Джерело: Юрій Бершидський, для The Insider

Міністр закордонних справ Сергій Лавров  опублікував  у «Комерсанті» статтю під заголовком «Про право, права і правила», в якій різко критикує Захід за небажання рахуватися з «особливим шляхом», яким йде нинішня російська держава. The Insider знайшов в статті міністра не менше десятка тверджень, які йдуть врозріз із дійсністю.

1. Про історичне значення зустрічі Байдена і Путіна

«Відчуття таке, що хор на підтримку соліста готувався заздалегідь і саме цій підготовці була присвячена серія західних заходів на вищому рівні, що відбулася безпосередньо перед російсько-американськими переговорами: саміти «групи семи» в британському графстві Корнуолл і Північноатлантичного альянсу в Брюсселі».

Лавров намагається створити враження, ніби зустріч Байдена і Путіна настільки важлива, що західні лідери приурочують до неї інші міжнародні саміти. Що ж, «хор на підтримку соліста», під яким мається на увазі президент Байден, дійсно готувався заздалегідь. Настільки заздалегідь, що в той час ще не було й мови про зустріч з російським президентом. Байден  оголосив про те, що збирається зустрітися з Путіним, 10 травня. До цього моменту підготовка до саміту G7 в Корнуоллі велася в повному обсязі. Досить зазначити, що ще 22 березня президент ПАР Сиріл Рамафоса  отримав  запрошення на саміт в якості гостя. Саміти НАТО плануються настільки задовго, що вже зараз  відомо: у червні 2022 року чергова зустріч пройде в Мадриді, а в червні 2023 року – у Вільнюсі.

2. Про світопорядок, заснований на правилах, і принципи міжнародного права

«Захід хотів, щоб всім було ясно: він як ніколи єдиний і буде робити на міжнародній арені тільки те, що вважає правильним, а інших – насамперед Росію та Китай – змушувати слідувати заданому ним курсу. У документах Корнуолла і Брюсселя закріплено просування концепції “світопорядку, заснованого на правилах” на противагу універсальним принципам міжнародного права, закріпленим насамперед в Статуті ООН».

Поняття «світопорядок, заснований на правилах» не має чіткої дефініції, але дотримання принципів і норм міжнародного права до нього, безумовно, входить. Політологи Девід Дьюдні і Джон Айкенберрі в роботі «Природа і джерела ліберального міжнародного порядку»  вказують на п’ять основних його складових: спільне забезпечення безпеки, за якого провідні держави демонструють стриманість, домінування взаємних міжнародних відносин при особливій ролі США як гаранта безпеки, існування самообмежуваних у військовому плані держав, таких як Німеччина і Японія, взаємні вигоди завдяки політичним основам взаємної відкритості, роль західної громадянської ідентичності. Лаврова може не влаштовувати особлива роль США, але нічого, що суперечить документам ООН в концепції світопорядку, заснованого на правилах, немає; система взаємних самообмежень лише доповнює принципи міжнародного права. Більш того, в ліберальному світопорядку роль ООН та інших міжнародних організацій дуже велика.

3. Про НАТО як про «єдино легітимний центр ухвалення рішень»

«Нова [Атлантична] хартія не містить згадок ООН або ОБСЄ, жорстко фіксуючи прихильність колективного Заходу зобов’язаннями в рамках НАТО як, по суті, “єдино легітимного центру ухвалення рішень” (саме так ще в 2014 році колишній генсек НАТО Андерс Фог Расмуссен охарактеризував значення Північноатлантичного альянсу)».

Теза щодо «єдино легітимного центру», звичайно, ефектна. Але Фог Расмуссен нічого подібного не говорив. Швидше за все, Лавров має на увазі його промову в Брукінзькому інституті в березні 2014 року, в якій генсек НАТО  заявив:

«НАТО вносить унікальний вклад в нашу безпеку. Тому що тільки НАТО об’єднує найрозвиненіші демократії світу в постійну інтегровану політичну і військову структуру. І тільки НАТО забезпечує політичну легітимність та військову міць, які не може забезпечити жодна країна або тимчасова коаліція поодинці».

Нічого схожого на «єдиний центр ухвалення рішень» тут немає.

4. Про звинувачення Росії в агресивній зовнішній політиці

«Росію звинувачують в «агресивній політиці» у низці регіонів, фактично видаючи за таку лінію Москви на протидію ультрарадикальним і неонацистським тенденціям в політиці сусідніх країн, які пригнічують права росіян, як і інших національних меншин, викорчовують російську мову, освіту, культуру. Не подобається і те, що Москва заступається за країни, які стали жертвою західних авантюр і зазнали нападу міжнародного тероризму з загрозою втрати державності, як це відбувалося в Сирії».

Очевидно, «протидією неонацистським тенденціям» Лавров називає агресію проти України та анексію Криму,  засуджену  резолюцією Генеральної асамблеї ООН, а «жертвою західних авантюр» – режим Башара Асада, що застосовував проти населення своєї країни хімічну зброю.

5. Про західний підхід до прав людини

І все ж головний пафос анонсованих підходів Заходу сконцентрований на внутрішньому устрої “недемократичних” країн і на рішучості змінювати їх за своїми лекалами, домагаючись таких змін в організації життя суспільства, які відповідали б баченню демократії, що просувається Вашингтоном і Брюсселем. Звідси вимоги до Москви і Пекіна (та й до усіх інших) слідувати західним рецептам з питань прав людини, громадянського суспільства, опозиції, засобів масової інформації, функціонування державних структур, взаємодії між гілками влади.

«Західні рецепти» – це, мабуть, вимоги дотримуватися принципів Загальної декларації прав людини і зобов’язань в рамках Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод. Ці документи визнані не тільки Заходом, але й Росією, яка в 1998 році  ратифікувала  Європейську конвенцію. Конвенція  гарантує  в тому числі і заборону дискримінації за ознакою політичних переконань, і свободу поширення інформації, ідей і думок. Претензії Заходу до Росії з питань політичної опозиції і ЗМІ полягають саме в недотриманні цих положень Конвенції.

6. Про невтручання у внутрішні справи

«Формування багатополярного світу – це реальність. Спроби її ігнорувати, самостверджуючись як “єдино легітимний центр ухвалення рішень”, не наблизять врегулювання не вигаданих, а справжніх проблем, для подолання яких потрібен діалог взаємоповаги за участю провідних країн і з урахуванням інтересів усіх інших членів світової спільноти. Це передбачає безумовну опору на загальновизнані норми і принципи міжнародного права: повага суверенної рівності держав, невтручання в їхні внутрішні справи, мирне врегулювання суперечок, визнання права народів самим визначати свою долю».

«Єдино легітимний центр», як ми вже знаємо, запозичений з вигаданої Лавровим тези, яку він приписав екс-генсеку НАТО. А говорячи про невтручання у внутрішні справи, він старанно обходить фундаментальний принцип: права людини не можуть бути внутрішньою справою будь-якої держави. У Астанинській ювілейній декларації ОБСЄ, підписаній в тому числі і Росією,  йдеться:

«Ми категорично і остаточно підтверджуємо, що зобов’язання, взяті в сфері людського виміру, є питаннями, що становлять безпосередній і законний інтерес для всіх держав-учасниць і не належать виключно до внутрішніх справ відповідної держави».

Говорячи про право народів вирішувати свою долю, Лавров явно має на увазі російськомовних жителів Криму, значна частина яких підтримала анексію. Але принцип самовизначення народів не абсолютний, оскільки може входити в протиріччя з іншим фундаментальним принципом міжнародного права – територіальної цілісності. У Декларації про принципи міжнародного права  сказано:

«Ніщо не повинно тлумачитися як таке, що санкціонує або заохочує будь-які дії, які вели б до розчленовування чи до часткового або повного порушення територіальної цілісності або політичної єдності суверенних і незалежних держав, які дотримуються у своїх діях принципу рівноправності і самовизначення народів».

7. Про розширення НАТО на схід

«Доречно згадати, як Захід виправдовує безоглядне розширення НАТО на схід до російських кордонів. Коли ми нагадуємо про запевнення, які давалися Радянському Союзу, що цього не станеться, нам відповідають: ну, адже це були просто усні обіцянки, документів ніхто не підписував. Не приживеться на Заході древній російський звичай, коли вдарили по руках – без усіляких документів – і свято тримають своє слово».

Незрозуміло, чому Лавров вважає давній звичай при угодах ударяти по руках і обходитися без підписання документів чисто російським і протиставляє це західному підходу. Це найдавніша форма договорів, яка існувала до широкого поширення грамотності. Російський юрист XIX століття Микола Калачов у роботі «Архів історико-юридичних відомостей, що відносяться до Росії»  писав:

«Перший спосіб всякого придбання і володіння полягав у матеріальному схоплюванні рукою, <…> від чого і німецьке Handlung (дія) прямий початок своє має від Hand (рука). Мало не загальнолюдський звичай при угоді або договорі протягувати руку на знак обіцянки і клятви, звідки і наша приказка: вдарити по руках».

Мабуть, Лаврова чимось не влаштовує система письмово закріплених зобов’язань, що прийшла на зміну цієї архаїчної практики. Що ж стосується власне обіцянки про нерозширення НАТО на схід, то вона  прозвучала  в лютому 1990 року в бесіді тодішнього держсекретаря США Джеймса Бейкера з президентом СРСР Михайлом Горбачовим. Обговорювали питання про об’єднання Німеччини; в той час ще існувала Організація Варшавського договору, НДР входила в неї, а ФРН – в НАТО. Сенс обіцянки полягав в тому, що війська союзників по НАТО не будуть розміщені на території колишньої НДР.

Обіцянка виконується і понині: в Німеччині є чотири військові бази США, і всі знаходяться в західних землях – Баварії, Рейнланд-Пфальц і Північному Рейні-Вестфалії. Про те, що інші члени ОВД можуть вийти з неї і вступити в НАТО, Бейкер і Горбачов не розмовляли. Те, що обіцянку не було зафіксовано в будь-якому офіційному договорі, вже показує, що мова могла йти, швидше за все, тільки про найближчі події (об’єднання Німеччини відбулося в тому ж році). До того ж, до 1999 року, коли в НАТО вступили перші три країни з колишньої ОВД – Угорщина, Польща і Чехія, – увесь міжнародний контекст найрадикальнішим чином змінився: СРСР, якому було дано обіцянку, як і самої системи двох протилежних один одному військово політичних блоків вже не існувало.

8. Про колишні колоніальні володіння Великобританії і Франції

«Коли вигідно абсолютним «правилом» визнається право народів на самовизначення. У цьому ряду – Мальвіни за 12 тис. км від Великобританії, віддалені колишні колоніальні володіння, які зберігаються у Парижа і Лондона всупереч багатьом рішенням ООН і Міжнародного суду і які ніхто не збирається звільняти».

Резолюція 2065 Генасамблеї ООН від 1965 року  закликала  Аргентину і Великобританію вирішити питання про приналежність Фолклендських (Мальвінських) островів шляхом переговорів. Як відомо, цього досягти не вдалося; в 1982 році Аргентина спробувала захопити острови силовим шляхом. Єдиним рішенням ООН після цих подій  стала  резолюція Радбезу 502, що вимагала негайного припинення військових дій і виведення аргентинських збройних сил з островів. За резолюцію в Радбезі голосували Великобританія, США, Франція, Гайана, Ірландія, Йорданія, Заїр, Того, Уганда і Японія. СРСР, Китай, Іспанія та Польща утрималися. Панама проголосувала проти.

У 2019 генсек ООН Антоніу Гутерріш  зазначив, що в світі існує 17 колишніх колоній, позбавлених самоврядування. Серед них є такі, які не має сенсу «звільняти»: так, на островах Піткерн, що належать Великобританії, живе всього 46 чоловік. А у французькій Новій Каледонії за підтримки ООН пройшли вже два референдуми, на яких більшість її жителів висловилося проти «звільнення», тобто за входження до складу Франції.

9. Про «розкол світового православ’я»

«США очолили відверте державне втручання у справи церкви, відкрито домагаючись розколу світового православ’я, в цінностях якого вбачається могутня духовна перешкода на шляху ліберальної концепції безмежної вседозволеності».

Лавров, очевидно, має на увазі надання автокефалії Православної церкви України. США всього лише  вітали  вже ухвалене рішення Вселенського патріарха про автокефалію, а до того американський посол з особливих доручень  оголосив, що його держава збирається підтримати рішення, якщо воно буде. Але ще цікавішим є те, що ніякого «розколу світового православ’я» немає і бути не може. В організаційному плані єдиної православної церкви, на відміну від католицької, не існує. Усі автокефальні православні церкви повністю незалежні; патріарший томос – надання автокефалії – може призвести до розколу тільки в одній країні, але не в православ’ї в цілому. А на рівні церковних догматів нічого схожого на розкол, що стався в католицькій церкві в часи Реформації, у православ’ї не проглядається.

10. Про «бісексуальність» Ісуса Христа

«Концепція “правил” проявляється і в замаху не тільки на міжнародне право, а й на саму природу людини. У школах низки західних країн дітей в рамках навчальних програм переконують, що Ісус Христос був бісексуалом».

Зрозуміло, в дійсності ні в яких школах цьому не вчать, а джерелом інформації  виявився  жартівливий відеоролик австралійської користувачки TikTok, де показано розмову мами з дитиною – судячи з голосу, молодшим школярем. Дитина, якої в кадрі немає, стверджує, що його в школі вчили, ніби Ісус був геєм і небінарною, тобто такою, що не належить до жодної статі, персоною. Мама не вірить, що в школі може бути таке, і тоді дитина наводить два аргументи: по-перше, Ісус любить всіх, а по-друге, він чоловік, але вдягнений у сукню. Ролик, мабуть, постановочний – розмірковування дитини найбільше нагадують придуманий дорослим жарт.

Джерело: Юрій Бершидський, для The Insider