Джерело: The Insider
Міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров на трибуні Генеральної асамблеї ООН, відповідаючи на питання про те, чи визнає Росія суверенітет України, заявив:
«Ми ще 1991 року визнали суверенітет України на основі Декларації про незалежність, яку вона ухвалила, виходячи із СРСР. У Декларації записано багато чого доброго, зокрема й те, що вони поважатимуть права національних меншин, російської (вона там прямо згадана) та інших мов. Потім це все увійшло до їхньої Конституції. У Декларації про незалежність одним із головних для нас був момент, що Україна буде позаблоковою країною, не вступатиме до жодних військових альянсів. У тій редакції за тих умов ми підтримуємо територіальну цілісність цієї держави. <…>
Насамперед ці „демократи”, які вчинили переворот і вбили більше ста людей <Лавров має на увазі тих, хто прийшов до влади в Україні внаслідок революції 2014 року. — The Insider>, заявили, що скасовуватимуть статус російської мови в Україні. Відразу оголосили похід озброєних бойовиків на Крим, щоб захопити Верховну Раду Криму. Ці люди просто стали на захист своїх домівок, мови, традицій. Провели референдум. Тоді Крим одразу приєднався до Росії».
Заява геть чудернацька: вона не в умовному способі і не у минулому часі, а в теперішньому. Тобто, вочевидь, слід розуміти, що якщо Україна відмовиться від наміру вступити до НАТО і відновить статус російської мови у низці своїх регіонів, Росія готова повернутися до визнання її територіальної цілісності, незважаючи на те, що вона вже анексувала та офіційно включила до свого складу Крим, Севастополь, Донецьку, Луганську, Запорізьку та Херсонську області. Втім, нічого спільного із реальністю у словах Лаврова немає.
Насамперед такого документа, як Декларація про незалежність України, не існує. Вихід України зі складу СРСР зафіксовано в Акті проголошення незалежності України, ухваленому 24 серпня 1991 року. Ось його повний текст:
«Виходячи зі смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв’язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року,
- продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні,
- виходячи із права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами,
- здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України,
Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної української держави – УКРАЇНИ.
Територія України є неподільною і недоторканою.
Віднині на території України діють виключно Конституція і закони України.
Цей акт набирає чинності з моменту його схвалення».
Ймовірно, Лавров змішує його з Декларацією про державний суверенітет України, ухваленою 16 липня 1990 року, яка не означала виходу зі складу СРСР. У цьому документі справді йдеться про позаблоковий статус України (тоді ще УРСР):
«Українська РСР урочисто проголошує про свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти та не набувати ядерної зброї».
Про національні меншини та їхні мови у декларації сказано:
«Громадяни Республіки всіх національностей становлять народ України. <…>
Українська РСР забезпечує рівність перед законом усіх громадян Республіки, незалежно від походження, соціального та майнового стану, расової та національної приналежності, статі, освіти, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду та характеру занять, місця проживання та інших обставин. <…>
Українська РСР самостійна у вирішенні питань науки, освіти, культурного та духовного розвитку української нації, гарантує всім національностям, які проживають на території Республіки, право їх вільного національно-культурного розвитку.
Українська РСР забезпечує національно-культурне відродження українського народу, його історичної свідомості та традицій, національно-етнографічних особливостей, функціонування української мови у всіх сферах суспільного життя».
Більше нічого про національності та мови там немає. Російська мова жодного разу не згадується.
Але ще цікавіше, що заява Лаврова повністю розходиться із хронологією подій 2014 року. Анексію Криму було остаточно оформлено 11 квітня. На той час Україна зберігала позаблоковий статус. Строго кажучи, такий статус зберігається донині: хоча Україна й перебуває у процесі вступу до НАТО, цей процес ще не завершено.
У квітні 2005 року до тексту Воєнної доктрини України було включено таке формулювання:
«Виходячи з того, що НАТО та ЄС є гарантами безпеки і стабільності в Європі, Україна готується до повноправного членства у цих організаціях».
На саміті НАТО в Бухаресті у 2008 році розглядалося питання про приєднання України до плану дій щодо членства в НАТО, і Україні в цьому відмовили, обмежившись заявою, яка ні до чого не зобов’язувала, що в майбутньому вона стане членом альянсу. У 2010 році, після того, як президентом України став Віктор Янукович, було ухвалено закон «Про основи внутрішньої та зовнішньої політики», в якому йшлося про дотримання політики позаблоковості та неучасті у військово-політичних союзах. Нову редакцію Воєнної доктрини, із відновленою метою вступу в майбутньому до НАТО, було затверджено президентом Петром Порошенком у вересні 2015 року. Відповідно, вихід України із позаблокового статусу аж ніяк не міг бути підставою для анексії Криму.
Із правами російськомовних громадян ситуація ще цікавіша. У серпні 2012 року тодішній президент Віктор Янукович підписав закон «Про основи державної мовної політики» (відомий також як закон Ківалова — Колесніченка), за яким мова, яку не менше 10% жителів того чи іншого регіону або населеного пункту вважають рідною, наділялася статусом регіональної і могла використовуватись у певних сферах нарівні з українською. До регіональних мов були віднесені російська, білоруська, болгарська, вірменська, гагаузька, ідиш, кримськотатарська, молдовська, німецька, новогрецька, польська, ромська, румунська, словацька, угорська, русинська, караїмська та кримчацька.
23 лютого 2014 року на екстреному засіданні Верховної ради до порядку денного внесли законопроєкт про визнання закону Ківалова — Колесніченка таким, що втратив чинність, і того ж дня його ухвалили. Виконувач обов’язків президента Олександр Турчинов новий закон не підписав, як і обраний згодом президент Петро Порошенко, і закон, що передбачав статус регіональних мов, залишався чинним до лютого 2018 року, коли Конституційний суд визнав його невідповідність Конституції.
Проте рішення Верховної ради від 23 лютого 2014 року з величезною натяжкою можна було б визнати приводом для визнання порушення зафіксованого у Декларації про суверенітет права на вільний національно-культурний розвиток та перегляду ставлення до визнання територіальної цілісності. Можна було б, якби Володимир Путін не проговорився, що насправді відбувалося. В інтерв’ю Андрію Кондрашову, яке увійшло до фільму «Крим. Шлях на батьківщину», російський лідер заявив, що рішення про приєднання Криму він проголосив у вузькому складі в ніч перед закриттям Олімпіади в Сочі. Закриття відбулося 23 лютого. Тобто, до розгляду законопроєкту у Верховній раді залишалося кілька годин.
Що ж до «походу озброєних бойовиків на Крим», Лавров, ймовірно, має на увазі так званий «Потяг дружби» — ініціативу націоналістичної організації «Правий сектор», яка не мала жодного стосунку до влади України. Організація була незадоволена тим, що держава не вживає заходів для припинення сепаратистських виступів. І першу заяву про це активіст «Правого сектору» Ігор Мосійчук зробив 24 лютого, тобто тоді, коли перекидання на півострів російського спецназу (так званих «ввічливих людей» у формі без розпізнавальних знаків) вже почалося. Іншими словами, це була відповідь на підготовку анексії, яка вже відбувалася.
Джерело: The Insider
