Джерело: The Insider
Російське видання «Российская газета» опублікувало статтю керівника Центру промислових та інвестиційних досліджень ІСЕМО РАН, доктора економічних наук Володимира Варнавського «У питанні розпаду СРСР не можна скидати з рахунків його вороже оточення». Підзаголовок статті «Розвал Радянського Союзу — це не економічний, а політичний крах», і в ній сказано:
«Строго кажучи, економічного краху СРСР ніколи не було. У 1991 році з підписанням Біловезьких угод (Угода про створення СНД) зникла союзна держава і впала адміністративно-командна система управління, а не економіка. Сільське господарство та промисловість СРСР до розпаду країни і кілька років після нього, вже в Росії, робили головне – годували населення. І це було основне досягнення того тяжкого періоду життя нашого народу. Масового голоду в країні не було. Суспільне сільське господарство не зруйнувалося і не зупинилося. Були проблеми, але не критичні, такі, що призвели б до краху економіки. Земля оброблялася, поля засівались, урожай збирався. Збирання зерна всі 1980-і роки залишалося в середньому таким самим, як у 1970-і роки.
Розвалена, позбавлена налагоджених господарських зв’язків, коопераційних поставок і ринків збуту з рештою 14 республік СРСР і колишніми соціалістичними країнами пострадянська економіка, з опорою лише на власні сільськогосподарські та обробні підприємства, особисті підсобні господарства і героїчним – інакше не скажеш – населенням, що бореться за власне виживання, перші роки, скільки могла, витягувала Росію. Але сили її слабшали. Тотальний розвал господарства посилювався. Тому можна сказати, що краху, а точніше, суттєвого руйнування економіка зазнала вже після розпаду СРСР — лише до середини 1990-х років, коли валовий внутрішній продукт (ВВП), обсяг промислового виробництва, будівництва досягли нижньої точки — близько 50% від показників 1990 року. Можливо, це сталося б і з економікою СРСР, якби вона збереглася до 1995 року, але це, як то кажуть, вже інша історія. А історія, як відомо, не має умовного способу.
На час розпаду Радянського Союзу економіка опинилася у глибокій системній кризі. У цьому немає сумніву. Але формально всі 80-ті роки темпи економічного зростання країни були позитивними. І не лише за даними Держкомстату СРСР. Хоча часто на Заході висловлюються сумніви щодо достовірності офіційних даних радянського періоду, професійні зарубіжні економісти, які розраховують показники розвитку за своїми методиками (наприклад, Національне бюро економічних досліджень США, Rand Corporation, яке визнане небажаним на території Росії й заборонене, чи ЦРУ), дають приблизно такі самі оцінки, як і Держкомстат СРСР».
Ті, хто застав останні роки СРСР, не можуть не пам’ятати порожні полиці магазинів, торгівлю за талонами і анекдоти на кшталт «дорогі гості, якщо руки мити будете з милом, тоді чай без цукру». Дивно, що все це для професора Варнавського, який працює в ІСЕМО РАН з 1978 року, затьмарили формальні цифри економічного зростання.
На загальну думку дослідників, розпад радянської системи мав дуже серйозні економічні причини. Це, насамперед, низька ефективність планової економіки, технологічне відставання, дефіцит і низька якість споживчих товарів.
Британський економіст, відомий дослідник соціалістичної економічної системи Алек Ноув у книзі 1980 року «Проблеми та перспективи радянської економіки» пояснював фундаментальну проблему неможливістю централізовано опрацювати величезну кількість взаємопов’язаних рішень: ціни не відображали дефіцит і попит, підприємства орієнтувалися на виконання кількісних планів, а плани постійно стикалися з дисбалансом поставок. Радянська система була ефективною там, де держава могла встановити кілька великих пріоритетів, але набагато гірше їй вдавалося впоратися з великою кількістю різноманітних виробничих рішень.
Американські економісти Пол Грегорі та Роберт Стюарт, які досліджували особливості радянської економічної системи, у книзі «Радянська і пострадянська економічна структура та функціонування» (1994) вказували, що темпи зростання ВВП СРСР знижувалися від десятиліття до десятиліття: у 1960-х у середньому 6,2% на рік, у 1970-х – 3,8%, у 1980-х – 1,8%. При цьому сукупна факторна продуктивність (основний показник ефективності; простіше кажучи, зростання виробництва, яке не можна пояснити просто збільшенням кількості праці та капіталу) падала: у 1960-х її зростання ще становило 0,2%, у 1970-х це вже було зниження на 0,6%, у 1980-х – на 1,2%. Зростання ВВП забезпечувалося не підвищенням ефективності, а накопиченням ресурсів, що свідчить про структурне виснаження радянської моделі.
Ноув у тій же книзі 1980 року зазначав, що СРСР стикнувся з нестачею робочої сили: збільшення трудових ресурсів практично зупинилося, тому подальше економічне зростання мало забезпечуватися зростанням продуктивності праці. Але саме з цим виникали проблеми — повільно покращувалися технології, якість продукції та ефективність інвестицій. Радянська система могла виробляти величезну кількість сталі, електроенергії, танків і ракет, але не могла впоратися з підвищенням ефективності вже вкладеного капіталу.
Як зазначали економісти Манмохан Кумар та Кент Осбанд у робочому документі МВФ «Ціноутворення у сфері енергетики в Радянському Союзі» (1991), енергоємність радянської економіки була вкрай високою, а технології та виробничі потужності багато в чому застаріли.
Сильного удару по радянській економіці завдало стрімке падіння цін на нафту в 1986 році: з $27,5 до $11 за барель менше ніж за п’ять місяців. У дослідженні Х’ю Бреденкампа «Реформування радянської економіки» (МВФ, 1991) прямо сказано, що падіння цін на нафту змусило радянське керівництво скорочувати імпорт і переспрямовувати частину продукції з внутрішнього ринку на експорт за конвертовану валюту. У 1985–1988 роках бюджетний дефіцит зріс із 2,5% до 11% ВВП. Водночас торговельний баланс СРСР погіршився із профіциту $4 млрд 1985 року до дефіциту $5 млрд у 1989-му.
Варнавський стверджує, що радянське сільське господарство справно годувало населення: «поля засівались, урожай збирався». При цьому він намагається не помічати, що до початку 1980-х років СРСР став найбільшим у світі імпортером зерна. Ще в 1960-х його нетто-експорт становив близько 25 млн тонн за рік, а в першій половині 1970-х він змінився нетто-імпортом приблизно такої ж кількості. У 1980-х нетто-імпорт досягнув 36 млн тонн за рік.
Варнавський вочевидь перебільшує вплив «ворожого оточення» СРСР: звісно, мілітаризація економіки та гонка озброєнь відіграли свою роль у краху системи, але вони швидше обмежували альтернативне використання ресурсів. За оцінкою ЦРУ, у 1970-х роках військові витрати СРСР стабільно становили 11–12% (або, за іншою методикою розрахунку, 12–13%) ВВП. У ті роки їх частка неухильно скорочувалася з 8,1% у 1970 році до 4,6% у 1979-му. Тобто американська ринкова економіка переконливо демонструвала перевагу над радянською командною системою, але саме по собі зростання військових витрат навряд можна вважати прямою причиною краху; не можна стверджувати, що гонка озброєнь розорила СРСР.
Зрештою радянську економіку занапастили низька продуктивність та ефективність, накопичення дефіцитів і фінансових дисбалансів. На це наклалися невдалі реформи 2-ї половини 1980-х, які призвели до руйнування старих механізмів координації без створення нових, і різке скорочення валютних доходів через падіння нафтових цін. Усе це викликало економічну кризу 1989–1991 років, падіння рівня життя і як наслідок – політичний конфлікт центру та союзних республік.
Джерело: The Insider
