Джерело: Ксенія Кириллова, для Радио Свобода
Наприкінці листопада економіст Владислав Іноземцев опублікував колонку, присвячену причинам зменшення популярності опозиційного політика Олексія Навального в Росії на тлі його вимушеного лікування в Німеччині після отруєння в Томську. Іноземцев робить два невтішних висновки. По-перше, незалежно від популярності Навального і актуальності для більшості росіян порушуваних ним питань, суспільство не готове стати на його захист, його доля не здатна спонукати людей до тих чи інших реальних дій. По-друге, саме потрапляння в категорію емігрантів і прив’язка до Заходу автоматично відрізає Навального від російського суспільства і «обнуляє» в очах обивателів ледь не всі його попередні заслуги.
Взагалі залежність ставлення до людини від тієї категорії, до якої вона належить, властива не тільки російському суспільству. Саме навколо цього виникають, наприклад, расові протиріччя у США – як обмеження прав чорношкірого населення, що існувало раніше десятиліттями, так і сьогоднішні страхи білих американців, що в нових реаліях саме вони потраплять до вразливої групи населення. Однак якщо в західних країнах ці категорії, так само як і пов’язані з ними перегини, визначаються суспільством, то російська влада формує їх штучно, впроваджуючи в суспільну свідомість народу певні фобії і вибудовуючи асоціативні зв’язки з цими фобіями щодо всього, що Кремль має намір дискредитувати.
В ОСНОВІ КОНФОРМІСТСЬКОЇ СВІДОМОСТІ ЛЕЖИТЬ ПОТРЕБА ВІДМЕЖУВАТИСЯ ВІД «ПРОБЛЕМНОЇ» КАТЕГОРІЇ ЛЮДЕЙ, ЩОБ САМИМ «НЕ ПОТРАПИТИ ПІД РОЗДАЧУ»
Найбільш успішно ці процеси проявляються, коли йдеться про страхи перед «ворожим Заходом», «іноземними агентами», «підступним Держдепом» та іншими монстрами, нібито покликаними знищити Росію. Ці образи вкоренилися в колективній свідомості росіян так глибоко, що кремлівським маніпуляторам залишається лише вибудувати правдоподібний зв’язок між ними і об’єктом для дискредитації. Намальований пропагандою образ «агента ЦРУ» і раніше відштовхував від Навального частину його потенційних прихильників. Раніше цей образ сприймався переважно як наклепницький міф, але тепер, з-за кордону закликаючи покарати російську владу, Навальний міцно вписався у пропагандистський стереотип.
Ситуація ускладнюється тим, що в основі радянської (а отже, і пострадянської) конформістської свідомості лежить потреба відмежуватися від «проблемної» категорії людей, щоб самим «не потрапити під роздачу». Більше того, постфактум пояснюючи нещастя, які можуть спіткати інших, особливо репресії, обивателі самі схильні приписувати людей до різних груп, намагаючись виділити ту ознаку, яка стала причиною їхніх бід.
З одного боку, ця схильність пов’язана з зафіксованим в підсвідомості постулатом про те, що диму без вогню не буває, а тому важливо лише знайти ту саму потаємну причину, приховану провину жертви. З іншого боку, люди прагнуть повернути собі ілюзію комфорту, безпеки, все більш хитке відчуття «нормальності» того, що відбувається. Вони переконують себе, що, оскільки не входять до «проблемної» категорії й не наділені тими ж ознаками, що й чергова жертва репресивної машини, з ними не може трапитися нічого подібного.
У міру того як закручуються гайки, ця потреба в самозаспокоєнні через відмежування і, як наслідок, спроба змиритися з ненормальною ситуацією, поки вона стосується інших, «не таких, як ми», посилюється. Вона не тільки блокує саму можливість солідарності, а й змушує радіти тому, що «я – не опозиціонер», не емігрант, який повернувся на батьківщину, не член «небажаної організації», не маю зв’язку з іноземцями і так далі. Чим менше у пересічного росіянина перспектив коли-небудь потрапити до однієї з перерахованих категорій, тим сильнішим буде розмежування.
Подібний інстинктивний конформізм значною мірою посилює заданий «згори» тренд на поділ суспільства. Це не означає, що в суспільстві абсолютно відсутня солідарність, але вона виникає, як правило, по відношенню до людей, на місці яких себе може уявити більшість. Саме тому доля «лояліста», який випадково потрапив у халепу, знаходить більше розуміння, ніж страждання людини, що свідомо стала на шлях інакомислення. Однак якщо цей лояліст, припустимо, володіє значними коштами, має серйозні зв’язки або наділений доступом до держтаємниці, співчуваючих у нього буде набагато менше, оскільки пересічним росіянам набагато складніше уявити себе на його місці.
З одного боку, при такому розкладі збережеться надія, що в разі, якщо несправедливість дедалі більше стане зачіпати «випадкових» людей незалежно від їхнього політичного вибору, російське суспільство все ж буде спроможне до прояву солідарності, готової викликати певні зміни. З іншого боку, звичка «вписувати» людей до «проблемних» категорій і максимально відмежовуватися від них може привести до того, що більшість росіян остаточно втратить здатність до згуртування.
Ксенія Кириллова – політичний аналітик, журналістка, живе у США.
