Автор: Даниїл Кулінка
Інформаційні загрози розвиваються швидше, ніж традиційні підходи до медіаграмотності, що спонукає освітян шукати нові способи взаємодії з аудиторією. Анне Леппяярві, керівниця програми з журналістики в Університеті прикладних наук Гаага-Гелія та президент EJTA, виступила ініціатором проєкту JEMILE. У інтерв’ю для StopFake вона розповіла про сучасну журналістську освіту, майбутнє медіа та інформаційну грамотність.
У чому полягає головна місія EJTA (Європейська асоціація з підготовки журналістів)? Чи вже є зміни, що відбулись за час вашого президентства?
Організація об’єднує близько 80 навчальних закладів. Її мета – відстоювати те, що ми вважаємо справжньою журналістикою під час викладання. Ми захищаємо ті ідеї, що є надзвичайно важливим для демократії. Коли ми викладаємо, нам потрібні студенти, які розуміють, що журналістика – це не просто комунікація, не просто написання текстів, а це насамперед – відповідальність.
За час мого президентства світ змінився на гірше і нам довелося вжити певних заходів, щоб цьому протистояти. Нам потрібно не лише реагувати, а й діяти, і саме розвиток медіаграмотності є цією дією.
Якщо не говорити про медіаграмотність і просто вірити, що якщо дати людям інформацію, а далі вони самі її опрацюють, то це дуже наївний підхід. Багато хто так не думає – наприклад ті, хто поширює дезінформацію. Вони докладають чималих зусиль щоб зрозуміти, як люди обробляють інформацію і наскільки сильно емоції впливають на те, що ми знаємо і що хочемо знати. А це вже наївним підходом не назвеш.
Те, чого ми зараз намагаємося досягти в EJTA, – це об’єднатися, щоб реалістично оцінити, як працює сучасний світ. Йдеться не лише про те, щоб зберегти журналістику сильною, а й про переосмислення галузі як такої – зміна процесів, зміна кінцевого продукту, розуміння способу мислення журналістів та аудиторії. Для мене медіаграмотність є інструментом для цього переосмислення.
Які основні виклики стоять перед журналістською освітою в Європі, і яку роль відіграє EJTA у боротьбі з цими викликами?
Зараз ми стикаємося з авторитарними режимами та занепадом демократії, який зараз переживає світ. Це відбувається циклічно, і зараз ми перебуваємо на етапі, коли нам потрібно давати відсіч. Цей період розпочався після 20 років “спокійних часів”, коли демократія рухалась в правильному напрямку.
Нам потрібно серйозно замислитися над тим, навіщо взагалі існує журналістика. Не для того, щоб говорити про демократію та права людини у гучних промовах на фестивалях. Ці ідеї повинні бути частиною нашої повсякденної роботи. І також питання – як ми будемо підтримувати викладачів, які навчають журналістиці в сучасних умовах, щоб вони могли готувати майбутніх професіоналів?
Гроші – це ще один виклик, адже аудиторія не платить за журналістику, тому що не до кінця усвідомлює, чим саме є журналістика на відміну від простого медіаконтенту. Існує певний брак розуміння: чому я маю платити? Проблема навіть не в нестачі грошей. Ми щомісяця платимо за Netflix та інші сервіси. Проблема полягає у відсутності розуміння, чим ця інформація відрізняється від тієї, яку отримати безкоштовно. І тут ми повертаємося до медіаграмотності: якщо ви цінуєте отримувану інформацію – значить ви відчуваєте, що вона приносить вам користь.
У EJTA ми працюємо над обома цими напрямками, адже наше головне завдання – захищати журналістські програми та підтримувати високий рівень освіти у світі, де відбуваються найрізноманітніші події.
Також перед нами постає питання штучного інтелекту, питання того, як його використовувати. Ми самі маємо навчитися з ним працювати, бо саме ми можемо пояснити та розповісти людям про його користь та шкоду.
Фінляндія вважається лідером серед європейських країн у сфері медіаграмотності. Що саме сприяє цьому, і які підходи є найуспішнішими?
Є рейтинг, у якому Фінляндія щороку з 2017 року посідала перше місце – аж до цього року, коли ми опустилися на друге місце, поступившись лише часткою бала. Це гарний привід зупинитися й запитати: що ж насправді вимірює цей рейтинг? Сорок відсотків рейтингу базується на свободі преси. Людей іноді дивує, що свобода преси відіграє настільки важливу роль. Для мене це очевидно. Без вільної преси неможливо розвинути медіаграмотність, адже немає можливості як перевірити, так і порівняти інформацію. І це працює й у зворотному напрямку: якщо людям бракує медіаграмотності, країна дуже легко може опинитися в ситуації, коли свобода преси занепадає, бо ніхто її не захищає. Ще сорок п’ять відсотків припадає на освіту. І саме тут, на мою думку, індекс стає для Фінляндії певною пасткою. Коли хтось запитує нас: «Що ви зробили?», легко відповісти: «Ну, вісімдесят п’ять відсотків – це освіта та свобода преси», – ніби робота вже завершена. Але насправді ситуація відрізняється. На мій погляд, найважливішим фактором у цьому індексі є останні відсотки, які вимірюють довіру між людьми. Якщо є довіра, люди голосують за уряд, який прагне розвивати освіту, готовий збирати податки та захищати свободу преси. Саме цю довіру ми й побудували. Ми сплачуємо чимало податків, і це громадянське суспільство піклується про людей. Я можу бути впевненою, що якщо зі мною трапиться щось погане, хтось про мене подбає. Такий “клей”, що скріплює суспільство, має значення для всього іншого в суспільстві. А ще є наш сусід – Росія, в минулому Радянський Союз, який колись відібрав у нас майже десяту частину території. І в цьому можна знайти навіть певний позитив: у нас, у Фінляндії, є спільний ворог, і ми не маємо щодо нього жодних ілюзій – принаймні зараз. Це зайняло багато часу, але я вважаю, що Фінляндія справді звільнилася від впливу Росії, і ми почали говорити відкрито. Це спільне усвідомлення: раніше за нами пильно стежив цей ворог, а тепер ми можемо вільно висловлювати свої думки. Саме ця здатність відкрито висловлювати свої думки є основою медіаграмотності. І саме в цьому й криється пастка. Фінляндія так довго процвітала, що ми починаємо вважати, ніби так буде завжди. Цьогорічний рейтинг – це невелике нагадування про те, що нічого не є постійним. Це щоденна робота. Медіаграмотність – це як повітря: її цінність усвідомлюєш лише тоді, коли починаєш її втрачати.
Які сучасні тенденції спостерігаються у сфері медіаграмотності та наскільки вони змінилися останнім часом?
Для мене зміна парадигми в медіаграмотності – це насамперед усвідомлення: так, це стосується мене особисто. Мені потрібно зрозуміти, як я обробляю інформацію, і прийняти те, що ніхто не прийде до мене й не подасть мені “правильну” версію. Моє власне бачення залучення аудиторії ґрунтується на визнанні. Якщо ти щиро визнаєш іншу людину та розумієш її – ти починаєш співпереживати їй. Це не означає, що ти мусиш погоджуватися з нею. Ви можете не погоджуватися скільки завгодно. Студенти іноді запитують мене: “Якщо людина є расистом, то як я можу брати у неї інтерв’ю? Чи справді я мушу публікувати те, що він каже?” Це дещо інше питання, і воно вимагає більш зрілої розмови – такої, де ви наводите свої аргументи та пояснюєте своє міркування. Ви показуєте, що ця ідея існує, не пропагуючи її й не захищаючи. Це справді складно. Але я вважаю, що це новий навик, і не лише для журналістів. Це новий навик і для аудиторії: бути відкритою до таких речей, коли в наш час ми дуже легко ображаємося на тих, хто думає інакше. Ось про таку зрілість я говорю.
Які методи викладання журналістики зараз застосовуються в європейських університетах?
Коли я тільки починала, було простіше говорити про інструменти: як перевірити джерело, як дізнатися більше? Тепер все інакше, адже вже не так легко розпізнати непрофесійність – вона виглядає занадто добре. З появою штучного інтелекту це стає ще складніше, оскільки ШІ може дуже швидко генерувати контент, який виглядає переконливо. Тож медіаграмотність тепер означає бути більш обізнаним. Не обов’язково більш критичним, але більш обізнаним: обізнаним щодо себе та щодо того, що відбувається з іншими людьми. Це також означає мати більше допитливості щодо того, що інші люди можуть думати інакше. Коли я викладаю медіаграмотність, я хочу зосередитися на процесі того, як люди думають. Ми говоримо про критичне мислення, але нам слід почати з самого мислення.
Чи існують методи, які виявилися неефективними і які більше не застосовуються?
Мені здається, раніше все було надто спрощено: “Зроби це, це й це – і тоді тобі будуть довіряти”. Ніби існує якась абсолютна істина. У кожного з нас є своя реальність, і слова можуть передати лише її частину. Слова – це все, що ми маємо, тож ми можемо тільки спробувати описати персональне бачення світу. Отже, залишаються дві речі. Перша – це здатність бути поінформованим і розуміти, що це насправді означає. Друга – це серйозно ставитися до того, наскільки сильно на нас впливає все, що нас оточує. Це змінює приклади, які ви використовуєте під час викладання. Ви не претендуєте на володіння істиною, але й вказуєте, що те, що бачите ви, теж не є істиною. І іноді ви дійсно володієте істиною й можете про це сказати – але ви говорите так, щоб люди помітили, що на них чиниться вплив. Ми не можемо розповідати людям, історія за історією, що є правильним, а що ні. Вони мають зробити це самі. Медіаграмотність – це не просто щось приємне, що робить вас щасливішими. Це не корисна навичка. Це вже те, без чого ніхто не може обійтися в сучасному світі. Ось це справді змінилося. Це також означає, що до медіаграмотності ставляться набагато серйозніше і що на неї виділяється більше фінансування.
Які навички з медіаграмотності повинні бути обов’язковими для майбутніх журналістів?
Все зводиться до розуміння аудиторії. Це усвідомлення того, що вона – це не просто статистичні дані, а реальні люди, і саме через те, що це люди, ви повинні вміти розпізнавати їхні емоції. Вони можуть займати оборонну позицію або надто швидко приймати рішення про те, чи є щось хорошим чи поганим. Тож як нам додати новий етап до журналістського процесу – такий, на якому ми аналізуємо не лише саму інформацію, а й те, для кого вона важлива? Саме цього аналізу, на мою думку, нам бракує, зважаючи на те, наскільки різниться аудиторія. Ми занадто легко припускаємо, що, оскільки ми тепер маємо цю інформацію, то мусимо швидко її поширювати. Ми поводимося як солдати інформації. І тому не приділяємо часу, щоб налагодити зв’язок із людьми. Це питання як журналістської майстерності, так і питання медіаграмотності.
Чи існують методи, які дозволяють журналістиці в сучасному нестабільному світі залишатися цілком об’єктивною, не стаючи рупором для хаосу та не викликаючи паніки в суспільстві?
Це стосується поняття уникнення новин – масштабного явища, яке набирає обертів. Якщо це моя стаття, як на неї відреагують люди? Чи є ймовірність, що вони скажуть: “Я не хочу це читати, мені від цього неприємно”? Такий матеріал не перетвориш на позитивний – це не вихід. Але чи є спосіб зробити його помітним? Не повторюючи, що він може викликати дискомфорт, а проявляючи емпатію професійним чином – глибше розуміючи, як читач сприйме цю інформацію, і враховуючи це із самого початку. Саме в цьому журналісти повинні знаходити свою мотивацію. Зробіть це одним способом – і у вас будуть деякі читачі; зробіть це інакше – і ви зможете бути впевненими, що люди справді намагаються зрозуміти вашу історію, проаналізувати її та замислитися над нею. Це може мати для них значення. Наша робота полягає в тому, щоб доносити інформацію до людей і знаходити спосіб це робити – і, як я вже казала, це не лише про надання інформації, а й про те, щоб доносити її так, щоб люди були до неї більш сприйнятливими. Справа не в тому, що ми маємо захищати людей від всього, що може їм не сподобатись. Я щиро вірю, що відповідь криється саме у взаємодії з аудиторією – щодо медіаграмотності, уникнення новин та того перенасичення, яке відчувають люди. Зрештою, новин не уникнути. Потрібно знати, що відбувається навколо.
Чи маєте ви якісь поради щодо модернізації освітніх програм у сфері журналістики в Україні? Чи став досвід України корисним при розробці нових програм?
Головне питання полягає в тому, наскільки українська аудиторія обізнана з журналістикою: наскільки добре вона розуміє, що відбувається, коли хтось займається тим, що ми називаємо журналістикою, і що це означає в демократичній країні. Отже, завдання полягає в тому, щоб підготувати майбутніх журналістів до розуміння своєї аудиторії навіть в такому контексті – чого очікує аудиторія, що вона знає про журналістику та як може її підтримувати. Ви маєте подавати свій матеріал так, щоб люди бачили різницю між ним і дописом свого сусіда у Facebook. Я вважаю, що освітні системи не пояснюють, що журналістика – це право людини. Так само ви маєте право оцінювати інформацію.
Щоб сформувати свою аудиторію та працювати на неї, нам потрібно визнати ці питання та краще їх зрозуміти. Це слабке місце журналістської освіти в кожній країні, але суспільства відрізняються. У Фінляндії наші освітні структури достатньо міцні, тож викладати це нам легше, ніж в Україні, де люди переживають жахливу ситуацію і мають стільки інших турбот. Але саме в такі часи вони найбільше потребують інформації.
Нам справді потрібно почати розуміти, для кого ми виконуємо нашу роботу. Люди не сидять склавши руки, чекаючи, поки їхнє життя зміниться, і не кажуть: “Дайте мені журналістику, дайте мені журналістику”. Ми маємо прагнути до людей, розуміючи що ми зараз в невигідній позиції: аудиторія нам не довіряє і, можливо, навіть розчарована в нас.
Яку роль відіграє EJTA в програмі JEMILE?
EJTA є партнером і надає підтримку, а це означає, що завдяки школам-учасницям та робочій групі з медіаграмотності програма JEMILE вже успішно реалізується в усій мережі. Програма JEMILE презентується викладачам двічі на рік, і ми сприяємо проведенню цих презентацій.
EJTA допомагає нам мислити в ширших масштабах. Цей проєкт вимагає від нас експериментів, і саме від EJTA ми отримуємо зворотний зв’язок і саме завдяки цьому нам не доводиться щоразу пояснювати все з нуля. Сподіваюся, що завдяки EJTA та JEMILE нам вдасться справді щось змінити в європейській журналістській освіті.
Які ваші сподівання щодо проєкту JEMILE? Як ви бачите його подальший розвиток?
Моя найбільша надія – перетворити наші ідеї на норму, щоб кожен викладач журналістики розумів: медіаграмотність – це те, про що ми мусимо говорити.
Існує така думка, що про медіаграмотність навіть не варто думати, бо це відповідальність когось іншого, наприклад, освітньої галузі. Я вважаю, що це форма сліпоти та нездатність бачити світ таким, яким він є насправді і яким завжди був. Ми дійшли до моменту, коли вже не можна думати, що люди хочуть читати наші матеріали лише тому, що ми – журналісти. Це не відповідає дійсності.
Гадаю, опір медіаграмотності пояснюється тим, що люди сприймають її зовсім інакше, ніж ми в JEMILE. Ми виходимо з того, чого насправді може досягти журналістська освіта і який внесок може зробити сама журналістика – адже тут задіяно кілька учасників: викладачі, аудиторія, політики. У кожного з нас є своя роль. Тож у чому саме полягає наша? Саме це ми й будемо досліджувати в JEMILE, і я сподіваюся, що нам вдасться сформулювати рекомендації та конкретні результати навчання, які ми хотіли б бачити у європейських навчальних програмах з журналістики.
Що для вас особисто означає проєкт JEMILE?
Для мене цей проєкт означає – нарешті. Я починала як журналістка і викладачка й завжди вважала, що ці дві сфери дуже тісно пов’язані: коли я працюю журналісткою, я навчаю людей, а коли викладаю – передаю інформацію. Усе зводиться до інформації та до того, щоб дати людям можливість самостійно відкривати для себе щось нове й мислити самостійно.
Коли я почала навчати майбутніх журналістів, це завжди було моєю головною метою. Я хотіла, щоб вони пишалися тим, що можуть змінити життя людей, які прагнуть змін, – що їхня роль може бути надзвичайно важливою. Збирати інформацію для інших людей – це надзвичайна справа. Це своєрідний дар. І люди можуть використовувати цю інформацію, щоб робити неймовірні речі.
Але зараз ми боремося лише за те, щоб до них достукатися. Люди хочуть мати когось, кому можна довіряти, і журналісти можуть бути саме такими людьми. Якщо люди будуть знати, кому можна довіряти, то у нас все буде добре.
