Джерело: Микола Семена, спеціально для Крым.Реалии
В кінці травня очільник російського парламенту Криму Володимир Константинов написав на своїй сторінці у Фейсбуці: «Схоже, ще одній «багатовекторності» настав кінець. На наших очах політика балансування між Росією і Заходом обрушилася … Тепер настав час істини і для Олександра Лукашенка … ». Він нагадав про свої ініціативи щодо створення прямого транспортного сполучення з Білоруссю, запрошення білоруських туристів на відпочинок до Криму і про вимоги визнати Крим «російським». Схоже, підтримка Криму – лише словесний антураж. Головне, що турбує кримських політиків, – вибити хоча б із Білорусі визнання півострова «російським». Зараз такий зручний випадок нагадати: ти нас не визнав, а ми тобі – руку дружби, тому, можливо, визнаєш якщо не зараз, так хоч пізніше?
Схоже, що озвучена вслід за ідеєю спікера заява генерального директора авіакомпанії «Белавиа» Ігоря Чергінця в ефірі російського YouTube-каналу «Соловьев Live» про те, що компанія не буде направляти літаки в Крим, поки не буде «політичного визнання Криму як російської держави», розхолодила надії Константинова. Адже легітимізація півострова – це наріжний камінь ставлення Криму до Білорусі. Тому цікаво взагалі простежити, як змінювалися це ставлення і пов’язана з ним риторика кримських політиків з огляду на те, як Лукашенко заганяв себе в глухий кут.
ГОЛОВНЕ, ЩО ТУРБУЄ КРИМСЬКИХ ПОЛІТИКІВ, – ВИБИТИ ХОЧА Б З БІЛОРУСІ ВИЗНАННЯ ПІВОСТРОВА «РОСІЙСЬКИМ»
Ще в лютому 2019 року на прес-конференції в Сімферополі політолог Олексій Кочетков та директор Таврійського інформаційно-аналітичного центру Олександр Бедрицький в зв’язку з невизнанням анексії півострова пропонували не церемонитися і використовувати досвід захоплення Криму не як «точку конфлікту, а як можливість для інтеграції Росії та Білорусі». На їхню думку, після «російської весни» «більшість білорусів схвалили повернення Криму до складу Росії. Республіка голосувала проти антикримської резолюції ООН, де-факто визнала півострів російським, але де-юре історичне возз’єднання Білоруссю не визнається». І політологи алегорично пропонували: час, нарешті, остаточно визначитися, куди рухатися далі. Тобто з Білоруссю потрібно зробити так, як і з Кримом: «Очевидно, в аморфному стані Союзна держава перебувати не може. Важливо реанімувати і продовжити інтеграційні процеси, повернутися до підписання спільного конституційного акту, щоб Союзна держава здобула осяжні форми. Створити загальні інститути, єдиний парламент, привести у відповідність законодавство, налагодити взаємодію у Збройних силах, і в цьому випадку мова не йде про те, щоб хтось поступився своїми інтересами…».
При цьому влада Криму, сподіваючись на визнання його «російського» статусу етнічними білорусами, які мешкають на півострові, в першу чергу їхнім керівництвом, всіляко підтримують їхні національні об’єднання. Наприклад, в кінці 2019 року була гучно відзначена 110-а річниця приїзду до Ялти найвідомішого білоруського поета Максима Богдановича. У Ялтинському історико-літературному музеї зібралися білоруські громади «Сябрына» (Алушта), «Белая Русь» (Ялта), «Беларусь» (Севастополь) та співробітники музею.
Ця ж лінія політики залишається магістральною. У 2020 році в Євпаторії створюється національна організація вже за гендерною ознакою – кримська республіканська культурно-просвітницька громадська організація «Белоруски Крыма им. Евфросинии Потоцкой», яку очолює Діна Шевченко. При цьому голова регіональної національно-культурної автономії «Белорусы Крыма», член Громадської палати Криму Роман Чегрінець у відповідь на вибори президента в країні гне свою лінію, намагається ще раз підштовхнути президента своєї Батьківщини до союзу з Росією: «Тепер слово за Лукашенком. Нехай він наводить порядок у своїй країні (я категорично не терплю майданів, як і будь-яка нормальна людина) і повертається до теми Союзної держави. Без нього не буде братніх стосунків між нашими країнами. Для мене прийнятна така формула: Союзна держава Росія – Білорусь = братські відносини = визнання Криму. Інакше братські відносини у нас виходять якісь дивні, за розрахунком». Відвертіше не скажеш.
У серпні 2020 року риторика на півострові кардинально змінюється, однак причину ускладнень в Криму вбачають не в тому, що були фальсифіковані вибори, що Лукашенко фактично узурпував владу, а в тому, що в Білорусі побували західні політики: «Довгі роки Лукашенко вважався в Білому домі нерукоподатним, а Білорусія перебувала в санкційних списках. І раптом менше року тому до Мінську спочатку приїхав на той момент радник Трампа з нацбезпеки Джо Болтон, потім помічник держсекретаря США у справах Європи і Євразії Весс Мітчелл. Полилися відомі промови з реверансами … А далі – як у відомому сюжеті. Білоруськими містами і селами починає розгоратися майданна пожежа. Каламутна хвиля виносить на гребінь сімейство Тихановської … І що далі? Українська історія на білоруському ґрунті? Росія – ворог, агресор. Сварки, інформаційні війни … »
Кримські видання цитують специфічного політолога Сергія Міхєєва: «Білорусь не розуміє, яка небезпечна гра втягує її у свій вир. Чому вона була не цікава Заходу, а сьогодні раптом опинилася на піку популярності? На що Захід розраховує? У Білорусії немає корисних копалин, виходу до моря. Її продукція неконкурентоспроможна на світовому ринку. Вона може запропонувати Заходу тільки одне – свій кордон з Росією».
І тут же на допомогу Лукашенкові поспішає «швидка допомога» теж в особі Криму. Дві верхні парламентські палати – Ради Федерації Росії та Ради Республіки Національних зборів Білорусі – організували «діалог про розвиток соціально-економічних і духовних зв’язків». Крим представляє спікер Володимир Константинов. Мета – не допомогти Білорусі зміцнити демократію, а навпаки – оточити Олександра Лукашенка «союзною турботою», попередити будь-які його кроки до визнання вимог народу. Газета потішається, мовляв, Лукашенко не визнав Крим «російським», але саме «російський» Крим говорить з Білоруссю.
Тут таки починається інформаційне переслідування незгодних з політикою Росії, яких називають «винесеними на поверхню випадковою хвилею», – Рефата Чубарова і Світлани Тихановської. Кримський депутат Олексій Черняк має специфічний зір, він не побачив переслідувань активістів в Білорусі, але запевняє, що «Тихановська добре влаштувалася».
Одночасно посилюється критика і «дегуманізація» самого Лукашенка: «Як же він притих – «став шовковим», коли над його улюбленим владним кріслом зібралися хмари, яка ласкава риторика полилася з його вуст на адресу Росії! І ось минуло кілька тижнів … », і у автора вже «рука тягнеться врізати білоруському лідерові правдою-маткою російського обивателя. Багато років Олександр Григорович підсмоктує щедру і поблажливу дійну корову. Між іншим, нашу. При цьому не соромиться капостити у дрібницях … У російській експертній спільноті тим часом голосніше зазвучали дискусії, що Лукашенко править, спираючись виключно на силовий блок. Народ Білорусі його не підтримує. Довго так тривати не може. Потрібна зміна лідера … »
На практиці ідею зміни лідера підтримав кримський політолог Андрій Никифоров. Він заявив: «Думаю, Росії слід зараз активізуватися і … подивитися, які у неї є опорні точки в Білорусії, крім самого Лукашенка. Можливо, зайнятися їх конструюванням … Припустімо, є сильний профспілковий рух, і наше завдання – зробити його доброзичливим щодо Російської Федерації. Інша опорна точка – дружні нам канали мовлення і робота з журналістським середовищем. Тобто нам слід не те щоб копіювати Захід, але в чомусь діяти аналогічно. Нам бажано мати якісь свої ходи, які їм недоступні, а для нас природні …»
І нарешті, кримські видання облетів знімок Лукашенка з автоматом. Коло замкнулося. Від закликів до силового сценарію пропагандисти перейшли до його демонстрації. Слід констатувати – в Білорусі поки переміг силовий сценарій придушення опозиції і демократичних сил. Всупереч очікуванням, Лукашенко виявився здатним на це. Тому поки ідеї «зміни лідера» і не дають дорогу. Але, як відомо, на багнетах сидіти незручно, і диктатори на них довго не затримуються. У будь-якому випадку, наступний крок за білоруським народом. Поживемо – побачимо.
Джерело: Микола Семена, спеціально для Крым.Реалии
Микола Семена – кримський журналіст, оглядач Крым.Реалии
