Джерело: The Insider

РІА «Новости» опублікувало статтю свого оглядача Кирила Стрельникова «Захід почав усвідомлювати свою смертельну помилку», у якій  йдеться:

«Як це часто буває в західному медіапросторі, найганебніші факти щодо «золотого мільярда» викладаються у публічний доступ лише тоді, коли їх приховувати вже неможливо, але навіть у такому разі неприємні зізнання робляться з численними застереженнями та виправданнями. Цього тижня Міжнародний валютний фонд оприлюднив свою доповідь, в якій фіксується давно назрілий висновок про стрімке зменшення економічної гегемонії провідних західних країн в особі „Великої сімки” через зростанням тиску з боку країн БРІКС. Висновки доповіді заходилися терміново „полірувати” всі провідні західні ЗМІ, але одне стало очевидним: будь-які переможні прогнози Заходу щодо БРІКС взагалі та Росії зокрема можна сміливо викидати у сміттєвий кошик.

У 2007 році західні експерти оприлюднили заспокійливу доповідь, згідно з якою сукупний внесок БРІКС (Бразилія, Росія, Індія, Китай та ПАР) у світову економіку можна буде порівнювати з аналогічним показником G7 не раніше 2032-го, а там, гляди, або падишах здохне, або ішак.

Але передова західна економічна думка вчергове „не шмогла”, і фактично виявляється: країни БРІКС наздогнали G7 за вкладом у світове економічне зростання вже у 2020 році, а зараз цифри, навіть творчо оброблені спеціальними людьми, вперто показують, що до 2028 -го на БРІКС припадатиме не менше 35 відсотків (у деяких джерелах — близько 40) світового ВВП (порівняно з 27,8 відсотка країн G7).

У схожу пастку західні аналітики, які насправді озвучують бажання світової „глибинної держави”, потрапили також з оцінкою перспектив і впливу Росії на глобальну економіку. Як ми пам’ятаємо, після початку СВО на Росію було накладено більше санкцій, ніж на будь-яку іншу країну в історії, і головні балакучі голови на Заході у передчутті повідомляли про швидке перетворення російської економіки на пил, клапті та атоми із серпом і молотом.

Ця впевненість була настільки великою (ну не може бути такого, щоб якась бензоколонка з матрьошками змогла щось протиставити об’єднаній економічній могутності освіченого Заходу?!), що їхні аналітики навіть не обтяжували себе цифрами. Прогноз був один: Росію швидко і безповоротно буде знищено — спочатку економічно, а потім як піде.

При цьому поширеним мемом протягом енної кількості років було порівняння економік Росії та Італії: економіка найбільшої країни у світі настільки сміховинна, що не перевищує економіки батьківщини піци та пасти.

Однак щось пішло не так, і на очах здивованих прогнозистів Росія не тільки не стала на коліна, а й не схилила голови. Позиції Росії як світової енергетичної супердержави було ще раз підтверджено і до цього додалося звання світової продовольчої наддержави. На підході – інші титули.

Порюмсавши, прогнозисти взялися порівнювати свої розрахунки і дійшли висновку, що рахували не те і не так.

У результаті респектабельне видання The National Interest, посипаючи голову попелом опублікувало статтю, головний висновок якої звучить так: порівняння економік Росії та Італії видає кричущу некомпетентність західних експертів. Якщо коротко, то коріння цього порівняння йде з методики порівняння економік за номінальним ВВП — загальною вартістю всіх товарів та послуг, вироблених чи проданих у країні протягом заданого періоду часу. Справді, 2013 року, за даними Світового банку, номінальний ВВП Росії становив близько 2,29 трильйона доларів, а Італії — близько 2,14 трильйона.

Втім, згідно із зізнанням авторів статті, у самому підході було закладено принципову помилку: у розрахунках не враховувалися ані обмінний курс, ані паритет купівельної спроможності (ПКС) з поправкою на рівень життя та продуктивність праці, добробут на душу населення та, головне, наявність в активі живих матеріальних ресурсів і товарів — на противагу гарним „паперовим” активам на кшталт вартості світових брендів, авторських прав тощо.

З урахуванням лише цієї поправки ВВП Росії цілком співставний із ВВП Німеччини (входить до десятки найбільш економічно розвинених країн у світі): 4,81 трильйона доларів у Росії проти 4,85 трильйона у Німеччини станом на 2021 рік».

Помилка, безперечно, є. Щоправда, не смертельна. І не у Заходу. Банальна помилка у розрахунках оглядача РІА «Новости». Bloomberg  так  викладає  основні висновки доповіді МВФ:

«За даними Міжнародного валютного фонду, у найближчі п’ять років Китай відіграватиме основну роль у глобальному зростанні, і його частка буде вдвічі вищою, ніж у США.

Згідно з розрахунками Bloomberg, що ґрунтуються на даних, опублікованих фондом в оприлюдненому минулого тижня прогнозі світової економіки, частка країни у глобальному зростанні валового внутрішнього продукту, як очікується, становитиме 22,6% від загального світового зростання до 2028 року. Далі йде Індія з 12,9%, тоді як США внесуть 11,3%.

Світова економіка зросте приблизно на 3% протягом наступних п’яти років, оскільки високі процентні ставки кусаються. Прогноз на наступні п’ять років — найслабший за понад три десятиліття, оскільки фонд закликає країни уникати економічної фрагментації, спричиненої геополітичною напруженістю, і робити кроки для підвищення продуктивності. <…>

Очікується, що Бразилія, Росія, Індія та Китай, відомі під абревіатурою БРІК, придуманою Джимом О’Нілом, колишнім головним економістом Goldman Sachs Group Inc., додадуть майже 40% світового зростання до 2028 року. Чотири країни заснували форум БРІК у 2009 році, а через рік блок став БРІКС, коли до нього прийняли Південну Африку — найменшу економіку в групі, з чим О’Ніл не погодився. Очікується, що протягом найближчих п’яти років експансія Південної Африки буде млявою, і вона додасть приблизно піввідсотка до загальносвітового показника».Зверніть увагу: йдеться не про частку у світовій економіці, а про частку у її зростанні. Світовий ВВП у 2022 році становив $101,56 трлн. 45% його – це ВВП країн G7, а 25,3% – ВВП країн BRICS. 3%, на які світовий ВВП, за прогнозом, зросте за 5 років, — це $3,05 трлн. Якщо додати до нинішнього ВВП країн їхню частку в спрогнозованому МВФ зростанні, отримаємо, що через п’ять років світовий ВВП становитиме $104,61 трлн, причому 44,3% припаде на країни G7, а 25,7% на країни BRICS.

Доповідь  Goldman Sachs  2007 року  прогнозувала, що до 2032 року ВВП країн BRICS може зрівнятися з ВВП G7. Але за такого повільного зростання світової економіки шансів, що це станеться, практично немає. Тож викинути колишній прогноз у сміттєвий кошик, можливо, і час, але з причини, прямо протилежної тій, на яку вказує оглядач РІА.

Тепер перейдімо до тези про облік паритету купівельної спроможності, на якій наполягає «респектабельне видання» The  National Interest. Респектабельність його, до речі, дещо  перебільшена: це журнал зі славним минулим, де колись уперше було опубліковано «Кінець історії?» Френсіса Фукуями, але після придбання новим власником значна частина редакції звідти пішла. Видавець  The National Interest  – іммігрант із СРСР, учасник клубу та колишній співведучий програми «Велика гра» («Большая игра»  – рос.) на російському «Первом канале» Дмитро Саймс. Історик Юрій Фельштинський  стверджує, що Саймс – впроваджений в американську політичну еліту кремлівський агент. Так це чи ні, але журнал під його керівництвом відрізняється проросійською спрямованістю. Саме в ньому у 2020 році  було опубліковано  статтю Володимира Путіна про Другу світову війну.

Автор статті про ВВП Росії та Італії в  The National Interest  Карлос Роа – не економіст, він виконавчий редактор журналу. Ось що він  пише:

«У сфері зовнішньополітичного дискурсу мало який мем більше вводив в оману, ніж часто згадуване порівняння російської економіки з економікою Італії. Ця фраза, вперше придумана сенатором Ліндсі Гремом у 2014 році, використовується західними політиками та коментаторами як тупий інструмент для демонстрації того, що економіка Росії слабка та незначна порівняно з колективною міццю Заходу. Сумно, але саме ця фраза стала основою нашого підходу до Росії, і нам давно настав час від неї відмовитися.

Адже якби економіка Росії була настільки малою і невражаючою, як стверджує статистика, то як би вона могла витримати запроваджені проти неї санкції? Чому заява президента Джо Байдена про те, що „російська економіка скоротиться вдвічі”, не виправдалася? Хіба міністр фінансів Франції Брюно Ле Мер не сказав на одній із французьких радіостанцій, що мета Заходу — „спричинити крах російської економіки” і поставити Москву на коліна? <…>

На папері спостереження сенатора Грема здається точним: і Росія, і Італія близькі одна до одної за номінальним ВВП, який вважається кращим методом вимірювання економічного розміру і потужності країни з часів Другої світової війни. <…> За даними Світового банку, 2013 року номінальний ВВП Росії становив близько $2,29 трлн, а Італії — близько $2,14 трлн. 2021 року номінальний ВВП Росії становив близько $1,78 трлн, а Італії — $2,11 трлн.

Однак помилка в цьому порівнянні полягає у залежності від вимірювання номінального ВВП, оскільки він не враховує обмінні курси та паритет купівельної спроможності (ПКС), який враховує рівень життя та продуктивність (а звідси — добробут на душу населення і, що важливо, використання ресурсів). Відомий французький економіст Жак Сапір вказав на неадекватність цієї метрики, стверджуючи, що ВВП Росії, виміряний за ПКС ($3,74 трлн у 2013 році, $4,81 трлн у 2021 році), ближчий до ВВП Німеччини ($3,63 трлн у 2013 році), $4,85 трлн у 2021 році), ніж до ВВП Італії ($2,19 трлн у 2013 році, $2,74 трлн у 2021 році). Це найважливіша відмінність, і викликає подив і тривогу, що багато хто продовжує повторювати порівняння Росії з Італією».

Жак Сапір, на якого посилається Роа, — французький економіст,  іноземний член РАН, який у 1990-х роках викладав у ВШЕ, а зараз — у Московській економічній школі.

Інші ж економісти вкрай скептично ставляться до критерію ВВП за ПКС. Відомий інвестиційний експерт Андрій Мовчан в 2016 році у статті «Помилка виміру. Чому стан економіки Росії так важко оцінити»  писав:

«Щодо стану російської економіки триває активна дискусія. Маргінальні оптимісти стверджують, що кризу успішно пройдено і незабаром економіка почне зростати. Вони впевнені в подальшому зростанні цін на нафту, вимірюють ВВП Росії за паритетом купівельної спроможності, посилаються на позитивний баланс рахунку зовнішньоторговельних та фінансових операцій і зростання золотовалютних резервів. Маргінальні песимісти відповідають, що економіка перебуває у стані некерованого піке і швидка катастрофа неминуча. Вони вказують на скорочення номінального ВВП у доларах на 40% порівняно з піком, швидке вичерпання фондів уряду, значний дефіцит бюджету, двозначне падіння доходів населення і скорочення інвестицій. <…>

У Росії ситуація з ПКС складніша — у нас суттєво спотворені ціни на комунальні послуги, різниця в ціні на ті самі товари та послуги в різних регіонах сягає сотень відсотків, споживчі кошики для різних верств населення через високе розшарування мають зовсім різний склад. Офіційно усталений для розрахунку рівень ПКС Росії, що перевищує 320%, навряд чи може адекватно відображати порівняльні рівні цін у Росії та США — досить згадати, що більше половини споживання росіян становить імпорт, що ціни на паливо у Росії та США сьогодні приблизно однакові, що ціни на нерухомість можна порівняти, а за цілою низкою продуктів споживчого попиту (продукти харчування, одяг, предмети побуту, побутова техніка, автомобілі та інше) ціни в Росії за окремими позиціями виявляються вищими, ніж у США. Ще наочніше виглядає порівняння ПКС Росії та інших країн: у Китаї офіційний ПКС дорівнює приблизно 180%, у Киргизії — 330%. Важко повірити, що в Китаї життя вдвічі дорожче, ніж у Росії, а в Киргизії так само дороге.

Але навіть якби ми навчилися адекватно описувати та оцінювати співвідношення цін, некоректно застосовувати один коефіцієнт ПКС до двох таких різних речей, як, наприклад, ВВП та доходи домогосподарств. І річ не в тому, що ВВП складається з доходів домогосподарств лише приблизно на 50%, а решта — податки та корпоративні прибутки. Справа в тому, що продуктова композиція ВВП ніяк не відповідає споживчому кошику. У російському ВВП 18% складають вуглеводні та 3% – продукція агропрому. У споживчому кошику середнього росіянина продукти становлять понад 50%, а паливо – менше 10%».

Фінансовий аналітик і журналіст Сергій Голубицький в 2016 році у статті «Утопія „реальних” ВВП та ПКС» назвав ВВП за ПКС «найпопулярнішою (і найнебезпечнішою!) інкарнацією» ВВП. Він  писав:

«Найбільшу плутанину в термін ВВП при його портуванні в обивательський інформаційний простір привносить так званий паритет купівельної спроможності (ПКС, Purchasing Power Parity, PPP), який через дуже серйозні концептуальні особливості самої гіпотези спотворює параметр ВВП до повної невпізнанності. Це тим більше прикро, що саме ВВП за ПКС — валовий внутрішній продукт з урахуванням паритету купівельної спроможності — в мейнстримній (особливо у пропагандистській!) пресі є улюбленим параметром для міждержавної фалометрії.

Благий намір, покладений в основу розрахунку ПКС, який і протоптав дорогу в пекло деформації реальності, полягає в гіпотезі, згідно з якою американський долар у США не дорівнює американському долару в Бразилії, Індії чи Росії. Іншими словами, якщо у Сполучених Штатах на один долар ви сьогодні не купите практично нічого, в Індії на ті самі гроші ви зможете ситно пообідати.

„Якщо так, то цю обставину слід неодмінно враховувати при порівнянні ВВП різних країн!” — переконують світ економісти, які стоять за теорією ПКС (батько теорії соціальної економіки Карл Густав Кассель, представники Саламанської школи тощо) <…>

Теорія ПКС виходить із гіпотези існування такого собі природного обмінного курсу валют, у якому встановлюється паритет купівельної спроможності. Іншими словами: якщо у Нью-Йорку чашка кави коштує 5 доларів, а у Москві 200 рублів, то „природний обмінний курс валют” має бути не 70 рублів за долар, а 40.

Той факт, що різниця цін не в останню чергу пояснюється ще й витратами на транспортування кави, митом, податками та іншими „умовностями” живої економіки, теоретиками ПКС хоч і усвідомлюється, проте на практиці не враховується, оскільки в іншому випадку модель ускладнюється до абсолютної практичної нереалізованості.

Здавалося б, вже однієї обставини, що для розрахунку „природного обмінного курсу” та отримання паритету купівельної спроможності доводиться моделювати химеричну картину псевдореальності (без урахування транспортних витрат, податків, мит, держрегулювання) має бути достатньо для того, щоб вилучити гіпотезу ПКС із прикладного економічного знання та ізолювати в природному для неї середовищі — теоретичній лабораторії.

В економічній науці так, власне, все й було доти, доки модель ПКС не витекла у мейнстримний інформаційний простір, де сьогодні посіла домінуючі позиції, щонайменше в контексті ВВП. ВВП (ПКС) де-факто став стандартом для порівняння виробництва продуктів і послуг, буцімто на тій підставі, що лише облік паритету купівельної спроможності дозволяє нам оцінити „реальну” економічну картину.

Ідея ПКС у контексті ВВП реалізована „від зворотного”: замість виведення гіпотетичного „природного обмінного курсу”, за якого один і той самий продукт буде коштувати в різних країнах однаково, використовується різниця реальних цін для отримання певного коефіцієнта, який потім накладається на величину номінального ВВП.

Існує безліч різних форм застосування теорії ПКС до реальної економіки: від класичних споживчих кошиків до індексів БігМаку та айпада, проте їх усіх поєднує принципова вада — після врахування паритету купівельної спроможності економічна реальність не просто деформується, а взагалі перестає бути реальністю».

Джерело: The Insider