Джерело: Василь Гатов, авторський переклад для Postjournalist

Оригінал: Claire Wardle, для First Draft

Агенти дезінформації використовують анонімні онлайн-простори для посіву чуток і сфабрикованого контенту, сподіваючись у підсумку досягти професійних новинних медіа. Як журналісти можуть захистити себе від маніпуляцій?

Скільки б ми не писали про інформаційну війну, скільки б не проводили конференцій і майстер-класів, а індустрія новин, як це не прикро, усе ще (як завжди) не готова до того, щоб протистояти ефективній і небезпечній тактиці, яку застосовують супротивники наявного демократичного середовища. Журналісти часто пишуть про це явище відсторонено й відмовляються бачити, як важливо безпосередньо для них, для редакцій, у яких вони працюють, інтегрувати нові навички й міняти процедури, стандарти й навіть коригувати етику для того, щоб запобігти проникненню навмисної неправди й агресивної пропаганди в їхні власні ЗМІ.

Ми знаємо з наших досліджень останніх років, що кінцевою метою агентів дезінформації є проштовхування їхнього шкідливого контенту до основних, найбільш масових ЗМІ. Їхня тактика полягає в засміченні інформаційної екосистеми (polluting the information ecosystem) через посів неправдивого або сфабрикованого контенту, намагаючись  привернути увагу журналістів, що звертаються регулярно до онлайн-джерел у процесі збору, обробки й перевірки інформації. Серйозним успіхом для дезінформаторів є як проникнення їхніх підробок на сторінки шановних видань і в ефір телеканалів, так і – парадоксальним чином – у фокус спростувань і публічного факт-чекингу. Будь-яке згадування «факту» з дезінформаційного повідомлення збільшує його поширення. Як писав Райан Бродерік невдовзі після того, як відбувся злив MacronLeaks напередодні виборів президента Франції у травні 2017 року, користувачі форумів 4chan буквально раділи тому, що основні ЗМІ почали займатися факт-чекингом протиріч і підозр, які були нібито пов’язані з фінансовими справами Еммануеля Макрона, – і називали ворожий факт-чекинг і спростування «способом залучення аудиторії». Протягом минулого року ми спостерігали схожу тактику в різних регіональних контекстах практично по всьому світу. Дезінформатори можуть користуватися різними платформами, але прийоми залишаються без змін.

На основі діаграми Platform Migration, вперше створеної Ben Decker, а також звіту Whitney Philips, Oxygen of Amplification, я пропоную вашій увазі гіпотезу «Горна посилення» (Trumpet of Amplification). Ця злегка спрощена діаграма показує той шлях, який часто проходить дезінформація у процесі проникнення в ньюсруми редакцій основних ЗМІ. Найчастіше дезінформація зароджується (або «зливається») в анонімні середовища (платформи на кшталт 4chan і Discord), звідки вона проникає – або свідомо переноситься – у закриті й напівзакриті (Twitter DM groups, Facebook або WhatsApp), далі поширюються в конспірологічні співтовариства на форумах Reddit і, особливо, на каналах YouTube, звідти – вже у вигляді посилань на «друг запостив» потрапляють у соціальні мережі (Twitter, Facebook та Instagram). На жаль, ми змушені констатувати, що саме в цей час вони привертають увагу професійних ЗМІ. Об’єкт поширення може бути як повноцінним текстом (аналогом статті), так і включеною в чужу статтю або думку «цитатою» – так він навіть легше проникає в газетні матеріали або слова ведучого на ТБ, не проходячи додаткової верифікації. Але проникнення на бажані для дезінформатора-маніпулятора сторінки (або екрани) може відбутися й іншим шляхом: редактор, звернувши увагу на неправду, що поширюється в соціальних мережах, вирішує її спростувати, спантеличивши своїх журналістів фактчекингом. У такому випадку найчастіше виявляється первинне джерело дезінформації в інтернеті… яке якраз готове заразити своїм «вірусом неправди» тих читачів справжніх ЗМІ, які перейдуть за відповідним посиланням. У кожному разі маніпулятор виграє. Відбувається посилення спершу незначного сигналу, – і саме це є основною метою дезінформаторів.

Зусилля з ослаблення такої пропаганди й розкриття навмисних фальшивок можуть бути надзвичайно цінними, і майже завжди вони служать суспільному благу – але в сучасному світі ці зусилля мають бути оточені відповідними запобіжними заходами. Всі журналісти й редактори сьогодні повинні розуміти ризики випадкової легітимізації чуток, їх поширення за межі їхнього неминучого ареалу перебування – і, особливо, ця нова грамотність має досягти ньюсрумів, де помилки зроблено нормою, оскільки вони «збирають трафік».

Сьогодні більшість редакцій має у своєму складі спеціалізованих співробітників, які зайняті моніторингом соціальних мереж – у пошуку історій, натяків, джерел і свідків подій. Проблема полягає в тому, що вкрай рідко ці групи моніторингу бувають повноцінно навчені (або хоча б проінструктовані) про необхідність глибокої перевірки дійсності постів і статусів у мережах, так само як і фотографій та відео. Мають бути задані не тільки прості питання, такі як «звідки вони взялися?», а й набагато більше трудомісткі – «якою була мотивація публікатора?». Якщо журналісти не опанували навички «інформаційної криміналістики», то вони, швидше за все, пропустять зв’язок між «сенсацією в соціальних мережах» і двотижневої давнини анонімним «зливом» на Discord,  не помітивши, як стали частиною скоординованої в групах 4chan кампанії з посилення специфічних повідомлень. Їх може обдурити випадкова тактика партизанської групи в WhatsApp, або наратив, вигаданий у конспірологічному співтоваристві в YouTube.

Індустрія новин дуже вразлива. У світі тисячі журналістів, які незалежно один від одного щодня моніторять соціальні мережі. Переконайте одного з них опублікувати фальшивку або сфабрикований контент – і отруйна гидота негайно опиниться перед очами значно ширшого професійного співтовариства (у багатьох ньюсрумах не передбачено процедуру перевірки статей, опублікованих в інших «пристойних ЗМІ», – вважається, за замовчуванням, що ця робота вже виконана). Причина такої вразливості в тому, що чисельність редакцій скорочується через брак фінансування і водночас конкуренція за перегляди та вподобання стає дедалі суворішою. Як уже було сказано, більшість журналістів ніколи не проходили тренінги з цифрової інформаційної криміналістики (the forensic analysis of digital sources or content) – і це створює додаткову вразливість, збільшуючи шанси маніпуляторів обдурити їх.

Ще легше втягнути журналістів у зворотний процес: якщо не вдається умовити їх поширювати дезінформацію, підтримуючи її, то можна залучити у процес спростування та перевірки фальшивки. Спростування точно краще, ніж нічого. У ланцюжку поширення дезінформації спростування – той самий кисень, оскільки разом зі спростуванням (а ще краще – масово поширюваним спростуванням!) зростає кількість ваших дезінформаційних ключових слів, у тому числі й у видачі пошукових систем. Більша пошукова видача, у свою чергу, означає більшу кількість людей з «чужих» для вас, як дезінформатора, мереж, і запущений вами злісний «вірус» – у формі наративу або хоча б тих же ключових слів – проникає, в тому числі, туди, куди ви й не мріяли.

Займатися відповідальною журналістикою в епоху дезінформації – вкрай важке заняття, і, як мені видається, індустрія новин навряд чи колись замислювалася над важкими запитаннями, які виникають за таких обставин. Нижче – п’ять уроків, які можна використовувати для того, щоб хоча б почати розмову про це в ньюсрумах.

  1. Будьте напоготові: навчіть журналістів розпізнаванню тактики й техніки дезінформації. У 2019 році неможливо уявити собі освітні й розвиваючі програми редакцій без занять із цифрової верифікації інформації, але, коли ви готуєтеся до них, переконайтеся, що ваші журналісти не націлені на одне банальне завдання – упевнитися, що якесь твердження істинне або хибне, правдиве чи неправдиве. Учасники занять мають опанувати навички пошуку цифрового провенансу (digital provenance), оскільки тільки здатність визначити, звідки взялася та чи інша інформація, той або інший контент, є дійсно цінним. Також необхідно навчити журналістів тому, щоб вони виконували це розслідування безпечним способом.   Чи вміють вони вести дослідження в анонімізованих цифрових просторах? Чи достатня їхня компетенція в особистій цифровій безпеці, як у частині безпеки персональних даних, так і в більш конкретних речах, таких як використання VPN і анонімайзерів? Чи розроблені у вашій редакції етичні протоколи щодо використання інформації, отриманої від анонімних і закритих цифрових джерел? І, особливо в частині мимовільного поширення дезінформації, через її перевірку або спростування, – ставтесь до своєї відповідальності серйозно.
  2. Усвідомлюйте свою відповідальність: не підкидайте хмизу в багаття дезінформації. Наші дослідження свідчать, що існує поворотний момент у журналістському висвітленні дезінформації. Якщо журналіст або редактор занадто рано звертають увагу на чутки [що містять свідомо сфабриковану дезінформацію] або інші форми облудного контенту, і вирішує спростувати їх – це те саме, що підкинути сухого хмизу в слабеньке вогнище, яке без такого втручання просто згасло б. Занадто пізнє включення у спростування неправди, як правило, означає, що неправда вже «взяла своє» і практично ніщо не може зупинити її поширення (у наших термінах це «зомбі-чутки» – ті, що не вмирають ніколи, переживаючи покоління й навіть століття).
    На жаль, не існує однієї єдиної переломної точки. Поворотні моменти для активного включення журналістів у протистояння дезінформації різняться від країни до країни, але можна зафіксувати деякі важливі моменти, особливо коли чутки або плітки чи сфальсифікована інформація з нішевого, обмеженого співтовариства починає з наростаючою швидкістю поширюватися хоча б на одній платформі, й швидко, як полум’я в лісі, перекидатися на сусідні платформи. Чим довше журналіст моніторить поширення дезінформації і чим більш очевидним стає  переломний момент її поширення, тим важливіше для редакції сприйняти виклик з максимальною серйозністю. Серед методів [які довели свою ефективність] – створення неформальних груп, що охоплюють всі відділи редакції, оскільки ключ до спростування, або «гасіння пожежі» може виявитися в зовсім несподіваному редакційному місці. Дуже часто редакції, особливо ті, які існують у конкурентних умовах, вирішують висвітлювати (або спростовувати) чутки й дезінформацію під тиском страху бути обійденими на повороті (або програти конкурентам у трафіку) – і це якраз те, на що сподівається маніпулятор-дезінформатор. Наприклад, у серпні 2018 року практично всі ключові американські видання опублікували викриття руху QAnon. Це трапилося після того, як прихильники цієї конспірологічної теорії з’явилися на мітингах Дональда Трампа із плакатами й у футболках з єдиною буквою Q. Саме на цю масову публічність, поширення «меседжу» і розраховували маніпулятори з QAnon-movement.
  3. Будьте пильними: зважайте на складність і розмаїття мережевої аудиторії. Цей висновок прямо пов’язаний з тим, що вже сказано вище. Викриття і спростування теорій змови, фальшивок і чуток, на жаль, не тільки надає їм значимості (своєрідної інформаційної легальності), а й забезпечує вашу аудиторію ключовими словами для пошуку – якщо вона, внаслідок свого розмаїття, зацікавиться подробицями. Найчастіше в мережі навіть мікроскопічні, розкидані по куточках країни співтовариства можуть здаватися дуже важливими і значними. До епохи інтернету такі «віддалені» співтовариства зазнавали труднощів навіть у зв’язку між своїми відданими членами, оскільки світ великий, зв’язок повільний і дорогий, а конспірологічна творчість найкраще відбувається в особистому спілкуванні «заражених ідеєю». У мережевому середовищі з її миттєвими комунікаціями – у будь-якій необхідній формі – такі конспірологічні співтовариства процвітають. (Один із самих вражаючих звітів про такі групи – дослідження Франчески Тріподі Searching for Alternative Facts, зроблене в Data&Society Institute).
  4. Пояснюйте: не будьте стенографісткою (а також штативом для мікрофона). Коли така кількість людей, як сьогодні, отримує новини просто із твітів, постів у Фейсбуку або заголовків у новинних агрегаторах чи взагалі з мобільних оповіщень, які на секунду з’являються на екрані (push notifications), відповідальність за якість заголовків і виносів неймовірно зростає. Не має значення, наскільки докладно стаття з 850 слів описує контекст, пояснює деталі неправди й дезінформації, викриває помилковий контекст, – якщо 80 знаків заголовка й оповіщення повідомляють щось помилкове, результат вашої роботи зіпсовано. Наукові дослідження у сфері конспірологічного контенту говорять нам, що дуже рідко можна «заштовхати» теорію змови в заголовок. Однак ми мусимо постійно думати про те, як, з одного боку, залучити аудиторію до наших статей, а з іншого – не «додати кисню» фальшивкам, чуткам і теоріям змови. Це важливе творче й етичне завдання для сучасної журналістики.
  5. Робіть аудиторії щеплення (від дезінформації): пишіть більше про ті події, явища, історії та факти, які використовуються в конспірологічних і дезінформаційних атаках. Замість того, щоб просто реагувати на появу фальшивок, краще висвітлювати проблеми й наративи, навколо яких у конкретний момент часу виникає найбільша кількість дезінформативних повідомлень або хибних думок. Наш аналіз медіа-висвітлення в період перед виборами президента Бразилії та проміжних виборів у США в 2018 році свідчить, що найбільш важливими темами були: спроби підірвати цілісність і якість виборчої системи як такої, спроби посіяти ворожнечу й почуття протиріччя на основі чоловічої переваги, антисемітизму, ісламофобії та ставлення до гомосексуалізму, спроби демонізації іммігрантів і, особливо, теорії змови у відношенні «світового уряду» (який вже все вирішив).

Займатися журналістикою в еру торжества дезінформації – важка робота. Академічні дослідження найкращих практик у частині створення заголовків, наприклад, тільки починають публікуватися, й нам ще треба буде розробити рекомендації щодо боротьби із кліч-бейтом. У редакцій немає або дуже мало коштів для того, щоб займатися розвитком професійних компетенцій журналістів. Багато старших за віком редакторів набули свої навички задовго до цифрової епохи, і вони погано уявляють собі ризики, з якими сучасні журналісти стикаються щодня. Але рішення, які щодня приймаються в редакціях по всьому світу, прямо впливають на поширення дезінформації – яким чином, як швидко й кому вона потрапляє на очі, у вуха й душі. Професійні ЗМІ – це критичні елемент інформаційної екосистеми, і їхню вразливість сьогодні активно використовують ті, хто поширює дезінформацію.

Джерело: Василь Гатов, авторський переклад для Postjournalist

Оригінал: Claire Wardle, для First Draft