Джерело: Борис Соколов, для The Insider
Фільм режисера Олексія Сидорова «Т-34», який у День Перемоги показують на головному державному телеканалі, вже побив усі рекорди вітчизняного кінопрокату. Маючи бюджет у 600 млн рублів ($ 9 млн), рекордний для військового екшену в Росії, «Т-34» зібрав 2 316 219 тисяч рублів ($ 35,5 млн), ставши одним з найбільш комерційно успішних російських кінопроектів. Як підкреслює головний продюсер фільму «Т-34» Рубен Дишдишян, «в основі сценарію – реальна історія про те, як радянський танкіст опиняється в полоні і його відбирають до екіпажу “живих мішеней”, на якому німці апробують новітню зброю проти танків “Т- 34”. Це історія про його втечу на цьому танку через усю Німеччину в бік східного (? – Б. С.) кордону». Жодної «реальної історії» насправді фільмом за собою не має.
У картині взагалі чимало вочевидь казкових деталей. Так, під час бою лейтенанта Івушкіна з німецькими танками під Москвою в листопаді 1941 року йому вдається підбити одним снарядом два танки. Дурнуваті німці забувають в трофейному радянському танку шість снарядів, які екіпаж Івушкіна спритно пускає в діло. А в полоні лейтенанта майже три роки катують, щоб дізнатися його ім’я і військове звання. І чому його справжнє ім’я так хвилює німців, абсолютно незрозуміло. Німецькі генерали не дуже цікавилися, який саме радянський генерал або маршал командує армією або фронтом, що протистоїть їм, що вже говорити про якогось молодшого лейтенанта. І навіщо Івушкіну потрібно було так ретельно приховувати свої персональні дані? Адже він завжди міг назватися вигаданим ім’ям.
Але головне питання – чи лежать в основі фільму справжні історичні події, чи перед нами ще один героїчний міф, який народився за радянських часів. Вперше епізод, схожий на зображене у «Т-34», з’являється у мемуарах колишнього члена військової ради 1-ї гвардійської танкової армії генерал-лейтенанта Миколи Попеля «Попереду – Берлін!», опублікованих у 1960 році. У них описано, як 21 квітня 1945 року начальник управління бронетанкового постачання і ремонту армії Динер і секретар парторганізації управління армії Павловцев відвідали щойно зайнятий радянськими військами полігон Куммерсдорф:
«- На полігоні виявлені наші розстріляні танки і самохідки, – доповідав Павло Григорович (Динер. – Б. С.). – Є ІС-1, СУ-152. У танках знайдені трупи людей. Про це докладно доповість товариш Павловцев.
– Павло Григорович доповів щодо стану танків, мене ж цікавили люди … Ще на Сандомирському плацдармі мені довелося чути розповідь пораненого радиста. Це був наш радист, взятий німцями в полон, який зумів втекти від них. Його з двома товаришами есесівці привезли на Кунерсдорфський полігон (правильно – Куммерсдорфский. – Б. С.) і змусили брати участь у випробуванні танка на бронестійкість. Я вже тоді доповідав про це члену військової ради. Перед випробуванням голова фашистської комісії дуже хвалив наш екіпаж – так швидко і чітко вони виконували всі команди. Ось, мовляв, вона, “рюс” кмітливість! Обіцяв танкістам повну свободу, якщо залишаться живі. Коли перед розстрілом люди сіли в танк, командир погладив броню і наказав механіку-водію: “Слухати тільки мою команду!” І танк рвонувся на третій швидкості прямо на спостережну вишку. Артилеристи не стріляли, щоб своїх начальників не побити: командир танка виявився і відважною, і розумною людиною, все розрахував. Набешкетували вони там – це він так говорив: “набешкетували”. Якісь дурні есесівці по тривозі на бронетранспортері припхалися – вирішили танк втихомирювати! Він їх гусеницями з ходу придушив – снарядів-то не було. Потім махнули бійці на схід. Коли пальне скінчилося, почали пішки лісами пробиратися. І командир, і механік-водій в дорозі загинули, радист один живий доповз. Але теж був поранений і, головне, виснажений вкрай … До цього часу совість мучить: не довів цю справу до кінця! Мені довелося тоді (у серпні 1944 року. – Б. С.) терміново летіти в оточену групу Бабаджаняна. Коли повернувся, радист помер. У госпіталі навіть прізвище не встигли записати. Але тепер нам вже точно відомо, що для випробування танків на бронестійкість в русі гітлерівці багато разів використовували екіпажі, що складалися з наших військовополонених. Останки цих людей знайдені не тільки в ІС-1, але й у розбитій останній моделі «королівського тигра». Я намагався щось з’ясувати у місцевих мешканців. Один старий, немічний і хворий, його навіть у фольксштурм не взяли, дав цікаві свідчення. І дружина його підтвердила. Нібито в кінці сорок третього року з полігону вирвався танк, домчав до найближчого табору, розчавив прохідну будку, порвав дріт, і багато військовополонених тоді втекло: по всім околицям гестапівці з собаками нишпорили. Особливо місцевих людей вразило, що коли на шляху танка опинилися дітлахи, які гралися на мосту, то їх не розчавили, а прогнали з мосту, хоча втікачам, зрозуміло, була дорога кожна секунда. Дуже скаженіло тоді начальство полігону, і куммерсдорфці здогадалися, що це був, напевно, екіпаж із російських полонених. Ходили чутки, що гестапівці їх все-таки спіймали і розстріляли. Так побічно підтверджується розповідь того радиста.
– Ні, Павле Лавровичу, це, мабуть, інший випадок. Дати не збігаються. Та й подробиці тут інші. Напевно, таке траплялося неодноразово».
Тут відразу ж виникають питання. Під час відвідування полігону Куммерсдорф високопоставлені офіцери Динер і Павловцев виявляють явні докази того, що там відбувалися військові злочини і злочини проти людяності – військовополонених і ув’язнених використовували як «живих мішеней» для випробувальних стрільб протитанкових гармат по трофейній бронетехніці. Від військовослужбовців Червоної Армії, як і інших союзних армій, обов’язково вимагали збирати і документувати докази злочинів нацистів. Динер і Павловцев, як і належить, доповіли про все побачене члену військової ради Попелю. Однак вони також повинні були зробити доповідь про відвідування полігону командувачу армією Михайла Катукову, майбутньому маршалу бронетанкових військ. Та й Попель напевно повинен був повідомити своєму командуванню про настільки варварську практику німців. Однак у мемуарах Катукова «На вістрі головного удару», вперше виданих у 1974 році, значно пізніше мемуарів Попеля, щодо «живих мішеней» немає ні слова, так само як і про те, що 1-а гвардійська танкова армія зайняла Куммерсдорф, як стверджував Попель, оскільки в дійсності його зайняла 3-а гвардійська танкова армія. Однак у книзі колишнього члена військової ради 3-ї гвардійської танкової армії Семена Мельникова «Маршал Рибалко», в якій наводяться багато розповідей Рибалка, щодо «живих мішеней» також нічого немає. А Динер і Павловцев, на яких посилався Попель, теж ніколи не підтверджували публічно цієї історії. Хоча у тому, що вони навідувались у Куммерсдорф, нічого незвичайного не було – вони цілком могли з’їздити в смугу іншої армії, щоб оглянути полігон.
Динер і Павловцев повинні були б вирушити туди з фотоапаратами, щоб фотографувати трофейну бронетехніку. Якщо самі фотографувати не вміли, то напевно захопили б із собою фотографа (тим більше що трофейних фотоапаратів було більш ніж достатньо). І цілком могли б відзняти обпалені трупи в табірних робах, витягнуті зі згорілої бронетехніки. Але жодних схожих фотографій до цього часу не було опубліковано.
Катуков і Попель повинні були б доповісти про історію із «живими мішенями» в штаб 1-го Білоруського фронту, а звідти відповідна інформація пішла б у Москву. Однак ніяких слідів таких документів досі не знайдено. Тим часом ні командуванню Червоної Армії, ні радянському уряду не було жодного сенсу приховувати злочини нацистів і вермахту та засекречувати, а тим більше знищувати подібні документи. Також вельми показово, що ні на одному із повоєнних процесів над нацистськими військовими злочинцями нікому з них не інкримінували проведення випробувань протитанкової артилерії по «живих мішенях» із числа військовополонених або ув’язнених. Звинувачення в нелюдських медичних дослідах над в’язнями концтаборів і військовополоненими – так, були, а в стрільбах по «живих мішенях в танках» – немає, не було.
Все це наводить на думку, що історія стрільби по «живих мішенях» у Куммерсдорфі і втечі звідти радянського танкового екіпажу, принаймні в тому вигляді, в якому вона викладена в мемуарах Попеля, є плодом фантазії мемуариста (або журналіста, який здійснював літературний запис мемуарів Попеля – підполковника Еміля (Володимира) Кардіна). Та й безіменний танкіст, який дістався до своїх, але помер у госпіталі ще до того, як його особу було встановлено, – це типовий елемент легенди.
Історія стрільби по «живих мішенях» у Куммерсдорфі і втечі звідти радянського танкового екіпажу є плодом фантазії мемуариста
Всі інші публікації засновані тільки на чутках і пов’язані вже не з Куммерсдорфом, а з полігоном Ордруф у Тюрінгії, який зайняли не радянські, а американські війська 5 квітня 1945 року. Одночасно вони звільнили розташований поряд з містом і полігоном однойменний концтабір – філію Бухенвальда, де виявили сотні трупів померлих від виснаження в’язнів. Це був перший концтабір, звільнений американцями, і вони були вражені, організувавши примусові екскурсії місцевого німецького населення. Назва Ордруф прогриміла на увесь світ. У липні 1945 року Тюрінгія була передана під радянську окупацію, і в Ордруфі розмістилася 39-а гвардійська мотострілецька дивізія. 16 березня 1962 року в газеті цієї дивізії її редактор Михайло Попов опублікував статтю, де йшлося про те, що в 1943 році німці змусили радянського капітана-танкіста, доставленого з Бухенвальда, керувати танком Т-34 під вогнем протитанкових гармат. Але він розчавив гармати, вирвався на шосе і їхав ним, аж поки не скінчилося пальне. Німці схопили героя і чи то розстріляли, то чи повернули в табір.
8 вересня 1963 року «Правда» опублікувала статтю журналіста Миронова «Переможець», де він, посилаючись на чутки, які переповів майор запасу Ушаков, котрий служив у Ордруфі, відтворив ту ж версію, що й Попов, але з істотним доповненням. Зі словами «Ти найкращий танкіст з тих, яких я бачив. Саме тому … » героя-танкіста власноруч розстрілює генерал-інспектор бронетанкових військ вермахту Гайнц Гудеріан. Журналіст, очевидно, не подумав про те, що то не діло генерал-полковника особисто розстрілювати якогось капітана. Для цього є солдати комендантської роти.
Героя-танкіста власноруч розстрілює генерал-інспектор бронетанкових військ вермахту Гайнц Гудеріан
Більше документальних публікацій про подвиг безіменного танкіста не було. Але, зацікавлені статтею «Правди», в Ордруф потягнулися письменники. На початку 1964 року полігон відвідав письменник-детективіст, колишній слідчий прокуратури Лев Шейнін. В результаті 8 травня 1964 він опублікував сценарій телефільму «Помилка генерала Гудеріана», де Гудеріан спочатку пригощає танкіста кавою, аби здобути його прихильність і спонукати брати участь у випробуваннях, а у фіналі розстрілює його не просто так, а попередньо вишикувавши роту почесної варти.
У кінці літа 1964 року в Ордруф приїхав драматург Самуїл Альошин. За опублікованим у 2009 році свідченням кореспондента «Червоної зірки» Василя Скрижаліна, який служив в Ордруфі у першій половині 60-х років, Альошин і майор-спецпропагандист Раєвський, котрий супроводжував його як перекладач, вийшли «на колишню медсестру табірного лазарету. Одного разу, згадала вона, з полігону привезли багато покалічених солдатів. Говорили, ніби постраждали на випробуваннях». Тут великий сумнів викликає сама можливість того, що поранених або травмованих німецьких солдатів могли помістити в лазарет концтабору. Знайти ж хоча б одного німця, який зміг би підтвердити факт проведення в Ордруфі випробувань по «живих мішенях» і історію із втечею радянського танкіста Альошину з Раєвським так і не вдалося.
Чи могли німці використовувати радянських танкістів в якості «живих мішеней» під час випробування протитанкової артилерії? Це видається неймовірним.
У згаданій вище книзі Мельникова «Маршал Рибалко» наводиться розмова військової ради армії зі Сталіним і начальником Головного автобронетанкового управління РККА Федоренком, що відбулося 21 вересня 1942:
«Сталін несподівано поставив Романенку (командувач 3-ї гвардійської танкової армії. – Б. С.) питання:
– Яка живучість танків – наших і німецьких?
– Наші танки, – помовчавши, відповів Романенко, – живуть від однієї до трьох атак, а потім виходять з ладу. А скільки в середньому ходить в атаку німецький танк, доповісти не можу.
– А ви, товаришу Мельников?
Я теж не знав цього.
– Може, начальник Головного автобронетанкового управління скаже? – обернувся Сталін до Федоренка.
– Такого обліку у нас немає … я не маю точних даних, – зніяковів Яків Миколайович.
Сталін похитав головою і, осудливо поглядаючи на нас, повідомив:
– Танки противника ходять в атаку мінімально по п’ять разів, максимально – до п’ятнадцяти. Потім гинуть. Про це ви зобов’язані знати. Скажіть, товаришу Романенко, чому наші танки живуть менше? Вони що, поступаються німецьким за якістю?
– Ні, товаришу Сталін, – поспішив із відповіддю Романенко. – У нас гірше підготовлені механіки-водії. Вони отримують практику водіння від п’яти до десяти мотогодин, після чого йдуть у бій. Цього зовсім недостатньо, щоб впевнено водити танк.
– Що ж вам заважає краще навчати механіків-водіїв і витрачати більше мотогодин на їхню підготовку? – із подивом запитав Сталін.
Романенко зам’явся, але відповів сміливо:
– Відповідно до наказу народного комісара оборони забороняється витрачати на навчання механіків-водіїв більше десяти мотогодин.
Поглянувши на Федоренка, Сталін знову звернувся до командувача 3-ої танкової:
– Скільки мотогодин потрібно, щоб добре підготувати водія?
– Не менш двадцяти п’яти.
– Необхідно, товаришу Федоренко, переглянути питання про навчання водіїв танків, – розпорядився Сталін».
Для випробувань німцям могли бути потрібні тільки механіки-водії. А низький рівень підготовки переважної більшості радянських механіків-водіїв, принаймні тих, хто опинився в полоні, виключав їхнє використання для випробувань. Та й організувати такі випробування було б дуже важко. Потрібно було спершу знайти по таборах механіків-водіїв. Про такі пошуки напевно б згадав хтось із уцілілих в’язнів. Але жодних схожих спогадів не з’явилося, незважаючи на публікації в центральній пресі і фільми, присвячені подвигу безвісного танкіста.
Згодом, знайдених у таборах механіків-водіїв було потрібно ще тренувати перед випробуваннями, оскільки за час перебування в таборі вони напевно втратили б навички водіння танка. Нарешті, завжди існував ризик, що під час випробувань танкіст-гладіатор вийде з-під контролю і розпочне чавити німецькі гармати.
Якби такі випробування дійсно проводилися, матеріали про їх результати розсилалися б досить широко, як конструкторам, так і виробникам протитанкових гармат. Німецький історик Роман Теппель, фахівець з історії німецьких бронетанкових військ у Другій світовій війні, на моє запитання, чи проводили німці під час Другої світової війни випробування протитанкових гармат по бронетехніці, керованій живими людьми, і чи є якісь документальні дані в німецьких архівах щодо можливої втечі радянського танкіста з полігону Ордруф або з будь-якого іншого полігону, відповів: «В жодному документі про випробувальні стрільби по танках, які я переглянув під час моїх багаторічних досліджень … я не знайшов жодної ознаки використання для випробувань живих людей, будь то добровольці або в’язні концтаборів, або радянські військовополонені. Тому я згоден з вами: на мою думку, це легенда».
Елементарний здоровий глузд підказує, що у випробуваннях протитанкової артилерії по танках, керованих танкістами-смертниками, не було ніякої потреби, та й організаційно-технічні проблеми, які постали б під час проведення таких випробувань, були занадто складними. Головне ж, у випробуваннях по «живих мішенях» не було необхідності. Адже для протитанкової артилерії насамперед потрібно встановити її здатність пробивати найбільш сильну, лобову броню ворожих танків. Але таке випробування проводять по нерухомому танку, оскільки саме тоді стійкість його броні максимальна. Якщо ж танк рухається у напрямку до гармати, то стійкість його броні за рахунок швидкості руху тільки зменшується, і чим більшою є швидкість, тим більша пробивальність броні.
Показово також, що перші згадки про подвиг безвісного радянського танкіста на німецькому полігоні з’явилися тільки в 1960 році, через 6 років після смерті Гудеріана. Колишній генерал-інспектор бронетанкових військ, маючи в своєму розпорядженні добре збережений архів інспекції, легко спростував би історію із випробуваннями по «живих мішенях». Можна припустити, що ця історія була своєрідною пропагандистською акцією з метою дискредитації німецького генералітету. Спочатку всю історію з радянським танкістом-героєм хотіли прив’язати до зайнятого Червоною Армією полігону Куммерсдорф. Але коли стало зрозуміло, що постане питання про необхідність надавати документи 1945 року, дію вирішили перенести на полігон Ордруф, який зайняли американці, але на якому в 60-ті роки ще базувався радянський гарнізон. У такому випадку відсутність документів щодо випробувань на «живих мішенях» можна було обґрунтувати тим, що вони, можливо, знаходяться у американців. Але через те, що ім’я легендарного танкіста встановити було неможливо, оскільки його не існувало в природі, то цю легенду забули вже в кінці 60-х років і згадали про неї лише сьогодні, у зв’язку з бурхливим розвитком танкових комп’ютерних ігор і необхідністю зробити новий фільм про Велику Вітчизняну війну задля наснаги духу.
Джерело: Борис Соколов, для The Insider
