Школа ненависті. Як і чому навчали дітей у Третьому рейху

Джерело: Катерина Герцман, для Радио Свобода

«Німецький народ зробив необхідні висновки… Він не зноситиме нестерпну ситуацію. Сотні тисяч євреїв контролюють цілі сектори в німецькій економіці, радіють у своїх синагогах, у той час як їхні одноплемінники в інших державах закликають до війни проти Німеччини та вбивають наших дипломатів». Так головний друкований орган нацистської партії, газета  Völkischer Beobachter, на початку листопада 1938 року розпалювала ненависть до євреїв Німеччини.

У ніч із 9 на 10 листопада країною прокотилася хвиля погромів, було вбито близько ста осіб, тисячі заарештовано, єврейське населення Третього рейху позбавили громадянських прав. Ці події отримали назву «Кришталева ніч»  – через уламки розбитих вітрин магазинів та інших закладів, що належали євреям. «Кришталева ніч» стала черговим етапом на шляху нацистського режиму до Голокосту – масового винищення єврейського населення вже не лише Німеччини, а й окупованої Європи.

На той час атмосфера ненависті до євреїв підігрівалася в Німеччині майже шість років, з моменту приходу до влади  Адольфа Гітлера  в січні 1933 року. Антисемітизм став частиною системи пропаганди, а також виховання та освіти, спрямованої на те, щоб перетворити німецьких дітей на залізних солдатів Третього рейху. Нацистські керівники закладали плацдарм державного світогляду на роки наперед і діяли відповідно до чітко продуманих концепцій, які мали реалізувати педантичну німецьку педагогіку. Як це було на практиці?

«Расознавство» від Штрайхера

Кожна тоталітарна держава створює теорії, за допомогою яких вона може виправдати свої злочинні дії. Ці теорії можуть спиратися як на наукові, так і на геть не наукові, але ідеологічно не менш привабливі «дослідження». Головне – щоб народ захопився «корисними» ідеями та забув про ті, які з погляду панівних кіл можуть вважатися деструктивними. Саме так у програмі німецьких шкіл з’явився предмет під назвою «расознавство».

Наукова антропологія до цього предмета стосунку не мала і була потрібна нацистам лише для обґрунтування зведеного на державний рівень антисемітизму. Німецькі популяризатори расизму поширювали теорію французького письменника ХІХ століття  Артюра де Гобіно  про нерівність людських рас. Найбільш розвиненою та просунутою, за його уявленнями, була біла раса, всередині якої на найвищому щаблі розвитку стояли «арійці». Ця концепція припала до душі нацистським керівникам: псевдонаукові теорії гармонійно злилися з держзамовленням на ідеологію та породили перспективи не лише для подальших «науково-практичних» експериментів, а й для навчальної дисципліни. Одним із найвидатніших популяризаторів расистських теорій серед молодого покоління був  Юліус Штрайхер. Згодом він стане єдиним обвинуваченим на  Нюрнберзькому процесі, якого засудять до страти не безпосередньо за масові вбивства, а за підбурювання до геноциду, насамперед – за допомогою друкованої продукції.

Штрайхер виріс у сім’ї вчителя і сам згодом взявся до шкільного викладання. Але темперамент та амбіції вимагали більшого. Із 1923 року цей діяч  НСДАП, чий антисемітизм межував із манією і чиєї агресивності та вульгарності соромився навіть шеф нацистської пропаганди  Йозеф Геббельс, видавав тижневик  «Штурмовик» (Der Stürmer). Видання, яке навіть у нацистському середовищі багато хто порівнював із порнографією, виявилося популярнішим за більшість журналів «для дорослих»: вже в 1938 році наклад його складав півмільйона екземплярів і поширювався абсолютно безкоштовно. На його сторінках розкривався великий, але досить одноманітний світ ненависті до євреїв – «наукові» та публіцистичні статті, гасла, карикатури… Справа процвітала, спонсорів не бракувало, результати – поширення юдофобії серед німецького народу – були очевидними.

Здобувши собі сумнівну популярність як журналіст і видавець, Штрайхер не забув і про своє перше покликання – педагогіку. Це був той випадок, коли особисті погляди збігалися з державними, а отже, відкривали широкі можливості. Спочатку як підручний матеріал для поширення «расових знань» в освітніх закладах з’явився «Штурмовик»: його тексти слугували навчальним матеріалом, а фотографії – наочними посібниками. Причому ця ініціатива не прийшла «згори», її виявили найбільш «свідомі» та «патріотичні» директори й викладачі шкіл. Помітивши це починання, держава не залишилася осторонь, і вже з 1933 року в програмі середньої школи було запроваджено предмет «расознавство». Декількома роками пізніше зусиллями все того ж Юліуса Штрайхера (на той час він організував ціле видавництво Der Stürmer — Verlag ) була опублікована книга для вчителів «Єврейське питання у навчальній програмі»  ( Die Judenfrage im Unterricht ).  Автор посібника  Фріц Фінк  систематизував навчальний матеріал та запропонував різні способи викладання цього предмета.   

Основний інстинкт антисеміта

Фінк був переконаний, що кожна арійська дитина має вроджену здатність розпізнати єврея і моментально його зненавидіти. Але з віком, бідкався методист, цей  «основний інстинкт»  зникає. Проте дитина продовжує відчувати несвідому огиду до євреїв, і це саме той вдалий момент, коли справа педагога – пояснити і раціоналізувати ці інстинктивні відчуття. І от уже найрізноманітніші науки беруть участь у цьому педагогічному експерименті, залучаючи для пояснення антисемітських постулатів історію, природничі науки, філософію тощо. Усе разом мало сприяти вихованню расової огиди щодо євреїв.

«Расознавство» було дисципліною, розрахованою не на один семестр навчання. Рано чи пізно, після досягнення певного віку, учні мали зіткнутися і з небезпекою «расового осквернення», а завданням вчителя було запобігти цій «расовій ганьбі». Йдеться про категоричну неможливість сексуальних стосунків між німецькою дівчиною та євреєм. Характерно, що на зворотну ситуацію – німець та єврейка – дивилися більш поблажливо. Цікаво, що значна кількість нацистів, серед яких і автор посібника, обурювалися ханжеством тогочасної виховної системи, яка щосили намагалася замовчувати тонкощі інтимного життя. Уроків статевого виховання у німецьких школах на той час не було. При цьому Фріц Фінк не втомлювався нагадувати, що німецька жінка, яка мала зв’язок із євреєм, вже ніколи не зможе народити повноцінну арійську дитину. Тому так важливо було вчасно поінформувати кожну дівчинку та дівчину про всі хитрощі цієї педантичної справи. Звісно, пропонуючи обговорювати питання сексуальних стосунків, Фінк не боровся з ранніми вагітностями і не дбав про профілактику здоров’я молоді, а лише переймався чистотою арійської крові.

Усе це стосувалося системи освіти. Але німецьку молодь тих років орієнтували не так на глибини інтелектуальних знань, як на фізичну витривалість та ідеологічну стійкість. Тому основою виховання у Німеччині 1930-х років була система дитячих та молодіжних громадських організацій. Походи, свята й різноманітні колективні заходи ставали механізмом державного зомбування, навчали твердій вірі у расову перспективу німецького народу та ненависті до головного ворога – євреїв. Однак за всього різноманіття дозвілля в таких організаціях, як  Гітлерюгенд,  Юнгфольк  і  Союз німецьких дівчат, важко було б обійтися без мистецтва, здатного захопити і полонити школярів набагато швидше, ніж нудні уроки.

Якщо кіно було надто технічно складним і дещо неповоротким інструментом для того, аби швидко розвернутися обличчям до дітей та зробити цікавий для них продукт, то література була дуже доречною. Тому саме їй нацисти приділяли особливу увагу. Сумно відома «Акція проти ненімецького духу», що проходила у квітні-травні 1933 року, закінчилася «очищенням вогнем»: 10 травня по всій країні запалали багаття, на яких було знищено понад 25 тисяч екземплярів книг. Серед згарища опинилося безліч творів для дітей, які ще недавно любили німці. Наприклад, був заборонений і знищений лише нещодавно, в 1931 році, виданий і неймовірно популярний роман  Грети Вайскопф  (писала під псевдонімом  Алекс Веддінг )  «Еде та Унку». Перекладений одразу ж після видання англійською, чеською та датською мовами роман не догодив нацистам «расово невідповідною» ромською національністю героїні. Книга потрапила у вогонь, її авторка – на еміграцію. Улюблений серед дітей та дорослих і донині Еріх Кестнер, який перевидається в різних країнах, був   присутній при спаленні власних книг. Серед дитячих письменників виявилося багато тих, хто потрапив у вихор ідеологічної критики.

Лисиці, поганки та клопи

Після того як були знищені «шкідливі» дитячі книги, звільнений простір мав бути заповнений ідеологічно правильними творами. Три видання – кожне було розраховане на певну вікову категорію – стали настільними книгами у німецьких родинах того часу й фактично підручниками життя для дітей та їхніх батьків. Вони були надруковані видавництвом Юліуса Штрайхера.

Перша – книжка у віршах для наймолодших. Ельвіра Бауер, яка її  написала,  сама була вже типовим продуктом націонал-соціалістичного виховання. На час публікації 1936 року їй виповнився 21 рік. Бауер, за професією вихователька у дитячому садку, мала чудову ідеологічну підготовку. Її «дитячий» опус має довгу і, здавалося б, дивну назву: «Не довіряй лисиці на зеленій галявині, не довіряй єврею – він також обдурить». Насправді це пряме посилання до  Мартіна Лютера  (теж відомого своїм ярим антисемітизмом) та його знаменитого памфлету  «Про євреїв та їхню брехню»: «Не вір вовку на лісовій галявині, єврею під час його клятви, не вір папі римському, всі троє обдурять».

Книга Бауер отримала вражаюче визнання – тираж у 100 тисяч екземплярів розлітався з божевільною швидкістю, багато хто купував видання як різдвяний подарунок знайомим дітям, а в дитячих садках та початковій школі влаштовувалися його публічні читання. Водночас, як це часто трапляється з творами пропагандистського штибу, знайти художню привабливість у ньому складно – примітивні рими, великі карикатурні ілюстрації… Але ж не для формування художнього смаку, а зовсім з іншою метою публікувалася книга, що ділила світ навпіл: злі, страшні й жадібні євреї та милі, працьовиті, привабливі німці.

Іншим бестселером для діточок стала книга  «Поганка» (Der Giftpilz)  Ернста Хімера. Автор – вже доросла людина з давно сформованими поглядами, переконаний антисеміт, соратник та колега Юліуса Штрайхера на педагогічній царині. Розпочавши роботу в «Штурмовику» як простий журналіст, він досить швидко піднявся кар’єрними сходами, ставши головним редактором видання і навіть замінивши на цій посаді самого Штрайхера. Втім, ця заміна була «договірною»: Штрайхер виявився занадто некерованим у своїх поривах і бентежив навіть незворушного Геббельса. Для користі спільної справи видання передали спокійнішому Хімеру, а Штрайхер залишився власником та ідейним натхненником «Штурмовика».

«Поганка» – це 17 змістовних оповідань, у яких простою та доступною мовою пояснюється, як відрізнити єврея і чому у справжнього арійця розійшлися шляхи з цим небезпечним народом. Ернст Хімер написав книгу, розраховану на дітей 10-12 років. Така цільова аудиторія вже могла сприймати більш детальну та різноманітну інформацію, ніж малюки. Тому тут  «єврейське питання»  обговорювалося на більш серйозному рівні: з фізичного погляду (дослідження зовнішніх відмінностей «нижчої» раси від «вищої»), з релігійного (як  Талмуд  згубно впливає на життя християн) і морального – одне з оповідань розповідає про хтивого єврея, що замахнувся на честь і життя чистих та наївних німецьких дітлахів. Тираж видання – 600 тисяч екземплярів! Ілюстрації до «Поганки» намалював  Філіп Руппрехт – незмінний художник «Штурмовика». Його антисемітські карикатури завжди були впізнаваними, а ксенофобські погляди твердим і незмінними.

Нарешті, ще одна книга, породжена дуетом Штрайхер – Хімер, була опублікована в 1940 році і називалася  Пудель-мопс-такса-пінчер (Der Pudelmopsdackelpinscher).  Звернена вже до підлітків віком від 12 років, це була практично заключна частина освітньої трилогії для німецького юнацтва. Вона містить невигадливі короткі оповідання, де євреї виведені у вигляді найнеприємніших тварин – гієн, сарани, клопів, змій, черв’яків і навіть бактерій. У змісті книги вже, безсумнівно, далася взнаки і Друга світова війна, що почалася на той момент, і наближення  «остаточного вирішення єврейського питання», бо у цьому творі автори безпосередньо закликали вбивати євреїв. Зовсім не дитяча жорстокість і агресивність книги була неприємною навіть багатьом нацистським діячам, які все-таки воліли зберігати певну езопову мову при обговоренні цих тем.

Те, в яких умовах росли, які книги читали і чому навчалися прості німці, пояснює, чому багато хто з милих малюків 1930-х років через якихось вісім чи десять років зі спокійною душею фотографувалися біля гір трупів на окупованих територіях або відправляли до газових камер «расово неповноцінних» людей. Втім, історія виховання ненависті в Третьому рейху актуальна і з іншої причини: жодне суспільство не застраховане від експериментів над дитячою свідомістю, а однодумність, нав’язана державою, завжди небезпечна, оскільки перетворює людей на слухняне стадо, здатне на найстрашніші злочини.

Джерело: Катерина Герцман, для Радио Свобода

Катерина Герцман –  історик, дослідник історії Голокосту