Джерело: Юрій Бершидський, для The Insider
Перший канал у ранковому випуску новин повідомляє:
«Міжнародна федерація журналістів включила Україну до п’ятірки найбільш небезпечних для співробітників ЗМІ країн. У списку також Філіппіни, Сомалі, Перу та Палестина. Зазначається, що за останніх 25 років на Україні було вбито 16 журналістів.
Серед найгучніших – розстріл Олеся Бузини у квітні 2015 року та підрив машини Павла Шеремета в липні 2016 року. Міжнародні експерти зазначають, що жоден із таких злочинів не було розслідувано в повному обсязі».
Міжнародна федерація журналістів не складає жодних рейтингів небезпеки або списків найбільш небезпечних для журналістів країн. Приводом для появи новини на Першому каналі стала оголошена федерацією тритижнева кампанія проти безкарності злочинів, жертвами яких стали журналісти. Кампанія сфокусована на п’яти країнах – саме тих, які названі в повідомленні Першого каналу. Неважко помітити, що ці країни представляють п’ять різних регіонів – Азію, Африку, Південну Америку, Близький Схід і Європу, тобто це не п’ять найбільш проблемних країн світу, а по одній від регіону. Федерація у статті про кампанію на своєму сайті так пояснює вибір України:
«Україна – небезпечна для журналістів країна, особливо це стосується Києва та Київської області. З 1995 року було вбито 16 журналістів, у тому числі 7 іноземних. ЗМІ перебувають в руках олігархів, що робить роботу журналістів складною і важкою. Національна спілка журналістів України підкреслює той факт, що випадки нападів на журналістів під час Євромайдану в 2013-2014 роках так і не були розслідувані. Під час останніх президентських виборів траплялися випадки нападів на журналістів, погроз і незаконного стеження за ними. Ніхто так і не був засуджений за вбивство Георгія Гонгадзе, чиє тіло, обезголовлене і облите кислотою, було виявлено у 2000 році».
Перший канал згадує два гучних вбивства, що сталися вже після революції 2014 року (до речі, підозрювані у вбивстві Олеся Бузини затримані й зараз проходить судовий процес). Але інші випадки – більш ранні, як, наприклад, вбивство у 2000 році головного редактора «Української правди» Георгія Гонгадзе, в причетності до якого підозрювали тодішнього президента України Леоніда Кучму (проти нього було порушено кримінальну справу, згодом закриту як таку, що була основана на доказах, отриманих незаконним шляхом).
До речі, федерація помиляється, стверджуючи, що за вбивство Гонгадзе ніхто не був покараний. У січні 2013 року був засуджений до довічного ув’язнення безпосередній виконавець вбивства – генерал міліції Олексій Пукач. У своїх свідченнях він стверджував, що наказ убити журналіста отримав від тодішнього міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка. Ексміністр ще у 2005 році був застрелений – того самого дня, коли його викликали на допит у справі про вбивство Гонгадзе. За офіційною версією, це було самогубство – двома пострілами в голову. Замовника вбивства Гонгадзе дійсно не встановлено.
Семеро іноземних журналістів (шестеро росіян і один італієць) загинули, потрапивши під обстріл під час бойових дій на Донбасі. Очевидно, що робота військового кореспондента в зоні боїв небезпечна, але також очевидно й те, що наразі на території України інтенсивних військових дій немає.
Авторам і редакторам Першого каналу, мабуть, не спало на думку порівняти за критерієм небезпеки для журналістів Україну й Росію. Однак список загиблих в Росії журналістів існує, і в ньому набагато більше ніж 16 випадків, якими дорікають Україні. Навіть якщо розглядати тільки вбивства, які сталися з 2000 року, налічується не менше ніж 22 випадки, коли причиною злочину стала саме журналістська діяльність, і не менша кількість не до кінця розслідуваних вбивств із невстановленим мотивом. У цьому списку й такі гучні справи, як вбивства Анни Політковської, Наталії Естемірової, Юрія Щекочихіна, Ігоря Домникова, Пола Хлєбнікова, і випадки розправи з незалежними журналістами в регіонах, як-от вбивство засновника дагестанської газети «Черновик» Хаджимурада Камалова у 2011 році або загибель за нез’ясованих обставин двох редакторів ростовської газети «Преступность и коррупция» (укр. – «Злочинність і корупція») у 2009 і 2012 роках. Не розслідуваним поки залишається і вбивство Орхана Джемаля, Олександра Расторгуєва та Кирила Радченка в 2018 році; воно сталося не в Росії, а в Центрально-Африканській республіці, але дані незалежного розслідування центру «Досьє» свідчать, що сліди ведуть у Росію.
Джерело: Юрій Бершидський, для The Insider
