Джерело: The Insider
Дмитра Кисельова так обурила стаття британського історика сера Ентоні Бівора у Washington Post, що він присвятив їй великий гнівний монолог. Поважний учений, посвячений за свою працю у лицарі, у Кисельова виявився «псевдоісториком» та автором псевдосенсацій», який готує Європу ні багато ні мало до великої війни з Росією. Кисельов заявляє:
«Washington Post — не просто видання, це ліберальний ідеологічний рупор, на кшталт газети „Правда” для СРСР. Випадкових публікацій там немає. Стаття про росіян та Росію претендує на глибокодумне узагальнення, нібито для того, щоб зробити нас зрозумілими. Автор — англієць сер Ентоні Бівор. Назва чіпляє: „Передісторія навмисної жорстокості Путіна в Україні”.
Путін у заголовку просто для заманухи. Стаття не про Путіна. Претензія — копати в історію глибше. Вийшло не те що тенденційно, а навмисно брудно, навіть огидно. Текст, який ми зараз процитуємо, характеризує не Росію, а Захід, який формує у собі запит на таке. Ви лише послухайте:
«Із тринадцятого століття, із монгольської навали, російська свідомість просочилася вірою в те, що всенищівна розправа, вогонь і меч, жах, натовпи ґвалтівників, грабіж, безцільні тортури — річ природна, а то й необхідна в битві. Під час Другої світової війни у Сталінграді снайпери Червоної армії отримали наказ вбивати російських сиріт, які потерпали від голоду. Путін поклявся битися, доки не помре останній українець”.
Ідея розлюднити росіян, увесь багатонаціональний народ Росії, перетворити кожного з нас у західній свідомості на бездушну та жорстоку тварюку, на яку не поширюються ідеї гуманізму. Це все не про росіян. Чи не для росіян. Хороші росіяни – мертві росіяни».
Знайдені Кисельовим у Бівора фрази й справді викликають шок. Але про готовність воювати до останнього українця Путін дійсно говорив на пресконференції у листопаді 2025 року, щоправда, приписавши цю ініціативу своїм опонентам:
«І хто там нападає на пана Віткоффа — це представники іншої точки зору, які хочуть разом із українським істеблішментом красти гроші та продовжувати бойові дії до останнього українця. Але я вже, публічно виступаючи, сказав, у принципі, ми готові до цього».
Бівор неточний лише у тому, що називає це клятвою. Але думка чітко висловлена: якщо Україна не здасться, Росія готова воювати до останнього українця.
Жахливий епізод у Сталінграді не згадується в інших авторів. У книзі Бівора «Сталінград», де згадується цей епізод, немає посилання на його конкретне джерело. Найімовірніше, це досі не опублікований архівний документ — записки одного з очевидців. Бівор працював у російських архівах у 1994–2000 роках. Так чи інакше, Бівор згадує це як поодинокий випадок.
Кисельов, зрештою, і не намагається стверджувати, що такого ніколи не було. Зате робить надзвичайно нестандартний хід. У статті Бівора розповідається:
«Під час Другої світової війни — чи то пак Великої Вітчизняної війни, як її називав Йосип Сталін, — безжалісність була визнана однією з головних чеснот комуністів. Під Сталінградом радянським снайперам наказали розстрілювати голодуючих російських сиріт, яких німецькі солдати підкуповували скоринками хліба, щоб ті наповнили їхні фляги водою у Волзі. Навіть власні солдати, які здалися після тяжких поранень, вважалися зрадниками Батьківщини».
Кисельов вириває з контексту одну фразу:
«Під час Другої світової у Сталінграді снайперам Червоної Армії надійшов наказ вбивати голодуючих російських сиріт».
У такий спосіб ведучий «Вестей недели» створює враження, ніби історик пише про якусь абсолютно безглузду жорстокість — не про вбивство тих, кого солдати вермахту змусили допомагати їм, а просто про вбивство сталінградських сиріт, які потерпають від голоду. А такі речі, як ставлення до тих, хто врятувався з полону, багато з яких потрапляли з німецьких таборів до радянських, не згадує зовсім.
Після цього Кисельов продовжує:
«Раніше цей самий Ентоні Бівор запустив тезу про два мільйони німкень, зґвалтованих після приходу Червоної армії до Німеччини. <…> Його псевдосенсації — ганебна калька пропагандистських шаблонів Геббельса.
Восени 1944 року Червона Армія наступала у Східній Пруссії. Під час запеклих боїв уже раніше захопленим невеликим населеним пунктом Неммерсдорф довелося на певний час поступитися німцям. А далі там провокація абверу. У результаті Геббельсу повідомили, що в Неммерсдорфі знайдено 26 трупів, зокрема одну зґвалтовану жінку. Геббельс записує у щоденнику: “Ці злочини справді кошмарні. Я зроблю їх приводом для кампанії в пресі”.
Через добу за вказівкою головного пропагандиста рейху У газеті „Völkischer Beobachter” виходить стаття „Лють радянських бестій” із докладними описами вбивств мирних жителів та нібито звірств російських солдатів. Згідно з публікацією, 62 німкені зґвалтовані, деякі багаторазово, а потім убиті. Тема у німецькій пресі посилено мусувалася аж до падіння Третього рейху.
“В особі радянських солдатів ми маємо справу зі степовими покидьками. Це підтверджують відомості про звірства, що надійшли до нас зі східних областей. Вони дійсно вселяють жах. Їх неможливо навіть відтворити окремо. Насамперед, слід згадати про жахливі документи, що надійшли з Литви і Силезії. У окремих селах і містах незліченних зґвалтувань зазнали всі жінки віком від 10 до 70 років”.
Гидка брехня. Міряють по собі. Для радянського солдата, за спиною якого залишилися розорені гітлерівцями міста і села, варварство у відповідь було б принизливим і означало б стати на одну дошку з тими виродками, яких доводилося виганяти і перемагати».
Ось тільки Бівор черпав інформацію не з геббельсівського листа пропаганди. Оцінюючи кількість постраждалих від насильства німкень, він спирався на дослідження Хельке Зандер та Барбари Йор «Визволителі та звільнені. Війна, зґвалтування, діти», що вийшло у Німеччині в 1992 році. Автори спробували оцінити кількість жертв за непрямою інформацією: медичними даними, зокрема про поширення венеричних захворювань, архівами лікарень та органів охорони здоров’я, статистикою народжень, смертей та самогубств, про кількість так званих «дітей окупації», демографічними розрахунками.
Міркування Кисельова про неможливість такої поведінки для радянських солдатів із моральних міркувань суперечать свідченням, зібраним в історичних працях. Бівор — далеко не перший історик, який згадував масові зґвалтування німкень. У щоденнику німецької журналістки Марти Гіллерс, анонімно виданому у 1954 році у Великій Британії та США англійською мовою під назвою «Жінка в Берліні», а в Росії у 2021 році внесеному до списку екстремістських матеріалів, йдеться, зокрема, про зґвалтування мешканок Берліна. Книжка вважається важливим історичним джерелом.
Докладно про масові зґвалтування писав американський історик Норман Наймарк у книзі «Росіяни в Німеччині», виданій 1995 року — за 7 років до Бівора.
Про це писав у своєму військовому щоденнику цілком лояльний радянський драматург і режисер Захар Аграненко, на якого посилається Наймарк. Щоденник не опубліковано, але Наймарк, а пізніше і Бівор, працювали з ним в архіві. Про це йдеться у «Східнопруському щоденнику» німецького лікаря Ганса фон Лендорфа, написаному в 1945–1947 роках і виданому в Мюнхені у 1961 році.
Нарешті, «Спогади про війну» сержанта-артилериста, згодом відомого мистецтвознавця Миколи Нікуліна, видані у Санкт-Петербурзі видавництвом Державного Ермітажу в 2008 році, але написані 30 роками раніше, містять, наприклад, опис такого епізоду в радянському окупаційному секторі Берліна:
«… Але не завжди безпечно було гарно вбиратися. Якось працівниці зв’язку одягли яскраві сукні, черевички на високих підборах і щасливі, сяючі пішли вулицею. Назустріч — група п’яних солдатів:
— Ага! Фрави!! Ком! — і потягли дівчат у підворіття.
— Та ми росіянки, свої, ай! Ай!
— А нам начхати! Фрави!!!
Солдати так і не зрозуміли, з ким мають справу, а дівчатка випили чашу,
яка випала багатьом німецьким жінкам».
Кисельов намагається заперечувати очевидне: у будь-якій армії є свої герої та свої негідники.
Розібравшись зі згаданими Бівором епізодами Другої світової, Кисельов переходить до загальних міркувань про Захід, і це у нього виходить анітрохи не переконливіше:
«Мета Геббельса зрозуміла: розлюднити, дегуманізувати радянську армію, налякати, навіяти жах на підкорену Європу. Навіщо це Заходу зараз? Нажахати невпинним наступом армії Росії. Очевидно, що у київського режиму справи на фронті настільки кепські, що пропагандистську машину доводиться врубати на повну силу. І ось англійці тут як тут. Ентоні Бівор англієць. Для відвернення уваги публікація в американській газеті, але явно розрахована на передрук та цитування. Але все ж таки головна мета таких антиросійських есе — виправдання підготовки Європи до великої війни з Росією.
Власне, росіянами в Європі лякали завжди, або щоб зруйнувати підготовку мирних угод, або навіть союзи, або напередодні нападу на нас. <…> І ось зараз бівор у Washington Post. Автор виводить, як йому здається, закономірність: Європа під час історії послідовно рухалася до гуманізму, а Росія…
„Поки Європа ставала людянішою, Російську імперію час від часу розривало насильством”.
Ну тут, як то кажуть, самі напросилися. Початок епохи Просвітництва датується другою половиною XVII століття. Про те, як Європа і Америка вступили в епоху гуманізму та людяності, — ось кілька прикладів навмання. Ще майже століття у освіченій Європі продовжили рубати голови, а ще вішати і палити на вогнищах жінок, які підозрюються у чаклунстві».
Наступний історичний аргумент Кисельова:
«У XVII та XVIII, навіть у XIX століттях на Заході процвітала работоргівля. Особливо старалася саме Британія, де цей промисел був поставлений під державний контроль. Мільйони жителів африканського континенту були вивезені в Америку для роботи на плантаціях, просто як худоба, в трюмах кораблів».
У Великобританії в 1807 році був ухвалений Акт про скасування работоргівлі. Він не означав негайного звільнення усіх, хто вже перебував у рабстві, це сталося у 1833 році, коли ухвалили Акт про відміну рабства.
У Франції рабство скасували під час революції, 1794 року, у всіх володіннях, включно із колоніями, але 1802 року Наполеон рабство відновив. Остаточне скасування відбулося 1848 року.
У Росії рабства як такого дійсно не було, але існувало мало чим від нього відмінне кріпацтво, коли безправних селян продавали, нерідко руйнуючи їхні сім’ї. Скасував кріпацтво Олександр II у 1861 році.
Черговий киселівський «приклад навмання»:
«Євгеніка — вчення про покращення людини за допомогою селекції. Зародилося в умах британських учених у ХІХ столітті. А в XX набула розвитку в Третьому рейху у вигляді расової ідеї».
Євгеніка як ідея справді британського походження. Сам термін запровадив 1883 року енциклопедист і публіцист Френсіс Гальтон, двоюрідний брат Чарльза Дарвіна. У 1907 році створено Eugenics Education Society — перша організація такого штибу у світі. Але в Британії це була лише небезперечна наукова концепція, нічого схожого на расову теорію і нацистську практику там не було.
Ідеї Гальтона знайшли відгук і в радянській Росії у 1920-х роках. Один із основоположників генетики в Росії, професор Петроградського університету Юрій Філіпченко в 1919 році створив при Петроградському університеті Бюро з євгеніки — перший інституційний євгенічний заклад у Росії, згодом перетворений на Бюро з генетики та євгеніки АН СРСР. Видав журнал «Известия Бюро по евгенике».
Наступний аргумент Кисельова:
«Концтабори першими почали влаштовувати також англійці в Південній Африці наприкінці XIX століття. Гітлер винахід удосконалив. Загальний підсумок діяльності Німеччини у ті роки — під вісімдесят мільйонів жертв на планеті».
Справді, термін «концентраційний табір» з’явився під час англо-бурської війни. Через табори пройшло майже 116 000 бурів (переважно жінки та діти) та приблизно 115 000 чорношкірих африканців (в окремих таборах, умови в яких були ще гірші). Смертність була жахливою: від хвороб (тиф, кір, дизентерія) загинуло приблизно 28 000 бурів, серед них 22 000 дітей, і щонайменше 20 000 чорношкірих африканців.
Але у британському суспільстві це викликало масове невдоволення. Активістка Емілі Гобхаус домоглася парламентського розслідування, умови були частково покращені, смертність знизилася.
Британські концтабори, на відміну від німецьких, було створено для інтернування мирного населення з метою позбавити комбатантів підтримки. Висока смертність була наслідком байдужості та некомпетентності; табори знищення — це вже ідея німецьких нацистів.
У радянській Росії і пізніше в СРСР створили систему таборів, що за масштабом непорівнювана з британською. Формування її почалося у перші післяреволюційні роки, в 1923 відкрито Соловецький табір особливого призначення (СЛОН), в 1930 система оформилася в ГУЛАГ. У 1937–38 роках у колимських таборах Дальстрою смертність сягала 25% на рік. Олександр Солженіцин в «Архіпелазі ГУЛАГ» вказує, що у Котлаській пересильній в’язниці, де розміщувалося до 7500 ув’язнених, взимку 1944-1945 років помирали до 50 осіб на день.
Тож щодо концтаборів СРСР не відставав від нацистської Німеччини, а з Великобританією його взагалі неможливо порівнювати.
Джерело: The Insider
