Не злякали українців ані російські напади на мирне населення, ані проголошення анексії окупованих територій, ані навіть залякування ядерною зброєю. У відповідь українська влада подала офіційну заявку на вступ до НАТО, а українська армія досягла одного з найбільш яскравих успіхів: звільнення Лиману.

У четвер увечері російські окупанти пропустили на підконтрольні владі в Києві території колону біженців з Мелітополя, Херсона, Енергодара та багатьох інших міст окупованих районів Херсонської та Запорізької областей. Розмовляю з біженцями на стоянці біля одного з супермаркетів у передмісті Запоріжжя. Тут українська влада організувала логістичний центр – біженці можуть отримати екстрену гуманітарну допомогу, проживання та транспорт. Тут також на декого з них чекають їхні друзі та рідні. Сотні волонтерів намагаються допомогти, надати необхідну інформацію, роздати допомогу, в т.ч. і ту, яка надійшла сюди з Польщі. 

Незважаючи на зазнані багатогодинні муки та тривогу дороги і очікування дозволу покинути окуповані території, які для декого з них тривали навіть декілька днів, на обличчях біженців можна побачити радість. В їх розповідях повторюється одна і та ж фраза: нарешті ми врятувалися від небезпеки. Чому ж вони зволікали і дочекалися цього моменту? Багато хто сподівався, що Україна, мабуть, швидко відвоює свої землі, інші боялися залишати свій дім і роботу. Для деяких людей виїзд також означав полишити своїх близьких. Люди похилого віку часто не наважуються виїжджати, сподіваючись, що окупанти не вважають їх загрозою для себе. Пані Ірина розповідає, що батьки не хотіли їхати, побоюючись, що можуть не витримати подорожі, перевірок та можливих подальших поневірянь з тавром біженця. Вони залишалися в надії, що Україна невдовзі повернеться… Тетяна з місячним малюком на руках розповідає, що поки була вагітною – боялася подорожувати, але залишатися під окупацією в Херсоні було небезпечно для всієї родини. Працівник Запорізької АЕС Олександр каже, що зволікав із від’їздом, тому що не хотів залишати роботу, оскільки це питання його відповідальності перед колегами, а також безпеки роботи електростанції: «Ми не можемо всі втекти, це призведе до катастрофи». Олександр розповідає, як росіяни обстрілюють територію АЕС в Енергодарі, влаштовують провокації; розповідає про те, наскільки сумнівною є підтримка Міжнародного агентства з атомної енергії (МАГАТЕ), і стверджує, що «ситуація є дуже небезпечна і може статися все, що завгодно». Перед прибуттям місії росіяни увесь день обстрілювали район електростанції та місто: «вирішили влаштувати видовище». 

Для багатьох остаточним аргументом залишити рідні домівки став так званий референдум про приєднання окупованих територій до Росії. Вони розповідають, як людей змушували голосувати, погрожуючи зброєю і репресіями. Путінська «анексія» також може означати, що на окуповані українські території пошириться російська мобілізація. Співрозмовники не сумніваються, що загнані силою в російську армію українці стануть російським гарматним м’ясом: «Вони пошлють наших людей на мінні поля перед своєю армією».  

Є також й ті, хто вирішує повернутися на окуповану територію. Одні повертаються, щоб забрати своїх рідних, інші тому, що їм, однак, не вдалося організувати своє життя далеко від рідного дому, треті тому, що перевозять вантажі та зробили з перевезень через кордон з окупованими територіями бізнес, перевозячи в тому числі й людей. Можливо, є й ті, хто повертається, тому що не боїться Росії. 

У п’ятницю вранці, відразу після 7-ї години ранку, у Запоріжжі прогриміла серія вибухів. Місто обстріляно 16 російськими ракетами С-300. Три з них потрапили в колону тих, хто хотів потрапити на окуповані території. Ракети влучили у голову, центр і кінець колони. Загинуло понад 25 людей, понад 80 отримало поранення. Серед постраждалих лише одна людина була у формі: український поліцейський, який забезпечував порядок. Росіяни обстріляли мирних мешканців. Відразу після обстрілу російська сторона зізналася у обстрілі та повідомила про нібито ліквідовані військові об’єкти у Запоріжжі. Пізніше почалися спроби змінити версію на традиційну для російської пропаганди: це українська провокація, українська армія обстрілює власну територію. Росія бреше і запускає ще більше ракет по Запоріжжю, Дніпру, Харкову. Гинуть мирні мешканці, вбивають невинних жінок і дітей.

Не маючи змоги отримати військові перемоги, путінська армія застосовує ракетну зброю проти мирних жителів та їхніх осель. Коли я доїжджаю до Бахмута, який знаходиться безпосередньо на передовій, то стаю свідком обстрілу «Градами» цивільної частини міста. Я спостерігаю за цією жахливою сценою з даху будинку, розташованого у верхній частині Бахмута. Українські спецпризначенці, які мене супроводжують, не приховують своїх емоцій і задають риторичні запитання: «Для чого вони валять по місту?! Адже там лише звичайні будинки і звичайні люди!». Від мого останнього перебування місяць тому місто майже перетворилося на руїни, в яких мало хто вирішив залишитися жити. Звуки вибухів не вщухають ні на мить. Проте Бахмут не здається, а навіть навпаки: успіхи української армії на харківському напрямку ще більше вселяють надію у неминучу перемогу. Під час чергового обстрілу хтось з українських військових отримує інформацію про те, що Президент України подав заявку на вступ до НАТО. Хлопці відразу реагують «Ми вже відчуваємо себе частиною НАТО, у нас є ваша зброя, а рашисти все одно стверджують, що ви тут. І ми воюємо також за вас. Бачите, як ми відреагували на їхній референдум? Ми будемо в НАТО, а сьогодні звільняємо Лиман. Не гайтеся з наступним приїздом, інакше ви запізнитеся на звільнення Донецька!»  

Павло Боболович