Джерело: Олександр Морозов, для Радіо Свобода

Нові британські дані про замах на Сергія і Юлію Скрипаль обговорюються в російських засобах масової інформації. Кремлівські медіа, партійні журналісти і блогери працюють, як і російський МЗС, тобто не спростовують прямо і не надають доказів непричетності Кремля, але на різні лади ставлять під сумнів оприлюднені Лондоном відомості. Водночас у деяких медіа, як і раніше, можна висловлюватися (як Юлія Латиніна в «Новой газете») з позицій цілковитої впевненості у тому, що злочин скоїла російська військова розвідка. Обговорення цієї історії (втім, як і вся лінійка попередніх обговорень – падіння «Боїнга» на сході України, вбивства Литвиненка, смерті Березовського, 13 підозрілих вбивств у Лондоні, викритті дій ГРУ в Чорногорії, нещодавньої висилки російських розвідників із Греції і т. ін. ) розкриває одну важливу тему, над якою багато хто розмірковує. Питання ставиться так: якщо це авторитарний режим, то чому такі публікації, які, здавалося б, зачіпають святая святих, можливі всередині самої системи? Яким чином режим адаптує ці публікації, за рахунок чого вони можливі не тільки зовні – з російськомовних ЗМІ за кордоном, але й в публічній сфері всередині країни?

Це ж питання часто виникає і стосовно розслідувань власності і доходів великих чиновників та співробітників держкорпорацій. Звичайна відповідь: будь-яка така публікація – це «злив». Цим російським словом позначається передача журналістам компрометуючої інформації однією «вежею» (це друге важливе російське слово у специфічній антиінституційній народній політології) щодо мешканців іншої «вежі». У результаті формується дивний опис «системи»: з одного боку, вона високоцентралізована, а з іншого – в ній ніби йде гоббсівска війна всіх проти всіх. Причому війна такої інтенсивності, що її учасники готові публікувати матеріали, які руйнують усілякий «патріотизм» і будь-яке уявлення про наявність централізованості. Будь-який споглядач «авторитарних режимів» скаже: якщо «подвійна суцільна», тобто лінія неприпустимого судження знаходиться аж так далеко, що дозволяє інтернет-виданню Fontanka.ru  з’ясовувати і публікувати персональні дані двох проголошених кілерами співробітників ГРУ, то, власне кажучи, як влаштоване це «поле»? Як це все працює?

Очевидно, що така система не є аналогом радянської. У тій системі неможливим було пряме публічне обговорення помилок спецгрупи ГРУ, так само як і публікації на зразок нещодавньої історії про  пригоди Сергія Приходька на яхті  або  дорогу квартиру матері В’ячеслава Володіна. У 2014-2016 роках популярним було пояснення цього протиріччя через поняття «постправди». Малося на увазі, що Кремль високоцентралізованим способом стимулює продукування будь-яких «точок зору», навіть ворожих до себе, для того аби створити в головах у медіаспоживачів повний «релятивізм», розмити будь-які основи достовірності, не пропонуючи жодної «справжньої доктрини». Однак це пояснення залишає відкритим питання: невже самі члени Ради Безпеки Російської Федерації також живуть у стані «затьмарення розуму постправдою»? А якщо ні, то на що ж вони спираються?

Методичні вбивства колишніх співробітників російської розвідки за кордоном можуть публічно обговорюватися з будь-яким рівнем докладності, однак не вплинуть на базовий догмат «Ворога потрібно поважати, а зрадника вбивати»

Кирило Рогов на полях «справи Скрипалів» нещодавно наблизився до продуктивної оптики. Для «умовного Путіна», тобто для «ядра системи» існує майже теологічна різниця між «судженням» і «догматом». «Судження» може висловлюватися будь-яке. Тільки будь-яке «судження» – це лише «бла-бла-бла», воно може публічно оскаржуватися. Водночас жодне судження – причому не лише «теологумен» (тобто допустиме тлумачення), але навіть і «єресь» (неприпустиме) – ніяк не зачіпає саму «догматику». Наприклад, методичні вбивства колишніх співробітників російської розвідки за кордоном можуть публічно обговорюватися з будь-яким рівнем докладності, проте ці обговорення ніяк не вплинуть на сам базовий догмат «Ворога потрібно поважати, а зрадника вбивати». Відповідно, й та частина машини, яка працює з цим догматом, діє у власному режимі, методично, вбиваючи не тоді, коли це вигідно або невигідно з урахуванням багатьох обставин, а просто коли у її секторі відкривається можливість убити.

«Догматика», що лежить в основі системи, хоча і пов’язана з так званими «понятіями» (третє важливе російське слово в словнику неперекладних), але все ж це не одне й те саме. «Понятія» – це такий собі бандитський аналог природного права, яке регулює «кому скільки брати по чину», а ось «догматика» – це і не кодифіковане право (Конституція), і не природне право (норми і соціальні порядки), а щось на кшталт секулярної релігії, на яку й спираються «понятія».

Було б неймовірно цікаво спробувати визначити увесь список з 15 або 20 догматів путінської релігії. Наприклад, очевидно, що один із них опирається на аристотилеве «природа не терпить порожнечі», звідки й випливає «Якщо не ми, то тут були б солдати НАТО». З другого догмату про  deep state випливає ціле світобачення про те, що увесь світ складається з таких самих «банд, як і ми», а всі інституції та суверенітети суть «міраж» і форми «несправжнього». На мій погляд, патріотизм і православ’я взагалі не входять до цього догматичного корпусу, вони належать до області «думки», нехай навіть і впливової. До області догматики відноситься загалом розуміння самого терміну «сказане» і його ціни. Сказане, слово має дуже низьку ціну. Як і всі релігії, ця теж має своїм ядром «складновисловлюване». Саме тому «умовний Путін» так мало цікавиться «формами вираження». І коли він іронічно говорить про Дмитра Пєскова, що той «несе іноді таку пургу» – це не означає наміру лише принизити відданого співробітника. Це виражає й загальну ціну промовленого (яку добре розуміє і сам Пєсков, і тим більше Марія Захарова). «Ми можемо говорити що завгодно, не тому що хочемо вас обдурити. Ні! Ми навіть можемо і не приховувати нічого. Ми просто не надаємо значення сказаному, оскільки говорити – і ви, і ми – можемо все, що завгодно».

Фундаментальне питання цієї «метафізики» укладено в образі людини. Для порівняння: коли ми говоримо «християнська антропологія», то розуміємо відразу, що догматично «людина створена за образом і подобою Божою». Питання полягає у тому, чим є людина взагалі в кремлівській антропології. Відтворюваний режимом соціальний порядок дозволяє собі таку нерівність і таку демонстративну допустимість тріумфальної переваги «господарів життя» і такі циклопічні розміри «золотих батонів», що цей режим не бореться, а, навпаки, затверджує такі явища як норму. І виходить з того, що це є нормою й для навколишнього світу.

Це, звичайно, не надто схоже на традиційні консервативні теорії вбудованої нерівності. Тому що одна справа – визнавати неминучість і богоданість нерівності, і зовсім інша – культивувати й демонструвати її у формах античних азіатських царств. Можливо, в антропологічній догматиці «путінізму» людина взагалі походить від якоїсь давньої тотемної тварини. Це питання потребує уточнення. Тому що радянська людина походила від мавпи і Маркса – Енгельса. Боротьбу з рештою світу радянська людина вела від імені альтернативної глобальної ідеології. Тепер необхідно зрозуміти, від імені якої метафізики загалом можливі такі явища пострадянського періоду, як анексія Криму, демонстративні вбивства за межами країни із застосуванням бойових отрут, послуги Манафорта, критичні статті філософів у розділі особливих думок «Ведомостей» і «Новой газети».  І величезні яхти в бухтах Лазурового узбережжя.

Джерело: Олександр Морозов, для Радіо Свобода

Олександр Морозов – журналіст і політолог