Джерело: Катерина Некреча, для Крым.Реалии
Українська журналістка, кримчанка Олександра Єфименко на власній сторінці у Facebook повідомила про своє рішення не їздити на Кримський півострів «до кращих часів». Вона пояснила це можливим переслідуванням її російською поліцією в анексованому Криму.
«Після повернення до Києва, наприкінці грудня 2021 року, мені зателефонували і розповіли, що у місці, де я зупинялася під час тієї ж поїздки, була поліція. Прийшли, назвали моє ім’я, розпитували інформацію про мене. Ті, хто все це влаштовує, фактично позбавляють мене повноцінного права на професію зараз та заганяють у своєрідну самоцензуру», – написала у своєму пості Єфименко.
Чому журналістам дедалі складніше працювати у Криму? Чим небезпечна робота незалежного журналіста на півострові сьогодні? Хто і чому зацікавлений у повному контролі ЗМІ на півострові? Про це говорили в ефірі Радио Крым.Реалии.
Олександра Єфименко почала працювати у Криму в листопаді 2017 року. Переважно займалася темою порушення прав людини на острові, відвідувала суди, висвітлювала обшуки тощо. Публікувалася під псевдонімом. Працювала з низкою українських та міжнародних видань, зокрема з редакцією Крым.Реалии.
Її останнє відрядження тривало з вересня по листопад минулого року, розповідає журналістка.
– За тиждень після того, як я приїхала на півострів, я виходила з дому. Коли відчиняла хвіртку, мені під ноги випали дві штучні червоні гвоздики з чорною стрічкою. На мою думку, це було досить серйозне попередження, і воно не було першим за час моєї роботи у Криму. Постало просте запитання: що мені робити? Збирати речі й їхати звідси чи допрацювати відрядження. Я обрала доопрацювати відрядження.
МЕНІ ПІД НОГИ ВИПАЛИ ДВІ ШТУЧНІ ЧЕРВОНІ ГВОЗДИКИ З ЧОРНОЮ СТРІЧКОЮ
Через якийсь час після того, як я повернулася до Києва, мені зателефонували і повідомили, що там, де я зупинялася під час свого відрядження, була поліція. Вони прийшли, назвали моє ім’я і прізвище й почали розпитувати: хто я така, чим займаюся, куди ходила, з ким спілкувалася тощо. Незважаючи на те, що я гуманітарій, два і два я склала і вирішила, що, мабуть, мені потрібно зупинитись у своїх поїздках до Криму. Тому що все це приноситиме надалі більше проблем, ніж користі та реальної журналістської роботи.
Дуже важко працювати журналістом у Криму і залишатися непоміченим, бо їх (незалежних журналістів – КР) дуже невелика кількість. Тому що ти все одно заходиш до суду, показуєш свою прескартку на вході, подаєш клопотання про зйомку в залі суду. Все одно ти десь фігуруєш зі своїми даними, зі своїми документами. Перших кілька разів, коли я помічала, що я потрапила у поле зору, – це була звичайна «наружка». Я кілька разів фіксувала, що за мною їздить один і той самий автомобіль і періодично стоїть у мене біля будинку. Він то з’являвся, то зникав. Ці автомобілі змінювалися. Тобто це була така віялова, рандомна історія.
У 2019 році у липні мене затримали. Я їхала на зйомку, до мене на автостанції у Сімферополі підійшли троє людей у цивільному одязі. Вони назвалися міграційною поліцією і попросили пройти з ними. На моє запитання, а що буде, якщо я не пройду, вони сказали: «Тоді організуємо примусовий привід, це буде стаття 19.3 (КоАП Росії – КР), і говорити будемо по-іншому». Я вирішила, що варто пройти, попросила дати можливість зателефонувати і повідомити, що трапилася така ситуація і мені потрібен адвокат. Вони дали мені цю можливість.
Я КІЛЬКА РАЗІВ ФІКСУВАЛА, ЩО ЗА МНОЮ ЇЗДИТЬ ОДИН І ТОЙ САМИЙ АВТОМОБІЛЬ І ПЕРІОДИЧНО СТОЇТЬ У МЕНЕ ПІД БУДИНКОМ
Адвокат Рустем Кемілєв мені допомагав, за що йому велике спасибі. Йому вдалося тоді зайти до мене у відділення. Все закінчилося без протоколу, без порушення адміністративної чи кримінальної справи. На той час мене намагалися звинуватити у незаконній трудовій діяльності.
Історії про те, що ти фіксуєш моменти стеження чи пильної уваги спецслужб за тобою, я називаю робочими моментами. Питання лише в тому, коли ці робочі моменти переходять на якусь межу, і ти розумієш сам для себе, що більше не можеш постійно працювати на території Криму.
– Навіщо переживати такий стрес? Навіщо їздити до Криму, звикати до цієї «звичайної наружки»? До того, що будь-якої миті тебе можуть зупинити ті чи інші російські правоохоронні органи у Криму і щось тобі пред’явити. У чому твоя мотивація?
– Мотивація дуже проста. Дев’ять років тому я обрала цю професію і вважаю, що це професія, яка пов’язана із ризиками. Це вибір, зроблений з розумною холодною головою, і я жодного разу за дев’ять років про цей вибір не пошкодувала. Так само, як за чотири роки роботи в Криму я не пошкодувала про те, що почала працювати на півострові.
НАЙСТРАШНІШІ Й НАЙЖАХЛИВІШІ РЕЧІ ВІДБУВАЮТЬСЯ В ТИШІ
Що ж до самої географічної точки – Криму, то після того, як півострів був окупований, стало зрозуміло, що там відбуватиметься дуже багато свавілля і буде дуже мало інформації про те, що саме там відбувається. Я завжди говорю про те, що найстрашніші й найжахливіші речі відбуваються в тиші. Я і мої колеги, більшості з яких зараз заборонено в’їзд, – Тарас Ібрагімов, Альона Савчук і Аліна Смутко – ми всі намагалися цю тишу трохи розбавити.
– Яка зараз ситуація із незалежною журналістикою у Криму? Чи маєш якісь надії? Раніше ти говорила, що не припиняєш роботу з Кримом, робитимеш це віддалено і повернешся, коли там буде безпечно працювати для тебе. Коли це може статися?
– Якби я знала, коли це може статися, я обов’язково б усім розповіла. Щодо незалежної журналістики у Криму, саме тут і зараз, вона, безумовно, там є. Цей сегмент закривають громадянські журналісти. І крім них, там все одно залишаються незалежні професійні журналісти – природно, їхні імена ніхто не називатиме. Вони залишаються і працюють там, і вони працюватимуть там, доки у них буде така можливість. Тобто я не думаю, що тему Криму найближчим часом будуть замовчувати, покидати і забувати.
– А чому чиниться такий тиск на журналістів, на твою думку?
ВИГІДНО СТВОРЮВАТИ ТАКУ ЕФЕМЕРНУ РОЖЕВУ ХМАРУ «У НАС ВСЕ ДОБРЕ»
– Я можу говорити про свій правозахисний сегмент, яким я переважно займалася. Я впевнена, що російській владі невигідно, щоб журналісти приходили до суду або працювали на захисні тематики і висвітлювали те, як, наприклад, фабрикують політичні справи на території Криму зараз. Їм невигідно, щоб ми писали та фіксували тортури, кількість яких зараз у Криму дуже зросла. Це дуже нервує і лякає насправді. Я думаю, що російській владі невигідно, щоб незалежні журналісти порушували якісь соціальні, нагальні проблеми, якщо ми перейдемо від правозахисного сегменту. Тобто вигідно створювати таку ефемерну рожеву хмару «у нас все добре». Тому що чим більше проблем порушується, тим більше запитань у суспільства виникає. Чим більше запитань у суспільства виникає, тим менш вигідно це для чинної влади.
За даними правозахисників, у Криму в ув’язненні перебувають 12 журналістів: Марлен Асанов, Осман Аріфмеметов, Ремзі Бекіров, Руслан Сулейманов, Рустем Шейхалієв, Сервер Мустафаєв, Сейран Салієв, Тимур Ібрагімов, Асан Ахтемов, Амет Сулейманов (за станом здоров’я – під домашнім арештом – КР), Олексій Бессарабов і фрілансер Крым.Реалии Владислав Єсипенко.
Водночас підконтрольний Кремлю очільник Криму Сергій Аксьонов упевнений, що свобода слова в Росії та анексованому Криму є. Про це він заявив, коментуючи щорічну пресконференцію президента Росії Володимира Путіна у грудні 2021 року.
«Дивлюсь щорічну пресконференцію нашого президента. У ній беруть участь чимало журналістів і блогерів, які представляють опозиційну точку зору. Це і є свобода слова у дії, зокрема, для тих, хто каже, що в Росії її немає», – написав Аксьонов на своїй сторінці у Фейсбуці.
Про те, чи є свобода слова у Криму, Крым.Реалии говорили з експерткою українського Інституту масової інформації Оленою Голуб.
ЗМІ, ЯКІ ЗАРАЗ ПРАЦЮЮТЬ У КРИМУ ЧИ В РОСІЇ, – ЦЕ КОЛИШНЯ ДУЖЕ ДОБРОТНА МАШИНА ПРОПАГАНДИ
– Аксьонов її (свободу слова – КР), мабуть, бачить, а ми її не бачимо. Ми постійно моніторимо медіа як Криму, так і Росії, й там завжди одна риторика. Насправді багато ЗМІ, які зараз працюють у Криму чи Росії, – це колишня дуже добротна машина пропаганди. Власне, ми фіксуємо це постійно, у них є проросійські наративи. А при висвітленні самих подій, що відбуваються у Криму, критики взагалі немає. Риторика така, що або все дуже добре, або ми маємо проблеми, але активно працюємо над їх вирішенням. Про яку свободу слова тут можна говорити?
– Тобто це перший маркер – щоб будь-яка людина могла перевірити, чи все говорять журналісти і чи нічого не приховують? Якщо йде лише передача інформації від влади, яка втілюється в цей сюжет, але немає другої сторони, значить, тут уже пахне якоюсь цензурою, правильно?
– Я вважаю, що журналісти в принципі повинні бути, можливо, не категоричними, але бути в опозиції до влади. Вони повинні вказувати владі на те, що вона робить не так. У західних культурах так і відбувається – журналісти для того працюють, щоб влада могла дійсно побачити результати своєї роботи.
– Якщо говорити про роботу іноземних журналістів на певній території, то чи є певним показником свободи слова кількість іноземних журналістів, які там можуть працювати?
– Безперечно, так. По-перше, велика кількість журналістів перебуває в тій країні, яка зараз цікава для світу. Навіщо їм бути у місці, звідки матеріали нецікаві? Інший показник – це те, чи безпечно їм там перебувати. Оскільки для журналіста (головне — КР) – насамперед зберегти власне життя, адже все одно його матеріал не буде більш цінним, ніж його життя.
ЗАБОРОНА УКРАЇНСЬКИМ ЖУРНАЛІСТАМ НА В’ЇЗД ДО КРИМУ ТА РОСІЇ
Після анексії Криму в 2014 році російські силовики заборонили в’їзд на півострів і в Росію кільком українським журналістам.
Так, у лютому 2016 року співробітники російської ФСБ заборонили в’їзд до Криму до 2020 року журналістці «Української правди» Анастасії Рінгіс. Згідно з документом, який вручили журналістці російські силовики, її вважають «такою, що загрожує безпеці Росії».
У листопаді 2018 року російська ФСБ заборонила українській журналістці, яка співпрацювала з Крым.Реалии, Альоні Савчук до 2028 року в’їжджати до Криму та сусідньої Росії. Їй заборонили в’їзд згідно з пунктом 1 частини 1 статті 27 Федерального закону про порядок в’їзду в Росію та виїзду з Росії («З метою забезпечення обороноздатності чи безпеки держави, або громадського порядку, або захисту здоров’я населення»).
У лютому 2019 року фотографу Аліні Смутко, яка співпрацювала з Крым.Реалии, за тією ж статтею заборонили в’їзд до анексованого Росією Криму до 2028 року.
У січні 2019 року українському журналістові Тарасу Ібрагімову, який співпрацює з редакцією Крым.Реалии, прикордонники російської ФСБ заборонили в’їзд на територію Росії та анексованого нею Криму до кінця травня 2054 року. Зі слів журналіста, чіткого пояснення, з чим пов’язана заборона, ні в документі, ні в усному поясненні йому не надали.
Журналісти пов’язують такі дії російських силовиків зі своєю професійною діяльністю. Альона Савчук, Аліна Смутко, Тарас Ібрагімов регулярно висвітлювали, зокрема, переслідування кримськотатарських та українських активістів у Криму.
Українські правозахисники вважають такі заборони тиском на журналістів у Криму. Вони неодноразово закликали світову спільноту посилити тиск на Росію для того, щоб вона припинила обмеження свободи слова на анексованому півострові.
Джерело: Катерина Некреча, для Крым.Реалии
Катерина Некреча — старший продюсер радіопрограм Крым.Реалии, теле- та радіоведуча, автор спеціальних проєктів. Закінчила Київський міжнародний університет, бакалавр журналістики. Почала працювати у проєкті Крым.Реалии навесні 2015 року.
