Джерело: Юрій Бершидський, для The Insider
Головною темою «Вестей недели» 20 червня передбачувано стала зустріч Джо Байдена і Володимира Путіна в Женеві. Хоча єдиним її опублікованим підсумком виявилася спільна заява глав двох держав довжиною у три абзаци, яка не містить жодних конкретних рішень, лише обіцянку запустити «комплексний діалог щодо стратегічної стабільності», команда Дмитра Кисельова спробувала змалювати саміт як подію історичної ваги.
Для початку Кисельов звернув увагу на ввічливу дипломатичну фразу Байдена щодо «двох великих держав» та інтерпретував її так:
– США пройшли великий шлях у переоцінці Росії: від «регіональної держави» в 2014-му до «великої» в 2021-му. Німий свідок цього діалогу <до цього Кисельов звернув увагу на старовинний глобус, що знаходився в залі переговорів, на якому Росія була представлена в межах середини XIX століття, із Польщею, Фінляндією та Аляскою. – The Insider> міг би нагадати Байдену, що були часи, коли увесь світ чекав, поки російський цар вудить рибу.
На контекст, в якому прозвучали заяви про велику державу і про регіональну, Кисельов старанно не звертає уваги. У 2014 році під час саміту з ядерної безпеки в Гаазі президент Барак Обама назвав Росію регіональною державою, сперечаючись з республіканцем Міттом Ромні, який стверджував, що вона є принциповим геополітичним суперником США. У відповідь на ці слова Ромні Обама зауважив, що агресія Росії проти України походить від її слабкості, а не від сили, і що його набагато більше турбує загроза теракту в Нью-Йорку з використанням ядерної зброї. Оцінюючи висловлювання Байдена як свідчення зміни ставлення США до Росії, Кисельов явно дещо перебільшує.
Що ж стосується часів, коли «увесь світ чекав, поки російський цар вудить рибу», вони існували хіба що в уяві Кисельова. Є розхожа фраза, яку приписують Олександру III: «Коли російський імператор вудить рибу, Європа може почекати». У «Книзі спогадів» великого князя Олександра Михайловича розповідається, що так імператор відповів міністру, який просив його негайно прийняти іноземного посла. У спогадах князя Олександра Голіцина контекст інший:
«Під час однієї зі своїх улюблених прогулянок фінляндськими шхерами, під час відпочинку Імператора Олександра III, в Європі трапився конфлікт на ґрунті Алжерізаса, який загрожував вибухнути в об’ємах першої світової війни, причому були серйозно порушені інтереси нашої нової союзниці – Франції. Міністр Закордонних Справ вважав за свій обов’язок телеграфувати до Імператорської Квартири про те, що Государю слід було б перервати свій відпочинок і прибути в Санкт-Петербург для того, щоб особисто взяти участь в переговорах щодо спалахнулого конфлікту, який погрожував перейти у збройне зіткнення Європейських Держав. Коли Государю доповіли зміст телеграми, він, спокійно вислухавши її, звелів відповісти своєму Міністру буквально наступне: “Коли Російський Імператор вудить рибу, Європа може почекати”».
Культуролог Костянтин Душенко, дослідник російських крилатих фраз, вважає обидві версії є недостовірними. Про який саме конфлікт, що загрожував світовою війною пише князь Голіцин, зрозуміти взагалі неможливо. «Алжерізас» (Душенко ставить після цього слова два знаки запитання в дужках) – швидше за все, помилка; мова може йти про іспанське місто Альхесірас, яке тоді в Росії називали на французький манер – Альжезірас. Там проходила міжнародна конференція, скликана для вирішення танжерсьої кризи, пов’язаної з експансією Німеччини в Марокко; можна вважати, що ці події були одним з провісників Першої світової. Але сталося це в 1906 році, вже за імператора Миколи II. На думку Душенка, легенда про царя, який вудить рибу, бере витоки від фрази канцлера Олександра Горчакова, який одного разу вирішив не переривати зустріч зі старообрядцями заради того, щоб прийняти британського посла: «Коли я говорю з російським народом, посол Великобританії може зачекати».
Потім Кисельов переходить до змісту лаконічної спільної декларації:
– Ось він – головний результат: Росія і США з усвідомленням рівної відповідальності заговорили мовою рівних. Хоча і до саміту, і під час нього словесної мішури на Заході було багато, опублікована в результаті заява ставить крапки над i і дає старт конкретному процесу, мета якого – приборкання триваючої гонки озброєнь. І ось вона, ключова фраза у Спільній заяві: «В ядерній війні не може бути переможців». Щось не пригадую, щоб її вимовляв бодай один американський президент в XXI столітті. Клінтон – ні, Буш – ні, Обама теж не вимовляв цю фразу: «В ядерній війні не може бути переможців». Трамп теж цього не говорив. Не чув я цього і від Байдена.
До середи тижня, що минає Америка всьому світу нав’язувала презумпцію власної всемогутності і непереможності. Розробляла концепцію першого обеззброюючого блискавичного удару. А виявляється, і Америка перетвориться на радіоактивний попіл в разі ядерної війни. Президент Байден зараз визнав це в письмовому вигляді чорним по білому: «В ядерній війні не може бути переможців». Так, це найбільша дипломатична перемога Росії.
Кисельов любить погрожувати Америці «радіоактивним попелом», тут нічого нового. А відому з середини минулого століття фразу про те, що в ядерній війні не може бути переможців, американські президенти XXI століття дійсно не повторювали, але заяви щодо принципової неприпустимості ядерної війни робили. Барак Обама навіть виступав з ініціативою повного загального ядерного роззброєння. У квітні 2009 року він заявив:
«Сьогодні холодна війна зникла, але не зникли тисячі одиниць цієї [ядерної] зброї. На дивному повороті історії загроза глобальної ядерної війни знизилася, але ризик ядерної атаки зріс. Все більше країн придбали цю зброю. Випробування продовжилися. На чорному ринку процвітає торгівля ядерними секретами і ядерними матеріалами. Технології створення бомби поширюються. Терористи сповнені рішучості купити, створити або вкрасти її. Наші зусилля щодо стримування цих небезпек зосереджені на глобальному режимі нерозповсюдження, але в міру того, як все більше людей і країн порушують правила, ми можемо досягти точки, коли центр не зможе втриматися.
Тепер зрозумійте, це важливо для людей в усьому світі. Один вибух ядерної зброї в одному місті, будь то Нью-Йорк або Москва, Ісламабад або Мумбаї, Токіо або Тель-Авів, Париж або Прага, може вбити сотні тисяч людей. І незалежно від того, де це станеться, немає кінця того, якими можуть бути наслідки для нашої глобальної безпеки, нашого суспільства, нашої економіки, для нашого остаточного виживання.
Дехто стверджує, що поширення цієї зброї не може бути зупинено, що нам судилося жити у світі, де все більше націй і все більше людей володіють остаточними інструментами знищення. Такий фаталізм – наш смертельний ворог, бо якщо ми вважаємо, що розповсюдження ядерної зброї неминуче, то певною мірою ми визнаємо, що неминучим є і її застосування».
Таким чином, в спільній заяві немає нічого принципово нового в порівнянні з позицією Обами, який до недопущення ядерного конфлікту ставився набагато радикальніше.
Стримано похваливши Байдена за фразу про ядерну війну, Кисельов тут таки розкритикував його за виступ на прес-конференції:
– Ось різниця в культурі на прикладі двох прес-конференцій – Путіна і Байдена. Ось характерна модальність Байдена: «Я хотів, щоб президент Путін зрозумів»; «Я також сказав йому»; «Тому я сказав йому»; «Я сказав йому»; «Так що на саміті я вказав йому»; «Я сказав президенту Путіну», «Було важливо провести особисту зустріч, щоб не було помилок і хибних уявлень про те, що я хотів донести»; «Я повідомив йому про непохитну прихильність США»; «Я зробив те, для чого сюди приїхав»; «Я безпосередньо доніс до нього»; «Я чітко виклав пріоритети і цінності нашої країни, щоб він почув це безпосередньо від мене». Часто– «Я йому сказав». Це що, культура демократії?
До чого тут культура демократії, Кисельов не пояснив. Виступ Байдена на прес-конференції було побудовано так: спочатку він змалював позицію, з якою прибув на саміт; звідси всі ці численні «я сказав Путіну». Потім президент США перейшов до того, які питання вони з Путіним обговорили і в чому погодилися один з одним.
Але Кисельов щосили намагається знайти в словах Байдена ознаки зарозумілості і переконаності в особливій обраності його країни:
– І щоб якось оцінити те, що сталося саме в традиціях національної культури, які настільки різні у нас з Америкою. Американський індивідуалізм в Женеві випирають, як завжди. Так само як і американську винятковість, яку знову проголосив Байден: «Я сказав йому, що на відміну від інших країн, в тому числі Росії, ми унікальний продукт ідеї. Ви чули, що я говорив про це і раніше, говорив неодноразово. Але я буду повторювати це знову і знову. В чому полягає ідея? Ми отримуємо свої права не від держави, ми володіємо ними від народження. І крапка”.
Тобто ви чули? Лише американці і ніхто більше на планеті народжуються з правами. Усі інші народжуються без прав. І крапка.
Насправді Байден говорив ось про що: на відміну від більшості інших народів, американці – порівняно молода нація, у якої немає традицій монархізму, абсолютизму, диктатури. Американська політична нація сформувалася у другій половині XVIII століття в ході війни колоній за незалежність від Великобританії. І в основоположному для американської державності документі – Декларації незалежності – сказано:
«Ми виходимо з тієї самоочевидної істини, що всі люди створені рівними і наділені їхнім Творцем певними невідчужуваними правами, до переліку яких належать життя, свобода і прагнення до щастя. Для забезпечення цих прав людьми засновуються уряди, що черпають свої законні повноваження зі згоди керованих. У разі, якщо будь-яка форма уряду стає згубною для самих цих цілей, народ має право змінити або скасувати її і створити новий уряд, заснований на таких принципах і формах організації влади, які, як йому видається, найкращим чином забезпечать людям безпеку і щастя».
У Росії ж традиції інші, вони досі живі і походять від багатовікового самодержавного уявлення про те, що влада сакральна, що держава вища від громадян. Схоже, це і мав на увазі Кисельов, завершуючи свій коментар так:,
– У Путіна зовсім інша культурна основа. Концентровано її сформулював Достоєвський. Федір Михайлович каже про «європейські племена», але це те, чим сьогодні і є Захід з Америкою на чолі.
«Наша доля і є всесвітність, і не мечем придбана, а силою братства і братського прагнення нашого до возз’єднання людей. Стати справжнім росіянином і буде саме означати: прагнути внести примирення в європейські протиріччя вже остаточно, вказати на розраду європейській тузі у своїй російській душі, вселюдяній і возз’єднуючій, вмістити в неї з братньою любов’ю всіх наших братів, а врешті-решт, можливо, і проректи остаточне слово великої, загальної гармонії, братньої остаточної згоди всіх племен за Христовим Євангельським законом!» – писав Достоєвський.
І з цих позицій ось чим насправді займався Путін у Женеві. Він вказав на розраду американської тугиі у своїй російській душі – вселюдяній і возз’єднуючій. Америці, таким чином, було запропоновано поводити себе у світі пристойно – благородно і без зарозумілості щодо решти людства. І пропозиція була зроблена м’яко, але сильно. Одним словом, культурно.
Мабуть, цей ефектний фінал сам по собі здатний розвіяти тугу, зокрема і в американців. Особливо на тлі жорстких попереджень Байдена щодо «руйнівних» наслідків, які загрожують російській владі, якщо та продовжить порушувати права людини.
Джерело: Юрій Бершидський, для The Insider
