Джерело: Юрій Бершидський, для The Insider
В інтерв’ю автору фільму «Росія. Кремль. Путін» Павлу Зарубіну Володимир Путін стверджує:
«По-перше, Крим завжди був нашим. Навіть з юридичної точки зору. По-друге, ми не придбали. Народ, який проживає в Криму, прийняв рішення возз’єднатися з Росією. А це найвищий ступінь прояву демократії – хочу нагадати всім зацікавленим спостерігачам»
Тезу про «самовизначення» народу Криму Путін повторює вже не вперше, і можна лише нагадати, що «референдум», на якому було прийнято рішення про вихід зі складу України і приєднання до Росії, пройшов усупереч законам України, в умовах окупації півострова російськими спецпризначенцями в формі без розпізнавальних знаків, без незалежних спостерігачів. Якою насправді була явка і як кримчани проголосували, зараз встановити вже неможливо.
А ось на твердженні, що «Крим завжди був нашим з юридичної точки зору», варто зупинитися докладніше. Дійсно, 21 травня 1992 року Верховна Рада РФ прийняла постанову № 2809-1, в якій сказано:
«Постанова Президії Верховної Ради Української РСР від 5 лютого 1954 року “Про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу Української РСР” як прийняту з порушенням Конституції (Основного Закону) Української РСР і законодавчої процедури визнати такою, що не мала юридичної чинності з моменту прийняття».
Підставою для такого рішення стало те, що територія РРФСР, згідно з її Конституцією, не могла бути змінена без згоди її Верховної Ради, а такого рішення формально не було. Президія Верховної Ради СРСР не мала повноважень вирішувати такі питання, вони перебували у віданні Верховної Ради, щоправда, вона, хоч і з запізненням, рішення все-таки затвердила. На сесії Верховної Ради РРФСР було прийнято поправки до її Конституції, згідно з якими зі складу республіки була виключена Кримська область. Сталося це 2 червня – вже після того, як Верховна Рада СРСР затвердила указ своєї президії про передачу області.
Втім, це навряд чи можна вважати суттєвим у ситуації, коли вже не існує ні СРСР, ні соціалістичних республік, що його утворювали. Після розпаду СРСР в Сімферополі діяло генконсульство Росії, що означало де-факто визнання приналежності півострова Україні. Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Росією та Україною, укладений в 1997 році, включав визнання наявних на той час кордонів. Із квітня 2019 року договір припинив дію, але до цього моменту юридично Росія зобов’язана була визнавати суверенітет України над Кримом. Цього не змінює навіть прийняття в 2014 році федерального конституційного закону 6-ФКЗ «Про прийняття в Російську Федерацію Республіки Крим та утворення у складі Російської Федерації нових суб’єктів – Республіки Крим і міста федерального значення Севастополя», оскільки в статті 15 Конституції РФ сказано:
«Загальновизнані принципи та норми міжнародного права і міжнародні договори Російської Федерації є складовою частиною її правової системи. Якщо міжнародним договором Російської Федерації встановлено інші правила, ніж передбачені законом, то застосовуються правила міжнародного договору».
Стаття 15 не може бути скасована або змінена у процесі прийняття поправок до Конституції, оскільки входить у розділ 1 – «Основи конституційного ладу».
Обґрунтовуючи необхідність поправки до Конституції щодо заборони відчуження територій Росії, Путін заявив:
«При створенні Радянського Союзу в договорі було прописано право виходу, а оскільки не було прописано процедури, то виникає питання: якщо та чи інша республіка увійшла до складу Радянського Союзу, але отримала у свій багаж величезну кількість російських земель, традиційно російських історичних територій, а потім раптом вирішила вийти зі складу цього Союзу, то хоча б тоді виходила з тим, із чим прийшла. І не тягла б із собою подарунки від російського народу. Адже нічого з цього не було прописано».
Під «подарунком від російського народу», вочевидь, знову мається на увазі Крим. Не будемо торкатися етичного питання про те, чи може взагалі дарувальник за будь-яких обставинах вимагати подарунки назад, і розглянемо ситуацію з тієї точки зору, на якій наполягає Путін.
Українська Радянська Соціалістична Республіка увійшла до складу СРСР в момент його створення, 30 грудня 1922 року. Криму в її складі на той час дійсно не було, але тоді Україні належало місто Таганрог із прилеглим районом. У 1925 році цей район було передано Росії й тепер перебуває у складі Ростовської області. Чи означає це, що Путін хотів би, щоб Україна «пішла з чим прийшла», тобто без Криму, але з Таганрогом?
Якщо ж говорити не тільки про Україну, то Казахська РСР була утворена в 1936 році, до цього входила до складу РРФСР у статусі автономної республіки (називалася спочатку Киргизькою, а потім Казакською). Першою столицею цієї республіки був Оренбург, нині обласний центр Росії. У 1925 році Оренбурзька область була виведена зі складу тодішньої Киргизької РСР. Чи треба це розглядати як «подарунок казахського народу» і розуміти заяву Путіна як пропозицію передати Оренбург Казахстану?
У 1940 році, коли до СРСР була приєднана Латвія, до її складу входило місто Абрене; з 1944 року воно називається Питалово і входить у Псковську область. Латвія після відновлення незалежності заперечувала законність передачі міста і прилеглого району Росії; в 2005 році Путін озвучив із приводу латвійських претензій відому фразу:
«Не Питалівський район вони отримають, а від мертвого осла вуха».
Чи треба вважати, що тепер президент, пропонуючи принцип «з чим прийшли, з тим і повинні піти», змінив свою думку про колись спірний район (у 2007 році Латвія від претензій офіційно відмовилася)?
Прес-секретар Путіна Дмитро Пєсков так прокоментував це висловлювання президента:
«Йшлося саме про помилки, які раніше були допущені, й дуже важливі моменти, що не були додумані в Конституції. <…> Ні, у Росії немає територіальних претензій до своїх сусідів».
Але це не знімає питання про те, чи не вважає тепер Путін помилкою збереження у складі РФ Таганрога, Оренбурга і Питалова-Абрене.
Джерело: Юрій Бершидський, для The Insider
