Джерело: Юрій Бершидський, для The Insider

Прессекретар Володимира Путіна Дмитро Пєсков у програмі телеканалу «Россия 1» у відповідь на запитання ведучого Володимира Соловйова про те, чи збирається Росія завдати воєнного удару по Україні, заявив:

«Послухайте, Росія ніколи першою ні на кого не нападала. Згадайте історію, нас хотіли зробити жертвою, але, дякувати Богу, нікому це не вдалося».

Що ж, прислухаймося до поради Пєскова і згадаймо історію. Залишимо осторонь допетровську Русь, розглянемо ближчі до нас століття. Ось декілька епізодів.

У 1700 році Петро I вирішив вступити у вже розпочату  Північну війну  на боці Саксонії, Данії та Польщі проти Швеції. За союзним договором з королем Польщі та курфюрстом Саксонії Августом Сильним Росія мала отримати відторгнуту від Швеції Інгерманландію (землі, де зараз розташовані Санкт-Петербург і Ленінградська область). У серпні військо Петра  вторглося  на територію Інгерманландії та обложило Нарву. Цей невдалий похід був, безсумнівно, здійснений із завойовницькими цілями. Пізніше Петро домігся свого і приєднав до своєї держави не лише Інгерманландію, а й Естляндію, Ліфляндію, Карелію та частину Фінляндії, отримавши вихід до Балтійського моря.

У 1806 році російські війська  увійшли  до Молдавії та Валахії — на той час князівства, залежні від Османської імперії, — і здійснили кілька спроб взяти турецьку фортецю Ізмаїл. Приводом було рішення Туреччини усунути правителів цих князівств. Дії Туреччини порушували чинний договір, згідно з яким для цього необхідно було отримати згоду Росії, але до військових дій першою вдалася саме Російська імперія. Цей епізод став початком російсько-турецької війни, що тривала до 1812 року.

У 1827 році об’єднаний флот Росії, Англії та Франції атакував і розгромив турецький флот у Наваринській бухті на Іонічному морі (сучасна Греція). Таким чином християнські держави Європи підтримали повстання греків, що тривало вже кілька років, проти турецького володарювання. Наступного року Микола I  оголосив  війну Туреччині; підставою для нападу було закриття Туреччиною проходу через Босфор після Наваринської битви та зміцнення її фортець на Дунаї. Військові дії розпочалися на двох фронтах — у придунайських землях та на Кавказі.

У 1853 році Росія зажадала від Туреччини визнати її протекцію над християнами, які становили третину населення Османської імперії. Отримавши відмову, Микола I  ввів  війська у Валахію та Молдавію, які на той час все ще були залежними від Туреччини, і зайняв Бухарест. Стратегічним завданням Росія  вважала  встановлення контролю над Босфором та Дарданеллами. Ці події стали початком Кримської війни, що була вкрай невдалою для Росії.

У 1877 році Росія на підтримку Сербії та Чорногорії, які розпочали війну з Туреччиною, прагнучи підтримати повсталих боснійських сербів,  ввела  війська до Румунії. Російська армія форсувала Дунай, перейшла через Балканський хребет, захопила Адріанополь (Едірне) і була готова до наступу на Константинополь (Стамбул), але цьому стала на заваді позиція Великобританії.

У вересні 1939 року після таємної угоди з нацистською Німеччиною, відомої як пакт Молотова — Ріббентропа, СРСР  захопив  східну частину Польщі, порушивши чинний договір про ненапад.

У листопаді того ж року СРСР розпочав війну з Фінляндією, використавши як привід артилерійський обстріл прикордонного села Майніла, нібито скоєний з території Фінляндії. Пізніше у своїх мемуарах «Час. Люди. Влада» Микита Хрущов  писав:

«У Сталіна склалася така думка, що після того, як Фінляндії будуть пред’явлені ультимативні вимоги територіального характеру, і якщо вона їх відкине, доведеться розпочати військові дії. Я, звісно, Сталіну не заперечував. Більше того, я, як і він, вважав, що це, в принципі, правильно. А щодо війни з Фінляндією думав: досить буде голосно сказати їм, якщо ж не почують, то разок вистрілити з гармати, і фіни піднімуть руки догори, погодяться з вимогами. Сталін зауважив: „Сьогодні розпочнеться ця справа”. <…>

… Ми таки зробили фатальний постріл. Фіни відповіли артилерійським вогнем. Почалася війна. Кажу це тому, що існує й інше трактування подій: мовляв, фіни вистрілили першими, а ми мусили відповісти. Але це завжди так, коли починають війну, говорять про іншого, що вистрілив першим він. <…> Постає питання: чи мали ми юридичне та моральне право на свої дії? Юридично, звісно, ​​не мали права. З моральної точки зору бажання убезпечити себе і домовитися з сусідом виправдовувало нас у власних очах».

Нарешті, факт військової агресії Росії проти України у 2014 році  визнано  в резолюції Парламентської асамблеї Ради Європи:

«З початку російської агресії в Україні, на початку 2014 року, понад 1 300 людей було оголошено зниклими безвісти. Ця цифра, яка враховує лише дані, зібрані українською владою, насправді, безумовно, є вищою».

Джерело: Юрій Бершидський, для The Insider