Джерело: Юрій Бершидський, для The Insider
Дмитро Кисельов у «Вестях недели», коментуючи слова Володимира Путіна на великій прес-конференції про намір США в 1918 році домогтися поділу Росії на декілька держав (The Insider вже зазначав, що цитату, де йдеться про таку можливість, Путін знайшов у щоденнику радника американського президента Вудро Вільсона, але його адміністрація цю ідею ніколи не підтримувала), заявив:
«А далі — про улюблену забаву англійців та американців дробити великі імперії та просто неугодні держави. Лінія простежується від Першої світової до навмисного розвалу СРСР, Югославії, та й зараз ті самі цілі, чи то в Сирії та Лівії, чи щодо Китаю і Росії. <…>
Помічник президента США Вудро Вільсона, щоденники якого точно цитує Володимир Путін, — це полковник Едвард Хауз. <…> Так само він — Едвард Хауз — схилив Вільсона на переговорах у Парижі за підсумками Першої світової до того, щоб країни-переможці по-хижацьки відкушували території від розпластаної Німеччини, плюс гігантські, непідйомні репарації. Німеччина виявилася настільки приниженою, що сценарій реваншу, а отже, і Другої світової війни, був просто запрограмований. <…>
Друга світова війна після Версальського миру змусила на себе чекати лише менше двох десятиліть. Урок: не варто принижувати та дотискувати. Небезпечно. Але ж не засвоїли. Дотискати після розвалу СРСР взялися і Росію».
Насправді на розчленуванні Німеччини після Першої світової війни наполягала Франція та її прем’єр-міністр Жорж Клемансо. У фундаментальній праці Володимира Потьомкіна «Історія дипломатії», виданій в СРСР у 1945 році, читаємо:
«Французькі імперіалісти мріяли про розчленування Німеччини. Їм дуже хотілося відкинути Німеччину назад, до того становища, яке вона займала до Франкфуртського миру. Недарма сам Клемансо у промовах та репліках постійно повертався до Франкфуртського миру, не без зловтіхи нагадуючи, що він свого часу відмовився його підписати. Але найагресивніші елементи у Франції вимагали Німеччини, перекроєної за зразком Вестфальського миру 1648 р.
Якими саме були справжні наміри Франції, можна судити за таємною угодою, укладеною Францією з царською Росією у лютому 1917 р., буквально напередодні повалення царату. Росія погоджувалась на французький план встановлення кордонів із Німеччиною за умови, якщо Франція задовольнить прагнення царської Росії отримати Константинополь і протоки та визнає за Росією повну свободу у встановленні її західних кордонів. За цією таємною угодою Франція отримувала Ельзас-Лотарингію та увесь вуглепромисловий басейн долини річки Саар. Кордон Німеччини проходив Рейном. Німецькі території, розташовані по лівому березі Рейну, відокремлювалися від Німеччини і утворювали автономні та нейтральні держави. Франція займала ці держави своїми військами доти, доки Німеччина остаточно не задовольнить всіх умов та гарантій, які будуть включені до мирного договору. У завуальованій формі це була майже вічна окупація, бо завжди можна було знайти доказ, що Німеччина „не остаточно” задовольнила всі умови».
Американська ж позиція передбачала більш м’яке ставлення до поваленої Німеччини. У тій самій книзі Потьомкіна йдеться:
«У позиції США також були свої сильні сторони. Формально мирний договір будувався на основі 14 пунктів Вільсона, — принаймні обидві ворожі коаліції офіційно про це заявили. <…>
Вільсон загалом уміло і наполегливо використав сильні позиції США і досяг на конференції низки серйозних успіхів, незважаючи на те, що зустрів в особі Клемансо та Ллойда Джорджа досвідчених дипломатичних суперників. <…>
До дипломатичних успіхів Вільсона слід віднести, насамперед, укладання перемир’я на основі 14 пунктів, внесення статуту Ліги націй у мирний договір, відмову Італії у її домаганнях. Але дипломатія президента мала свої слабкі сторони. <…> Вразливою стороною Вільсона було його прагнення не допустити повного розгрому Німеччини, що фактично означало збереження для неї економічних та політичних можливостей готуватися до нової війни».
Але під час паризької мирної конференції 1919 року, де держави-переможниці обговорювали умови майбутнього мирного договору, президент США захворів на грип-«іспанку»; тодішня пандемія була однією з найбільших катастроф в історії людства. Хвороба мала важкий перебіг, і, за однією з версій, саме через неї Вільсон на конференції не зміг виказати належну наполегливість, а Клемансо вдалося наполягти на жорстких умовах повоєнного миру. Декан факультету журналістики Колумбійського університету Стів Колл у статті «Випадок грипу Вудро Вільсона: як пандемія може змінити історію» писав:
«Він захворів у вирішальний момент, і вірус став підступною дійовою особою в одному з найзначніших епізодів дипломатії великих держав XX століття. <…>
За кілька днів до того, як Вільсон заразився, він гаряче сперечався з прем’єр-міністром Франції Жоржем Клемансо та прем’єр-міністром Великобританії Девідом Ллойдом Джорджем з приводу територіальних втрат і репарацій, які Німеччина має заплатити як агресор. Вільсон вважав, що союзники повинні з обережністю ставитися до молодої повоєнної республіки і віддати пріоритет Лізі Націй – його ідеалістичному проєкту, котрий випереджав свій час – та просвітницьким принципам самовизначення народів, які він просував. Але Франція за попередні півстоліття двічі переживала німецьку окупацію, і Клемансо прагнув того, що французька громадськість вважала справедливим та розумним рішенням: десятки мільярдів доларів на відновлення Франції плюс буферні зони на східному кордоні країни, включно з окупацією Рейнської області Німеччини французькими військами. До квітня дискусія Вільсона та Клемансо зайшла в глухий кут. Коли Клемансо дізнався, що Вільсон хворий, він запитав Ллойда Джорджа: „Ви знаєте його лікаря? Чи не могли б ви підібратися до нього і підкупити?” <…>
Вільсон, який під час одужання був ізольований у Hôtel du Prince Murat, елегантному таунхаусі у восьмому окрузі, невдовзі, схоже, змінився після нападу грипу. Він став одержимий „кумедними речами”, як висловився помічник. Він зациклився на меблях у будинку і дійшов висновку, що його оточують французькі шпигуни. “Ми могли тільки припускати, що в його голові коїться щось дивне”, – сказав Ірвін Гувер, головний помічник президента. — Одне можна сказати напевно: він більше ніколи не був таким самим після цього невеликого періоду хвороби». Зауваження Гувера викладені істориком Джоном Баррі у „Великому грипі”, його чудовій розповіді про пандемію 1918 та 1919 років. Баррі зазначає, що дезорієнтація Вільсона може бути ускладненням тяжкого грипу. <…>
Протягом другого тижня квітня змучений Вільсон відмовився від більшості вимог, які він висував до Клемансо. Президент погодився з демілітаризацією Рейнської області та її окупацією Францією принаймні на п’ятнадцять років, а також із безстроковим процесом розрахунку репараційного рахунку Німеччини. На думку Маргарет Макміллан, авторки авторитетного звіту про повоєнні переговори „Париж 1919: шість місяців, що змінили світ”, Клемансо раптово з’ясував, що він „уклав найкращу угоду для Франції”. На жаль, відомо, що його перемога була пірровою. Версальський договір, підписаний 28 червня 1919 року, закріпив поступки Вільсона і виявився для німців настільки жорсткою і обтяжливою угодою, що спровокував відродження німецького націоналізму в 20–30-ті роки і, зрештою, став причиною популярності Адольфа Гітлера».
Роль Едварда Хауза в ухваленні жорсткого варіанта мирного договору не простежується. На початку 1919 року він допомагав Вільсону сформулювати «14 пунктів» — концепцію повоєнного світу — і написав офіційний коментар до цього документа (в якому, до речі, йдеться про незалежність для народів Польщі, Фінляндії, України та країн Балтії, але водночас про бажано єдиний уряд Великоросії та Сибіру), а потім вів у Парижі переговори з французькими та британськими представниками щодо можливих компромісів. Але Вільсон вважав, що Хауз на переговорах погоджувався з неприйнятними для США пропозиціями і відсунув його на другий план, причому це сталося ще у березні, до хвороби президента, яка трапилася у квітні. Після завершення Паризької конференції Вільсон не зустрічався з Хаузом жодного разу. Таким чином, навряд чи Хауз міг до чогось схилити хворого президента.
Джерело: Юрій Бершидський, для The Insider
