Джерело: Юрій Бершидський, для The Insider
Телекомпанія RT втрутилася в скандал, що розгорівся через знятий ще в 2013 році ведучим ВГТРК Володимиром Соловйовим фільму «Муссолини. Закат» (укр. «Муссоліні. Занепад») після того як сам Соловйов перепостив у Telegram хвалебний відгук про фільм (автор відгуку, колумніст RT Ігор Молотов, стверджує, що дуче «дав світові третій шлях, яким частково сьогодні йде Росія»).
Щоб «відмити» репутацію видатного російського пропагандиста від звинувачень у симпатіях до Муссоліні та його фашистської диктатури, сайт RT опублікував статтю російського письменника з Берліна Дмитра Петровського, автора роману про розпад європейської цивілізації «Дорогая, я дома» (укр. «Люба, я вдома»), що увійшов у шорт-аркуш премії «Національний бестселер-2018». Оскільки фільм Соловйова сповнений неприхованого співчуття до дуче, Петровському довелося зайнятися відбілюванням італійського диктатора:
«Згадаймо Беніто Муссоліні, ким він був насправді та яку спадщину по собі залишив. І почнемо з головної помилки, яка дісталася нам від сталінської пропаганди, – називати і італійського, й німецького диктаторів “німецько-фашистськими загарбниками”.
Муссоліні дійсно був фашистом, фашизм – італійське слово, що походить від fascio – пучок, в’язанка. Фасції, вони ж лікторські пучки, – це в’язанки прутів, які в Стародавньому Римі були атрибутами влади царів, а за часів Республіки – вищих магістратів. Муссоліні використовував це слово як символ єдності ще недавно роздробленої й досі дуже слабкої Італії.
Адольф Гітлер ніколи не називав себе фашистом. Він був націонал-соціалістом, його партія іменувалася Націонал-соціалістичною робітничою партією Німеччини, і жодних римських в’язанок ні в символіці, ні в лексиці у них не було і близько.
І наші військові пропагандисти чудово це знали – проблема в тому, що якби вони називали все своїми іменами, вийшло б, що Союз Радянських Соціалістичних Республік воює із теж соціалістами, просто трохи іншими. Фашизм був більш звучним, він краще підходив, і в умовах війни таке узагальнення було цілком виправданим».
Насправді ототожнення фашизму з нацизмом – зовсім не вигадка радянських військових пропагандистів. Більшість істориків і політологів вважають німецький нацизм різновидом фашизму. Нацизм повністю підпадає під визначення, дане американським дослідником фашизму Метью Лайонсом: «Фашизм – це революційна форма правого популізму, породжена тоталітарним баченням колективного відродження, що кидає виклик політичній і культурній владі капіталізму та пропагує економічну і соціальну ієрархію».
Нацистський режим пов’язаний з фашизмом Муссоліні й історично: створюючи в 1920-х роках НСДРП, партію, що включала воєнізоване крило – загони СС, Гітлер і його соратники орієнтувалися на приклад Муссоліні. «Похід на Рим», розпочатий Муссоліні в 1922 році, надихнув Гітлера на «пивний путч» 1923 року, який мав перерости в «похід на Берлін». Запозичив у Муссоліні Гітлер і частину символіки, зокрема, уніформу штурмових загонів і «римський салют» – вітальний жест витягнутою рукою, який в Німеччині стали називати «вітанням Гітлера».
Петровський продовжує:
«До 1941 року в Італії не було концтаборів, Муссоліні був антисемітом, до Гітлера ставився з неприязню…»
На першому етапі диктатури Муссоліні дійсно не проводив антисемітську політику і навіть намагався укласти союз з італійською єврейською громадою. Після зустрічі з головним рабином Рима він опублікував запевнення в тому, що «італійський фашистський рух ніколи не стане на шлях антисемітизму». У 1930 році було видано декрет, згідно з яким всі єврейські громади «інкорпорувалися» в Союз єврейських громад Італії, у статуті якого було сказано про єдність італійських євреїв із фашистським рухом.
Але все змінилося після того, як у 1937 році Муссоліні приєднався до німецько-японського Антикомінтернівського пакту. Того ж року вийшла книга Паоло Орано «Євреї в Італії», яка звинувачувала євреїв у нелояльності. Наступного року в Італії було прийнято расові закони на кшталт німецьких: євреям заборонялося служити в армії та в державних організаціях, друкуватися в пресі, укладати шлюб з арійцями, а їхнє майно підлягало конфіскації.
Під час війни Муссоліні підписав наказ про депортацію хорватських євреїв, які перебували в італійській зоні окупації, в німецькі табори смерті, однак після прохань декількох чиновників і військових, а також Ватикану скасував свій наказ, і хорватських євреїв помістили в італійський табір для біженців.
Муссоліні дійсно не був таким антисемітом, як Гітлер. Але він легко погодився репресувати італійських євреїв, щоб догодити союзникові. Відтак симпатії до дуче Соловйова, який часто підкреслює своє єврейське походження, видаються досить дивними. Але на це RT і Петровський намагаються не звертати уваги.
Зате Петровський усіляко підкреслює розбіжності між Муссоліні та Гітлером і намагається звалити провину за те, що в кінцевому підсумку вони виявилися союзниками, на Захід:
«У 1934 році, коли німці вбили канцлера Австрії Енгельберта Дольфуса, Муссоліні наказав чотирьом дивізіям підійти до австрійського кордону, тобто був готовий до війни з Німеччиною. Він сподівався на підтримку Англії та Франції, але вони залишилися бездіяльними, мовчки дозволивши Гітлеру анексувати сусіда, – це стало переломним моментом для дуче і всієї Італії».
Канцлер Австрії Дольфус був політиком фашистського спрямування, він розігнав парламент і встановив диктаторський режим, відомий як австрофашизм. Противниками Дольфуса були як ліві партії, так і німецькі нацисти, що прагнули до аншлюсу Австрії. Їхню діяльність в Австрії Дольфус заборонив.
У липні 1934 нацисти, переодягнені в австрійську військову форму, захопили будівлю федеральної канцелярії. Дольфус був важко поранений; путчисти почали вимагати, щоб він підписав заяву про відставку і передачу влади пронацистському політику Антону Рінтелену. Дольфус відмовився; залишений без медичної допомоги, він помер від втрати крові. У цій ситуації Муссоліні висунув війська до австрійського кордону, щоб підтримати союзників. Але австрійські урядові війська придушили путч власними силами; допомога італійців не знадобилася. Новим канцлером став заступник Дольфуса Курт фон Шушніг. Про жодну підтримку Англії та Франції не могло бути й мови – вона була просто не потрібною, перша спроба аншлюсу провалилася.
Друга ж спроба, успішна, була здійснена в 1938 році, коли Італія вже стала союзницею Німеччини і навряд чи могла очікувати від Англії та Франції якоїсь підтримки.
А під кінець своєї статті Петровський застосовує нехитрий полемічний прийом: щоб відвести звинувачення в симпатіях до фашизму від своїх «підзахисних», він намагається перевести його на сторону звинувачення:
«Будь-який кривавий тоталітаризм весь світ називає фашизмом не тільки слідом за нашою пропагандою, а й, наприклад, з легкої руки Умберто Еко, який описав “14 ознак фашизму”. До речі, про них. Дивлячись на те, як на Соловйова і його фільм буквально спікірували Навальний і компанія, рука сама тягнеться… ні, не до пістолета, а до тексту Еко з тими самими ознаками. Адже навіть у Держдумі вже визнали, що демонстрація свастики – не завжди фашизм, але вітчизняний ліберальний сектант у частині тоталітаризму обов’язково перевершить найбільш упоротого державника. Так ось, Умберто Еко. Пункт третій, “культ дії” – ставимо галочку («не рефлексуємо, поширюємо»). Пункти четвертий і п’ятий – “незгода є зрадою” і “незгода – ознака інакшості”, відповідно. Галочка – ми всі пам’ятаємо, що “демократія – це влада демократів”, “ніякої свободи ворогам свободи” і нетерпимість до будь-якого прояву інакшості з протилежного табору. Пункт 8 – “співчлени мають почуватися ображеними через те, що вороги виставляють напоказ багатство”. Галочка. Привіт, розслідування Навального. Пункт 9 – не боротьба за життя, а життя заради боротьби. І тут все сходиться. “Боротьбі з режимом” вже скільки років, борці усі сиві, є у революції початок, немає в революції кінця. Пункт 10 – елітизм. І тут ставимо галочку. І так далі, й так далі, аж до останнього пункту “новояз” (гендери, трансформери, you name it)».
Спроба вийшла досить незграбною. Іронічна фраза Олексія Навального «ви не рефлексуйте, а поширюйте», сказана з приводу його відеоролика, що нагадував про невиконані обіцянки «Єдиної Росії», якось не дуже підходить під описаний Еко «культ дії заради дії»: адже ролик якраз і розрахований на те, щоб його глядачі задумалися про різницю між гаслами і реальною політикою. Пояснюючи, що таке «культ дії», Еко пише: «Думання – немужня справа. Культура сприймається з підозрою, будучи потенційним носієм критичного ставлення». Яке відношення до цього має позиція Навального, для якого важливе саме критичне ставлення до влади, Петровський пояснити не пробує.
Знайти приклади нетерпимості до незгодних серед сучасних російських лібералів Петровський навіть не намагається – це занадто складне завдання. Формулювання «демократія – це влада демократів» у рунеті часто приписують Михайлу Касьянову; він нібито сказав цю фразу в інтерв’ю Meduza. Але в самому виданні нічого подібного немає. А фраза «Ніякої свободи ворогам свободи» взагалі належить діячеві Великої французької революції Луї Антуану Сен-Жюсту; для чого її приплів Петровський, зрозуміти абсолютно неможливо.
Щодо багатства, яке виставляється напоказ, – теж натяжка: у розслідуваннях Навального йдеться не про багатство політичних супротивників, а про незаконне збагачення держчиновників. Про «життя заради боротьби» – очевидна підміна понять: за цією логікою, якщо боротьба не привела до миттєвої перемоги, то це вже щось нескінченне. Про те, що Петровський має на увазі під елітизмом лібералів, він навіть не натякає. А що ж до новомови, то слово «трансформер» на позначення трансгендерів – це незграбний жарт Володимира Путіна. Тож страшно навіть подумати, на кого в цьому випадку замахнувся автор статті на сайті RT.
Джерело: Юрій Бершидський, для The Insider
