріалі під заголовком «Колишній військовий ЗСУ розповів про спотворення історії в українських підручниках» повідомляє:
«Українські підручники у 2008 році були переписані, у них з’явилися твердження про те, що нацизм у Європі під час Другої світової війни перемогли Україна і США, розповів колишній військовослужбовець ЗСУ Володимир Ліпко.
“Мене вразило вперше, це в 2008-му, я прочитав нинішню історію України. Кардинально все відрізнялося від того, що вчив я у школі, від того, чого вчили мене мій батько, дід і прадід. Переписувалося… Зараз ми бачимо, зараз я розумію, для чого це все робилося,” — сказав Ліпко.
Співрозмовник агентства навів конкретний приклад викривлення історичних фактів.
“Наприклад те, що нацизм перемогла Україна з Америкою. Російський солдат, там написано, звільнив тільки землі Радянського Союзу, а далі вже йшли український солдат і американський солдат звільняти до Берліна”, — сказав він. <…>
Ліпко – уродженець Одеси, очолював одне із комунальних підприємств міста. Після насильницької мобілізації у ЗСУ вирішив перейти на бік Росії. Він звернувся по допомогу до фінської активістки Саллі Райські та проєкту „Україна пропадає безвісти“. Російська військова контррозвідка провела спецоперацію з виведення Липка на територію РФ, де він отримав статус біженця, повідомили РІА «Новости» в російських силових структурах».
Абсурдного твердження, що у звільненні Європи від нацистської окупації брали участь лише українські солдати, але не росіяни, у рекомендованих Міністерством освіти України підручниках, звісно ж, немає. Зроблено певний акцент на участі українців у війні, що цілком природно, так відбувається у багатьох країнах світу: те, що пов’язане зі своєю країною, привертає більшу увагу. У підручнику Федора Турченка «Історія України» для 10 класу (2011, рекомендований міністерством освіти України) йдеться:
«У спільну боротьбу з Німеччиною та її союзниками Україна зробила надзвичайно великий внесок. У складі Червоної армії за роки війни воювало щонайменше 7 млн. жителів України. У лавах Червоної армії це була друга за чисельністю національна група після росіян. Серед вищих офіцерів, зокрема командувачів фронтів та армії, було чимало українців. Найвідоміші з них — О. Єрьоменко, С. Тимошенко, Р. Малиновський, М. Ватутін, І. Черняховський, П. Рибалко, К. Москаленко, П. Жмаченко та інші. Ратний подвиг багатьох українців відзначений високими нагородами. Серед них 2072 удостоєні звання Героя Радянського Союзу. Поміж 115 двічі Героїв Радянського Союзу 32 українці. Один із найкращих льотчиків Червоної армії Іван Кожедуб, який у роки війни став тричі Героєм Радянського Союзу, народився і виріс у селянській родині на Сумщині. Із 7 млн орденів і медалей, вручених солдатам та офіцерам Червоної армії, 2,5 млн отримали жителі України. Щонайменше 50 % особового складу військ, які билися з гітлерівцями в Україні, були її жителями. Переважно це були бійці 1-го, 2-го, 3-го та 4-го Українських фронтів. Українці у складі багатонаціональних радянських військ брали участь у переможному завершенні війни з гітлерівською Німеччиною та у боях з армією мілітаристської Японії».
У підручнику Ігоря Щупака «Всесвітня історія. Новий період» (2011, рекомендований міністерством освіти України) читаємо:
«Радянські війська у складі трьох фронтів — 1-го Білоруського (командувач фронтом Г. Жуков), 2-го Білоруського (К. Рокоссовський), 1-го Українського (І. Конєв) — під час великомасштабної Берлінської операції, що почалася 16 квітня 1945 року, зламали опір. Особливо запеклі бої йшли за Зеєловські висоти. Станом на 25 квітня столичне угруповання противника було оточене.
Цього ж дня на річці Ельба, в районі м. Торгау, відбулася історична зустріч союзних армій — частин 5-ї гвардійської армії 1-го Українського фронту та частин 1-ї американської армії, які наступали із заходу. Гітлерівські армії у Північній та Південній Німеччині виявилися відрізаними одна від одної».
Немає нічого схожого на заперечення участі радянських військ у війні. А на оцінці чисельності українців у їхніх лавах варто зупинитися докладніше. У методичних матеріалах говориться:
«З 2-ї половини 1944 року у кількох загальновійськових арміях 1, 2, 3 та 4 Українських фронтів вихідці з України становили від 50% до 80% особового складу».
Російська пропаганда нерідко називає абсурдним український і західний наратив про те, що в арміях Українських фронтів воювали переважно українці. Так, наприклад, Марія Захарова заявляла:
«Ми чуємо жахливі заяви. Ми бачимо дії, які призведуть до ще більшого історичного спотворення: наприклад, коли Червона армія, з погляду деяких західних так званих фахівців, сегментується на національні армії. Червона армія — наші солдати, люди, які воювали пліч-о-пліч, не ділили себе ані за принципом національності, ані віросповідання або його відсутності, територіальної приналежності, і які єдиною силою виступили на захист країни, — сьогодні постають у псевдоісторичних дослідженнях на Заході як сегменти національних формувань. Нам цілком серйозно кажуть, що Український фронт — це не назва фронту, а національна приналежність, і до нього входили виключно люди, які проживали або в Україні, або українці за національністю. Що сказали б наші діди? Що б сказав мій дід, у якого батько був українцем і який має українське прізвище, а його мама була росіянкою? І як би він зміг із цим миритися сьогодні?»
Але такі заяви не враховують одного суттєвого моменту: на звільненій від німецької окупації території України проводили масову мобілізацію — спочатку силами самих армійських частин, а потім було організовано військкомати. Тому у низці армій Українських фронтів ставало дедалі більше місцевих жителів.
Можливо, ця інформація про зростання чисельності українців у Червоній армії протягом війни і перетворилася у свідомості перебіжчика на тезу про те, що Берлін брали самі українці.
Сам перебіжчик Володимир Ліпко — постать доволі дивна. Історія про те, як він, залишивши військову частину на Сумщині, за допомогою російської військової контррозвідки перейшов російський кордон, в принципі правдоподібна; там є лісові ділянки, які погано охороняються. Але насторожує, що в жодних українських джерелах його прізвище не згадується у зв’язку зі справами про дезертирство чи самовільне залишення частини. Ба більше, в мережі немає жодних відомостей про його довоєнне життя. Він стверджує, що керував якимсь комунальним підприємством в Одесі, і це вже абсолютно абсурдно: таке підприємство не може не мати свого сайту чи хоча б згадки на офіційному сайті міста, де також повідомляється прізвище керівника. Але робота Володимира Липка у цій ролі незрозумілим чином не залишила жодного цифрового сліду.
Джерело: The Insider
