12 вересня 2025 року увійде в історію як день, коли статистика зіткнулася з людською драмою, а геополітичний жах — із місцевою дріб’язковістю. Того дня росіяни випустили по Україні 800 дронів і 13 ракет. Ця цифра не вкладається в голові. Спробуйте це візуалізувати: вісімсот летючих зарядів смерті, що хвилями сунуть на міста, де люди намагаються нормально жити.
Українська протиповітряна оборона того дня здійснила неможливе, знищивши 751 ціль. Але у війні з терором математика жорстока. Достатньо частки відсотка ефективності агресора, щоб сталася трагедія. Що було б, якби ці 751 дрон долетіли до цілі? Ми мали б справу з гекатомбою, порівняно з якою інші злочини цієї війни були б лише прелюдією. Але навіть цей «успіх» оборони має присмак попелу. У Києві загинула 32-річна жінка та її двомісячна дитина. Життя, яке тільки почалося, було погашене фанатизмом московських планувальників. У Запоріжжі, Кривому Розі, Одесі, Полтаві — скрізь там, де впали уламки або ті кілька десятків дронів, що прорвалися, маємо руїни будинків і поранених цивільних.
Однак ця атака мала й інший вимір — символічний і політичний. Дим підіймався над вулицею Грушевського в Києві. Палали приміщення Кабінету Міністрів. Це самісінький центр, урядовий квартал, поруч із Верховною Радою та офісом Президента. Росія надіслала чіткий сигнал: це спроба обезголовлення держави, удар у саме її серце, завданий із холодною точністю.
І саме в цей момент, коли над Києвом підіймався дим з пожарищ, а рятувальники діставали тіла з-під завалів, по інший бік кордону, на польському Підкарпатті, розігрувався спектакль, який викликає не стільки подив, скільки глибокий сором і збентеження.
Напередодні цієї моторошної атаки група «розчарованих» мешканців знову заблокувала прикордонний перехід. Ця подія, зіставлена з трагедією в Києві, оголює небезпечне інформаційне та соціальне явище, що роз’їдає Польщу. Протестувальники, прикриваючись гаслами про «захист польського інтересу», насправді, ймовірно, здебільшого несвідомо вписалися в сценарій, написаний кирилицею. Сьогодні найкраще заблокувати кордон з Україною, бо це гарантує ефірний час і кліки. Механізм простий: якщо комусь у Польщі живеться погано, винна «Україна та біженці». Це найлегший цап-відбувайло, якого підсовує російська пропаганда і якого бездумно ковтає частина суспільства.
В інформаційній та управлінській сфері відбувається якийсь параліч: окремі щаблі влади в Польщі настільки зайняті взаємним конфліктом, що ніхто не має відваги сказати: «досить». Ніхто не візьметься всерйоз за провокаторів, ніхто не скаже твердо: «геть від кордону!». Достатньо, щоб будь-яка група — фермери, шахтарі чи просто місцеві активісти — використала прикметник «польський» і прикрилася біло-червоним прапором, як держава капітулює. Навіть якби ці люди заблокували злітну смугу для F-16 у ключовий момент війни, особи, що приймають рішення, побоялися б втрутитися, аби їх не звинуватили в «антипольськості». Це патріотичний шантаж, який служить чужим інтересам.
В інформаційній сфері це явище ще небезпечніше. Неважливо, скільки російських дронів порушить польський повітряний простір. Достатньо кинути гасло, що «це Україна втягує нас у війну», щоб викликати оплески в інтернеті, приправлені фразами про «польські обов’язки». Цей удаваний реалізм насправді є короткозорим ізоляціонізмом, який закінчиться катастрофою.
Доходить до абсурдного когнітивного дисонансу. Польське суспільство не бачить росіян та їхніх ракет — воно витісняє цю загрозу. А коли вже неможливо приховати, що щось впало на нашу територію, захисний механізм підказує: «це, мабуть, українці». У такий спосіб жертва стає в очах громадської думки винуватцем проблем, а агресор зникає з поля зору.
Я читав із почуттям сорому результати досліджень, які свідчать про падіння підтримки вступу України до НАТО. Опускаючи той факт, що під час війни це питання є суто теоретичним, мене вражає відсутність елементарної логіки в респондентів. Я хотів би запитати цих противників: «На армію якої країни Польща може розраховувати у випадку нападу Москви?». Чи вони справді вірять, що Бундесвер приїде вмирати за Сувалки? Єдиною армією, яка реально, криваво й ефективно б’ється з нашим спільним ворогом, є українська армія. Відмовляти їй у місці в альянсі — це дія на шкоду власній безпеці.
12 вересня ми знову підняли в повітря польські винищувачі. Це вже стало ритуалом. Вони злітають, роблять галас, спалюють пальне і повертаються. Може, нарешті час додати до дипломатичної ноти рахунок за кожну таку акцію? Це була б мова, яку Росія розуміє. Але боюся, що це погана підказка. У нинішній атмосфері одразу знайдеться «патріот», який вирішить, що цей рахунок повинні сплатити українці, бо ж, мовляв, це через них ми взагалі мусимо піднімати ці літаки. І так коло абсурду замикається, а над Києвом усе ще підіймається дим.
Ілюстрація створена за допомогою ШІ
PB
