Джерело: блог Ігоря Яковенка
Комісія з радіо і телебачення Литви заборонила трансляцію російських телеканалів групи RT на територію своєї держави. На засідання, яке ухвалило рішення про заборону, представники російських державних телеканалів запрошені не були.
Зазвичай інша сторона запрошується, а тут не покликали. Говорити немає про що. Керівник литовського регулятора Мантас Мартішюс дипломатично пояснив це тим, що запрошують в тому випадку, коли «мова йде про порушення», зміст яких є сенс обговорювати з порушником, а в даному випадку обговорювати нічого, оскільки причиною заборони стали санкції Ради ЄС щодо Дмитра Кисельова, який контролює RT.
За тиждень до того, коли аналогічне рішення ухвалила Національна рада з електронних ЗМІ Латвії, представниця МЗС Марія Захарова довго обурювалася, вимагала від «міжнародних структур» засудити Латвію, апелювала до міжнародного права. До того самого, звільнення від верховенства якого тільки що було визнано найбільшим досягненням путінської Росії.
Володимир Соловйов запросив з цієї нагоди у свою програму Маргариту Симоньян і вони довго сміялися над «невіглаством» співробітників латвійського регулятора, які визнали, що RT контролює Дмитро Кисельов, у той час як насправді цим займається Маргарита Симоньян. Залишимо осторонь той факт, що власником RT є ФГУП МИА «Россия сегодня», генеральним директором якого є Дмитро Кисельов. Так що латвійський і литовський регулятори у своїх формулюваннях абсолютно коректні. Але справа, звичайно, не в цьому. Просто для тих, хто визначає інформаційну політику в країнах Балтії, Росія перестала бути цікавою. Стало неважливо, хто і чим там керує. Важливо одне: щоб токсична інформація з російських джерел не проникала на територію їхніх країн.
Із путінською Росією стало ні про що говорити. Не тільки немає про що, але й небезпечно. Народи країн Балтії в силу своєї історичної травми краще і гостріше за інших відчувають той задушливий сморід імперської агресії, який знову, після недовгої перерви, почав поширюватися від Росії. Було б непогано й іншим європейським країнам розвинути у себе такий самий чутливий нюх і взяти з них приклад послідовного дистанціювання від Росії …
Особливо актуальний цей приклад для України, яка більше від інших країн, окрім, мабуть, Сирії, страждає від російської агресії. Суть балтійського прикладу не стільки у недопуску російських ЗМІ – тут Україна себе захистила – мова йде про відмову від комунікації, відмову сприймати путінську Росію за співрозмовника, відмову що-небудь пояснювати Росії і слухати її пояснення.
Яскравим прикладом безглуздя комунікації з Росією виявилися переговори в рамках «контактної групи із мирного врегулювання ситуації на сході України». Себто певних локальних цілей досягти можна, наприклад, домовитися про обмін полоненими. Але сподіватися на досягнення заявленої мети, тобто «мирного врегулювання» і повернення окупованих територій до складу України за нинішнього керівництва Росії можуть тільки надзвичайно наївні люди.
Публічна риторика офіційних представників Росії кардинально відрізняється від публічної риторики представників «ЛДНР». Російські чиновники відверто клеять дурня, прикидаючись, що Росія тут взагалі десь збоку і взагалі вона присутня у тристоронній комісії виключно із людинолюбства. Представники бандитських «республік» набагато чесніші і відвертіші. Вони не приховують своєї ненависті до України і відкрито заявляють про свої цілі.
В інтерв’ю агентству ТАСС заступник голови адміністрації президента, який відповідає за відносини з Україною, Дмитро Козак, зробивши чесне обличчя і вдаючи нерозуміння, запитав: «Які кінцеві цілі переслідуються Україною? На яких умовах і за допомогою яких механізмів, на думку українських колег, ці завдання можуть бути вирішені? Запевняю вас, що до цього часу, незважаючи на більш ніж п’ятирічні переговори, ні у кого повної ясності з цих питань немає». Важко уявити собі людину, дотичну до політики, яка б не знала, що кінцевою метою України може бути лише відновлення територіальної цілісності. З іншими цілями в українській політиці робити немає чого. Так що Дмитро Козак досить невміло вдає із себе простака.
У свою чергу, глава терористичного анклаву «ДНР» Денис Пушилін чесно і відверто заявив, що Донбас не повернеться до складу України, а непідконтрольні Києву території регіону націлені на розширення інтеграційних процесів з РФ.
«Жителі Донбасу не розглядають можливість возз’єднання з Києвом. Нам є чужою русофобська і неонацистська ідеологія України, у нас інше ставлення до моральних норм, традицій, історичних цінностей. Майбутнє Донбасу пов’язане з Росією. Сьогодні ми націлені на посилення інтеграційних процесів з Російською Федерацією, перспективи повернення до складу України дорівнюють нулю», – повідомив Пушилін в інтерв’ю радіостанції «Говорит Москва».
Приблизно те ж саме, але іншими словами повідомив представник «ЛНР» у контактній групі Родіон Мірошник в ефірі програми «Вечер» Володимира Соловйова від 8.07.2020. Він пояснив, що «особливий статус», прописаний у Мінських угодах, в «ЛНР» розуміють як створення «держави в державі». І додав, що це означає повну відсутність впливу України на все, що відбувається на території «ЛНР» та «ДНР». При цьому Мірошник зажадав, щоб нічого подібного не було у Івано-Франківська та Львова. У студії у Соловйова, природно, не знайшлося людини, яка б запитала, а навіщо Україні таке щастя …
На 21-му році путінської влади Росія остаточно втратила не тільки ознаки демократичної держави, але й такі характерні риси держави взагалі, як дія хоч якогось права на своїй території. На державному рівні втрачені властивості членороздільної мови, здатність чітко пояснювати партнерам по перемовинах свої цілі, розуміти цілі партнерів і йти на компроміси. Замість цього путінська Росія постійно чіпляється до інших країн з вимогою визнати ту версію історії, яку вона вважає єдино правильною, вимагає поважати російських національних героїв і проклинати тих, хто вважається національними героями у сусідів, близьких і далеких.
А ще путінська Росія постійно бреше. Бреше грубо, нерозумно і невинахідливого. Росія виявилася нецікавою світу. З нею стало ні про що поговорити …
Джерело: блог Ігоря Яковенка
