«Іноді мені соромно признаватися, ким я працюю і де». Що думають про свою роботу молоді співробітники російських телеканалів

Анна, 27 років. Асистентка режисера на федеральному телеканалі

«Усміхненими не можна було показувати нікого»

Працювати на телебаченні я не планувала. Щоправда, з дитинства хотілося побувати у світі за лаштунками. Напевно, всім хотілося? У мене друзі працюють на телеку. Училися на режисерів, операторів, звукарів. Але, виявляється, на ТБ освіта не потрібна, а я мала невеликий досвід того, чим зараз займаюся, тож мене взяли.

У перервах між ефірами я сиджу в телефоні. Підписана на пабліки на кшталт «Мурзилки» і «Плохих новостей», які висвітлюють більш-менш чесно те, що відбувається в нас у країні. А потім ці ж самі події ми показуємо по телевізору зовсім у іншому ключі. Кумедний цей контраст. Звісно, в поганому сенсі кумедний.

На кінцевий продукт я ніяк не можу вплинути. Мене як феміністку бомбить від того, що, скажімо, жінка-космонавт має називатися «космонавтка», але в нас у титрах вона буде вказана як «льотчик-випробувач». «Космонавт Алексєєва Тетяна». Маячня.

Політичної позиції в мене ніколи не було. Я знала, що все це маячня і куплено заздалегідь, якось із дитинства так повелося. Можливо, дідусь вплинув, який ганьбив на чому світ стоїть усіх політиків і займається цим дотепер. Політика для мене – це завжди продажні товсті дядьки, які ні до мене, ні до мого оточення не мають абсолютно жодного стосунку. Це те, що існує поза мною, поза моїм світоглядом.

[Літні протести] – це дійсно дуже важливо. До п’ятдесяти тисяч людей виходили на площі, і всім було не однаково. Навіть аполітичні, на кшталт мене, я впевнена, відчували якийсь внутрішній трепет.

Брати участь у них для співробітника телебачення, особливо такого маловпливового, як я, було б трішечки небезпечно. Вважається, що я дотримуюсь тієї точки зору, яку мій телеканал показує. Більш впливовому співробітникові таке пробачили б. Мене – просто замінили б іншою, більш ретельно перевіреною службою безпеки асистенткою. Але я не ходила на той мітинг не тому, що боялася звільнення. Це просто були мої робочі дні.

Звідкись згори – зовсім-зовсім згори, не від керівництва каналу – надходили розпорядження. Гігантська папка, яку потім засунули у шредер і знищили. Як кого потрібно показувати, кого показувати не потрібно. Кого показувати усміхненими. Усміхненими нікого не можна було показувати. Я намагалася зрозуміти, чому ніхто не любить телевізор із тих, хто там працює. А потім настали ці події, і мене це торкнулося безпосередньо. Я сиділа і ледь не плакала, не розуміла, що я тут роблю. Ми хотіли просто розвернутися, встати й піти.

Я останнім часом трохи захоплююся політикою Навального. Він дуже добре показує, що відбувається у нас в країні. Не знаю, чим керуються ці люди — такі, як наш президент, наш голова уряду, наш мер. Вони ж люди? Вони ж не роботи? Так ніби вони не хочуть щось залишити своїм дітям, онукам. Дуже дивні люди.

Ідеальні ЗМІ – це самі люди! Вони мені видаються одним великим телеграм-каналом, куди люди можуть скидати фотографії, новини. Або просто камера, що знімає все в онлайн-режимі, а її може включити й подивитися кожен. Якщо мітинг, то нехай ця камера висить де-небудь над народом. Якщо якесь закрите засідання, то зробити його відкритим.

Те, що я працюю на держканалі, – гнітить. Іноді мені соромно признаватися, ким я працюю і де. Почуваюся жахливо через те, що ставлюся до своєї роботи дуже добре. Мене тут годують. Платять. Не так багато, як здається людям, далеким від телека, але платять. Дотримуються Трудового кодексу.

Але в нас прослушка – в курилці й узагалі скрізь. Сидимо ми в курилці, я чесно говорю про своє ставлення до влади, а на мене починають шикати. Товариш полковник, мовляв, сидить і нас слухає. І так по всьому будинку. Скрізь камери, режим перепусток. Корпоративні й особисті автомобілі оглядають, відкривають багажники. Ще в нас на випадок війни особливі вказівки є: всіх співробітників і їхні сім’ї перевозять в окремий будинок, звідки йде мовлення.

Я думаю, ще не все втрачено. Тому що Росія, я прошу пробачення, ******* [втомила] усіх. Люди, взагалі викидайте телевізор з вікна, як співав Noizе MC. І не вірте нічому. Тільки своїм очам і своїм вухам.

Настя, 33 роки. Редактор на федеральному телеканалі

«Я не думаю про політику. Я за любов і мир»

До радіо я працювала в молодіжному театрі. У мене там було перше кохання років у п’ятнадцять, артист місцевий. Травичка, алкоголь: все те ж саме, що в «падиках», тільки в театрі. Писала прес-релізи, потягнуло у бік ЗМІ. На регіональному радіо я була кореспондентом, писала в основному про події у сфері культури й розваг. На радіо ресурси обмежені, на ТБ більше технічних можливостей. Очікувань не було – тільки дике бажання переїхати в Москву і спробувати себе в чомусь новому.

Я отримую завдання від шеф-редактора й обробляю новини, використовуючи кілька джерел. Це може бути все що завгодно: від великих ДТП, НП по усьому світу, нових законів, культурних подій до містечкових регіональних фестивалів, відкриття шкіл і дитсадків.

Намагаюся об’єктивно висвітлювати різного роду події, за винятком держзамовлень – матеріалів про діяльність посадової особи, на каналі якої працюю. Не можу сказати, що я прибріхую. Але є теми, які замовчуються. Тут вже я не впливаю на кінцевий продукт.

Ідеальні ЗМІ мусять бути об’єктивними. Розповідати про все, що цікавить і обговорюється, що має реакцію в суспільстві. На жаль, у Росії таких немає. Все однобоко – більшість підтримує основний вектор управління, замовчує негатив і реакцію народу на тих же мітингах, інші заповзято ганьблять владу, забуваючи про позитивні зміни.

Я не думаю про політику. Я за любов і мир. Не люблю неконтрольовані юрби, тому не брала участі в мітингах. Хоча в цілому, пасивно, підтримую ідеї протестувальників. Думаю, люди, які працюють на держканалах, не дотримуються ніякої політичної позиції. Інакше навіщо тут працювати, якщо ти проти системи? Дуй в опозицію для гармонії всередині. І висвітлюй так, як велить серце.

Лена, 25 років. Редактор, продюсер на федеральному телеканалі

«Краще б матеріал не пішов. Але він вийшов. У хвалебному вигляді»

Я потрапила на телебачення, коли вчилася у школі. Районна газета, потім їхній же телеканал. Проводила якісь розслідування, цікавилася криміналом. Не можу сказати, що мою діяльність хтось регулював. Але вже тоді я вперше стикнулася з ситуацією, що визначила все моє подальше життя журналістське на довгі роки.

Хотіла написати критичний матеріал про лікарню. Заступник головного редактора зупинила мене, сказала: «Ну ти що, так не роблять. Треба обростати зв’язками». Обростання зв’язками полягало в тому, що не можна критикувати людей, до яких колись  зможеш звернутися по допомогу. Треба робити класні матеріали, скориставшись нагодою обійти чергу з інших охочих заслужити привілеї.

Далі – більше. На регіональному каналі цензура неймовірна. Одного разу зняла просто розгромний сюжет про молочну кухню. Поки ми верталися, зателефонували з Міністерства охорони здоров’я. Накричали на редактора, сказали: не смійте випускати. Краще б матеріал не пішов. Але він вийшов. У хвалебному вигляді.

Я мріяла про кар’єру рівня Артема Боровика і Влада Лістьєва. Усе виявилося інакшим. У Москві потрапила відразу на федеральний канал. Великий. Один з головних. На кінцевий продукт не могла впливати навіть на посаді шефа-продюсера, шефа-редактора. Якщо чиновник, мент або хтось іще чогось не хоче, ми в жодному разі не будемо робити це.

Були часи, коли я щиро вірила у формулювання «розгойдують човен», «опозиціонери –  сволота». У те, що біженці погані, Путін хороший. Чи змінилася моя позиція? Кардинально. Я ліберал, я феміністка. І я не змогла більше працювати в унітазних ЗМІ. Пробувала піти у вільні: «Дождь», «Новая газета». Але вони надто мало платять. Сьогодні веду проекти на фрілансі, це дає змогу не працювати на держканалах. Звісно, це не про журналістику.

Я брала участь у протестах як журналіст. На боці мітингувальників. Дістала кийків, намагалися затримати, в останній момент відпустили.

У населення має бути, як у Німеччині, запроваджено податок на вільні ЗМІ. Ми й так їх утримуємо, тільки ніхто цього не розуміє. Держава не має права займатися бюджетуванням засобів масової інформації. Сама ідея державних ЗМІ огидна й суперечить здоровому глузду.

Анна Зуєва, 32 роки. Телеканал АТВ, Бурятія

11 вересня ведуча новин Анна Зуєва розповіла, що звільнилася з телеканалу АТВ – тому що він, як і інші місцеві ЗМІ, не висвітлював розгін протестувальників в Улан-Уде. «Я не хочу укладати угоду зі своєю совістю», – написала вона. Після звільнення Зуєва розвиває свій канал у YouTube і продовжує час від часу співпрацювати із Суспільним телебаченням Росії.

На АТВ мене запросили півтора роки тому, телеканал був створений групою бізнесменів. Редакція неупереджено висвітлювала події в місті, роботу чиновників, займалася серйозними розслідуваннями. Зараз телеканал отримує державні контракти на висвітлення діяльності республіканського уряду й мерії Улан-Уде. Порядок денний змінився. У випусках – сюжети, зняті на замовлення прес-служби мерії або інформаційно-аналітичного комітету уряду Бурятії. Про очільника регіону, діяльність мера, роботу чиновників.

Я знала, що канал урядовий, але, помізкувавши тиждень, погодилася. Хвалити у своїх підводках ні главу регіону, ні мера мене не змушували.

Я завжди була аполітичною й залишаюся в сенсі політичних поглядів. Але мене, звісно, турбує майбутнє сина, міста й Бурятії. І в цьому сенсі по волі чи мимоволі замислюєшся про те, кого ми вибираємо й хто потім управляє містом і республікою. Тільки в серпні цього року довідалася, що в місті майже 300 тисяч виборців, але ходять голосувати приблизно 20%. Більшість – пенсіонери, бюджетники і ще багато підвозів з асоціальними елементами. На повну котушку працює адміністративний ресурс. Змушують під погрозою звільнення.

Тому зараз моя політична позиція – прийди і проголосуй. За кого завгодно і як завгодно. Але не дай використовувати твій бюлетень за людей, які цього не варті. Не треба сидіти вдома і скаржитися на поганий уряд. Ми його самі вибираємо. Точніше сказати, ми не вибираємо, а потім отримуємо нікчемних керівників.

У лютому діючий очільник Улан-Уде раптово склав повноваження, а його місце тимчасово зайняв Ігор Шутенков – колишній міністр фінансів Бурятії. Уряд був зацікавлений у тому, щоб він став мером. Головним опонентом Шутенкова виступив В’ячеслав Мархаєв – офіцер, воював у Чечні, вів переговори з терористами, взяв двох хлопців із Чечні під захист і їх виховав. Він був єдиним сенатором, який минулого року  відкрито виступив проти пенсійної реформи. Загалом, людина, яку в республіці знають і люблять.

Із травня в Улан-Уде постійно приїжджала знімальна група телеканалу РЕН ТВ. Їхня журналістка Євгенія Могилевська зробила не менше ніж дев’ять сюжетів про Мархаєва. То говорила, що він покриває підпільні казино, то заявляла, що дочка Мархаєва у своїх ресторанах труїть людей неякісною водою.  Подейкують, РЕН ТВ отримав від штабу Шутенкова грубі гроші за цю роботу, але доказів у мене немає.

За тиждень до виборів, 1 вересня, Євгенія Могилевська заявила, що Мархаєв накинувся на неї й вивихнув їй руку. Звісно, вона зробила про це сюжет. На відео нападу не видно – не помітно навіть, щоб він взагалі до неї доторкався.

3 вересня з уряду спустили директиву: терміново видати сюжет про те, як Мархаєв напав на Могилевську. Навіть тези надіслали, які треба прочитати. Я заявила, що не буду цього робити. Я 10 років веду новини. У мене гарна репутація. Люди мене знають, поважають, і я теж поважаю своїх телеглядачів.

Мене посилено просили прочитати і, якщо треба, пом’якшити тези. Але я сказала: ні, я цього робити не буду, можу піти зараз, можу просто піти додому й повернутися на АТВ після виборів, коли весь галас спаде. Так і вирішили. Я пішла додому. Випуск вів мій колега.

А через тиждень я зняла розгін силовиками мирної акції протесту і зрозуміла, що не зможу вийти наступного дня на АТВ. Адже там як завжди – все добре, прекрасна маркізо. Заради інтересу вмикала новинний випуск АТВ наступного дня – там про це ані слова! У нас «суперреспубліка» і «місто для людей». На місцевих телеканалах я працювати не хочу. Що я там не бачила?

Я зняла репортаж про розгін мітингувальників – єдина в Бурятії. Цей сюжет коротко показали на [телеканалі] ОТР. Повну версію – 13 хвилин – я залила на свій YouTube-канал. Сюжет подивилися 800 тисяч разів. У мене вмить стало 22 тисячі підписників. І всі ці люди чекають від мене чесних відеоматеріалів,  інтерв’ю з учасниками мирних акцій протесту і політв’язнями. Я вважаю тепер своєю місією розвивати цей канал.

Загалом, я стала ютубером.

Соня, 25 лет. Продюсер на федеральном телеканале

«Влаштуватися на гарний проект, де я зможу розповідати про подорожі або тварин»

Завжди хотіла бути журналістом. Щоправда, думала, буде легше. Але на ТБ суворі вимоги у плані стресостійкості. В мене індиферентні погляди, але я знала, куди йшла. Зараз, як не крути, триває інформаційна війна.

У протестах брати участь не хотіла й не хочу. У них немає чіткої позиції. Немає плану, що робити далі, якщо виграють. Немає лідера, який викликав би довіру. Ми висвітлювали ці події, тому що всі про них говорили. Кожен висвітлює зі свого ракурсу. Немає об’єктивної точки зору в жодного каналу, хай то буде «Дождь», RT чи «Росія 24».

На жаль, ідеального не існує. Припустімо, я створюю ЗМІ з нуля й хочу зробити його максимально об’єктивним (якщо ми про політику). Але. Що потрібно для розкручування мого каналу в такому потоці мільярдних ЗМІ? Правильно. Реклама й партнери, від чиїх інтересів ти будеш танцювати. А далі все й так зрозуміло…

Я б не працювала там, де мене категорично щось не влаштовує. Планую продовжувати, але не у сфері новин. Мені не важливо, буде це державний чи канал ні. Головне –  влаштуватися на гарний проект або передачу, де я зможу розповідати про подорожі, природу або тварин.

Микола Сальников,  36 років. Телеканал ОТС, Новосибірська область

«У мою програму такі сюжети теж потрапляли. Це ганьба справжня»

Микола Сальников – ведучий і кореспондент новосибірського телеканалу ОТС – подав заяву про звільнення 7 серпня. За два тижні до цього він опублікував відео «Москва, включи мозок» із критикою рішення не гасити масштабні лісові пожежі в Сибіру. Після звільнення створив політичний рух «Регіони Росії».

У мене з самого початку інтерес до телебачення був не з позиції «О, дивіться всі, це я!» Мені хотілося якось впливати на соціальне життя. Я вважаю, журналісти – це санітари кам’яних джунглів.

На ОТС я міг впливати на кінцевий продукт, але тільки на той, що стосувався приватних історій. Якщо йшлося про проводирів регіонів, міністрів, губернаторів – жодного впливу я не міг чинити на стиль висвітлення. При очевидному промаху або провалі уряду доводилося висвітлювати якусь дрібну деталь, що була відносним плюсом. Пам’ятаю, які сюжети про пенсійну реформу змушували робити моїх колег. У мою програму такі сюжети теж потрапляли. І мені досі за це соромно. Це ганьба справжня.

Того дня, коли я записав відеозвернення про пожежі, я знімав сюжет про лікаря Романа Салова. До цього він поскаржився, що в них у лікарні зарплати не відповідають путінським указам, умови огидні, обладнання 1970-х років тощо. Мене відправили зняти, як комісія буде перевіряти, чи правду говорить Салов.

Я приїхав заздалегідь. Ми поговорили із Саловим, пройшлися кількома кабінетами. Салов абсолютно говорив правду. І про зарплати, і про жахливе оснащення: там у стільців немає коліс, немає витяжки ніякої, а зубні протези треба робити – лікарі сидять, дихають всім цим, і в очі летить, не тільки в дихальні шляхи.

Прийшла комісія, пройшла гарними кабінетами. Я сказав, що тут знімати не будемо, підемо відразу донизу, де розташоване ортопедичне відділення. Лікарі не побоялися сказати, що в них нижчі зарплати, ніж за «травневими указами».

Після зйомок мені майже відразу написали з Міністерства охорони здоров’я повідомлення, що сюжет має бути побудований таким чином, що ми не про Романа Салова розповідаємо, не про перевірку за його заявою, а про плани подальшої роботи від нового головного лікаря цієї установи.

Я сказав, що або роблю так, як роблю, або взагалі не беруся. Приїхав на роботу. Підійшов до головного редактора. Він, на щастя, став на мій бік. І ми все-таки показали сюжет у більш справедливій формі. Після цього я відразу поїхав записувати своє звернення щодо пожеж.

Номер телефону спеціально залишив у ролику. Не думав, що хтось зателефонує. Але відгук просто неймовірний, мені надійшло близько 6 тисяч звернень. Від Камчатки до Дагестану.

Весь тиждень було по 300-400 дзвінків за день, не всім встигав відповідати, з деякими по півхвилини говорив. І перше питання, яке люди задавали: «Ви там випадково не навальніст?» Коли говорив, що ні, – тоді продовжуємо розмову.

Дуже багато людей писало, що треба щось робити, якось поєднуватися. Ми не віримо уряду, ми не віримо Навальному. Я створив «Регионы России». Тепер я все маю намір називати своїми іменами, а не так, як ми це робили в сюжетах.

Олексій, 36 років. Ведучий на федеральному телеканалі

«А де не займаються пропагандою?»

Я ведучий інформаційних програм на одному каналі й райтер на іншому. Шукаю і редагую новини. Те, що надсилають нам інформаційні агентства та джерела, ми приводимо у божеський вигляд. Новини потрібно спрощувати, щоб люди їх розуміли. Звісно, я впливаю на те, що в підсумку піде в ефір.

Ми можемо подати новину не так, як нам надіслало першоджерело. По-перше, це вимога  роботодавця. По-друге, життєва позиція. Новину про зґвалтування п’ятирічної дівчинки давати якось не хочеться. І так повно негативних новин. Навіщо травмувати зайвий раз глядачів?

Я прихильник діючої влади. Однозначно. Не підтримую те, що представляє в нашій країні опозиція. На жаль, це занадто брудно. Незрозумілі люди, які хочуть попіаритися, похайпити на порожнім місці. Їх підтримують грошима, а потім вони на ті самі гроші проводять круті вечірки, відпочивають на дорогих курортах. Про яку опозицію тоді може бути мова? Хлопці, ви обманюєте людей, які вам вірять.

Ні в яких мітингах ніколи не брав участі й не збираюся цього робити. Час, проведений на роботі або за якоюсь справою, важливіший і корисніший.

Звісно, ми повинні висловлювати свою позицію. Але треба розуміти країну. Потрібно займатися справою, люди, а не ходити, кричати й волати. На останніх мітингах було багато людей з інших регіонів. Приїжджі, які не знали, в чому беруть участь. Потрібно мати свою думку, а не приходити на такі заходи для заробляння грошей.

Влада каже: будь ласка, мітингуйте, ніхто не забороняє. Але якщо ви робите це в рамках закону. Порівняєте протести тут, у Москві, з тим, що недавно діялося у Франції. Наскільки це було жорстоко з боку правоохоронних органів, як розганяли людей. Те, що відбувалося в нас, – квіти і ягоди.

Політична позиція для мене – це стабільність у країні. Можливо, багато хто зі мною не погодиться, але ось так. Політика – взагалі дуже цікава річ, якщо в ній розбиратися й розуміти.

До флешмобів «я/ми» ставлюся рівно. Дії співробітників правоохоронних органів не схвалюю. Абсолютно. Але й не на боці Устинова. Людина опинилась на місці, де проходили мітинги, і каже, що в неї там була призначена зустріч. Це смішно. Зустріч можна було призначити в іншому місці. Я вважаю, він цілеспрямовано прийшов туди. Не думаю, що в цьому місці й у цей час були випадкові люди.

Спочатку наш канал про це не говорив. Потім до флешмоба «я/ми» приєдналися відомі люди, актори, телеведучі, головні редактори інформаційних агентств. Природно, ми все висвітлювали.

Ідеальне ЗМІ показує все, що відбувається, об’єктивно. Подає кілька точок зору, а не позицію якоїсь однієї сторони. І, так, нам усі кажуть, що державні ЗМІ сьогодні займаються пропагандою. А де не займаються пропагандою? Ви подивіться телеканал CNN. Це ж повний жах! Яка там пропаганда, і яка в нас. Наскільки там лобіюють, тиснуть на своїх глядачів, діють проти чинної влади, займаючи, природно, позицію однієї сторони. Хіба це об’єктивно?

З колегами в мене політичні погляди збігаються 50 на 50. Дійсно, є люди, які не підтримують, засуджують нинішню владу, але продовжують при цьому працювати в державних ЗМІ.

Був у мене одного разу випадок, коли людина працювала в зоні бойових дій на Південному Сході України й одержала за це державну нагороду. З рук діючого глави держави. А потім критикувала владу й позицію нашої країни із приводу всього, в тому числі відносин із Україною. Я не витримав і сказав: «Шановний, здай. Здай цю саму державну нагороду, якщо ти не підтримуєш те, що відбувається в сусідній країні. Навіщо ж ти одержував її? Піди і здай». Наскільки я знаю, той чоловік нагороду не здав. Нагороди ми всі охочі одержувати. І критикувати десь між колег, поміж собою, продовжуючи працювати.

Потрапити в державні ЗМІ людям з вулиці практично неможливо. Потрібні рекомендації. Я очікував стабільної зарплати. Це є. Усе виплачується вчасно. Повний соціальний пакет,  робота цікава. Не даремно я працюю в державних ЗМІ вже понад вісім років. Мені тут подобається. Це стабільність.

Джерело: Ліліан Рубцова, для Медиазоны

Матеріал підготовлено в рамках літньої медіашколи Бориса Нємцова у Празі.

Редактор: Єгор Сковорода