Джерело: Юрій Бершидський, для The Insider

Телеканал «Россия 1»  показав  двогодинний фільм Андрія Кондрашова «Росія. Новітня історія», центральною частиною якого стало інтерв’ю з Володимиром Путіним. Основна ідея фільму нескладна: у 90-х роках Росія переживала глибоку кризу і опинилася на межі розпаду, чому суттєво сприяли західні спецслужби, а Путін, прийшовши до влади, зміг врятувати країну від неминучої загибелі. Криза, звичайно, була, ось тільки про те, що вийти з неї вдалося здебільшого внаслідок безпрецедентного зростання цін на нафту, у фільмі жодного слова — можливо тому, що приписати цю заслугу Путіну було б нереально. Втім, іншим твердженням, що не відповідають дійсності, у фільмі місце все ж таки знайшлося.

1. Про карти майбутньої розділеної Росії

Андрій Кондрашов:

— У нас є відомості, що багато хто на Заході, та й у Європі (?), вже тоді малювали карту Росії, розбиту на кілька самостійних держав. Чи не доводилося вам бачити такі карти?

Володимир Путін:

— Так, я бачив такі карти, але навіть справа не в картах, справа в тому, що в розмовах зі своїми колегами деякими, не називатиму зараз прізвища, тому що людина не давала мені права говорити про це публічно, один з моїх колег, президент однієї зі східноєвропейських країн, на одній із зустрічей зі мною прямо сказав, що для нас у Європі не стояло питання про те, розвалиться Росія чи ні, ми вважали, що це неминуче.

Встановити, чи справді неназваний президент казав таке Путіну, зрозуміло, неможливо. Але слідів карт, які він нібито бачив, в інтернеті немає. Тобто карти такі час від часу з’являлися у російських та українських соцмережах, але на їхнє західне походження ніщо не вказує. Одна з найпоширеніших, наприклад, отака:

Досить уважно поглянути на орфографію, аби зрозуміти: автор цього творіння з англійською не надто дружить. Автори інших картографічних фантазій у цьому жанрі й поготів про всяк випадок обходяться без англійської мови, як, наприклад, оцей, що сховався під характерним ніком IngrianRebel (Інгрія або Інгерманландія — стара шведська назва земель, де зараз розташований Санкт-Петербург з околицями):

Нічого більш схожого на роботу хоча б трохи професійних експертів знайти не вдалося.

2. Про кадрових співробітників ЦРУ у російському уряді

Володимир Путін:

— Цікавий випадок, ви, напевно, знаєте про це: серед цих радників [американських радників російського уряду в 1990-х роках] був не один, напевно, але один точно був кадровий співробітник Центрального розвідуправління США, який не мав права, відповідно із законами своєї країни, займатися комерційною діяльністю, а якщо займався, то повинен був про це доповісти, але він не зробив цього — займатися-то займався, прибуток отримував, але його приховав, і зрештою справа вилилася в судовий процес, не знаю, чим закінчилося, але під час цього процесу з’ясувалося, що він був кадровим співробітником ЦРУ.

Лише кілька днів тому на засіданні Ради з розвитку громадянського суспільства Путін уже згадував цю історію, але тоді він говорив про двох американських розвідників, а не про одного. Якщо врахувати, що на монтаж великого фільму йде досить тривалий час, слід припустити, що засідання відбулося пізніше запису інтерв’ю, тобто кількість американських розвідників у колишньому уряді стрімко зростає. The Insider  після засідання ради вже звернув увагу на цю історію та  з’ясував, що під «штатними розвідниками», швидше за все, маються на увазі два гарвардські вчені, колишні радники Анатолія Чубайса часів його роботи в Держкоммайні. Їхня робота була частиною програми Гарвардського університету та Агентства з міжнародного розвитку США (USAID).

Один з них, Андрій Шлейфер, уже тоді був відомий як один із найпомітніших молодих економістів, а зараз він взагалі є загальновизнаним світилом науки. Другого, новоспеченого випускника аспірантури Гарварда, юриста Джонатана Хея,  вибрав  собі в партнери сам Шлейфер. Хоча Хей у Гарварді був одним із найперспективніших студентів, наукової кар’єри він не зробив,  переїхав  до Великобританії і працює в енергетичних компаніях як менеджер. The Insider вже писав, що Шлейфера і Хея справді судили у США за зловживання службовим становищем — одержуючи винагороду від USAID за роботу в Росії, вони водночас інвестували власні гроші у російські підприємства. Їм довелося виплатити американському уряду багатомільйонну компенсацію завданих збитків, причому більшу частину компенсації за Шлейфера сплатив Гарвардський університет. У жодних матеріалах судової справи не йдеться про те, ніби Шлейфер і Хей були пов’язані з ЦРУ або з будь-якими іншими американськими державними органами, крім USAID.

3. Про те, як Путін працював таксистом

Андрій Кондрашов:

— На початку 90-х ви тільки-но повернулися з Німеччини. Як доводилося долати ті важкі часи?

Володимир Путін:

— Ну, як усі… Жив як усі. Іноді доводилося підробляти шоферуванням.

Півтора роки тому Путін у черговому інтерв’ю Андрію Кондрашову  згадував, що в його житті у Петербурзі був момент, коли він серйозно замислювався, чи не стати йому таксистом. Але про те, що він дійсно має такий досвід, він розповів тільки зараз.

Втім, це два різні епізоди. У минулорічному інтерв’ю він говорив про 1996 рік, коли після поразки Анатолія Собчака на виборах залишився без посади в мерії:

«Я навіть думав, що робити, можливо в таксі підробляти? Я не жартую, куди подітися. Двоє маленьких дітей. Тому коли запропонували переїхати до Москви та зайнятися юридичними справами в управлінні справами президента, я погодився і приїхав».

У новому фільмі він розповідає про період роботи в ЛДУ — після повернення з НДР і до початку роботи у Собчака.

Але обидві історії виглядають не дуже достовірно.  The Insider  свого часу  писав, що, працюючи віце-мером, Путін  встановив  тісні зв’язки з кримінальним бізнесом, а саме з «тамбовським» угрупованням, яке, у свою чергу, було пов’язане зі спецслужбами і, можливо, штучно створене ними. У 1992 році депутати міськради Марина Сальє та Юрій Гладков  склали доповідь про сумнівні угоди, організовані Путіним, тоді головою комітету із зовнішніх зв’язків мерії Санкт-Петербурга, і рекомендували усунути його з посади, а справу передати до прокуратури. Історія про те, що чиновник, причетний до великого та сумнівного бізнесу, втративши посаду, опинився в настільки скрутному становищі, що хоч у таксі йди, надзвичайно неправдоподібна.

Те, про що Путін розповідав у новому фільмі, відбувалося ще до початку карколомної кар’єри Путіна, коли він, повернувшись із Дрездена, кілька місяців пропрацював помічником проректора (за деякими джерелами — помічником ректора) ЛДУ. Юрій Фельштинський та Володимир Прибиловський у книзі «Корпорація. Росія та КДБ за часів президента Путіна»  писали:

«… не пізніше від початку весни 1990 р. основним офіційним місцем його роботи був Ленінградський державний університет (ЛДУ) ім. А. А. Жданова. Як пише придворний біограф президента Олег Блоцький, у ЛДУ Путін став „помічником ректора з міжнародних питань — посада, яка традиційно була закріплена за зовнішньою розвідкою”. <…>

Окрім помічника ректора з міжнародних зв’язків у ЛДУ існувала ще одна посада, призначена для „викладачів із КДБ у цивільному”: посада проректора з міжнародних питань. Цей пост, який за статусом, природно, стоїть вище, ніж помічник ректора, обіймав у 1990 р. Юрій Молчанов. Фактично Молчанов та Путін працювали разом і за версією низки джерел, до яких слід, зокрема, віднести журналіста, оглядача „ Новой газеты” та члена бюро партії „Яблуко” Бориса Вишневського, особисто добре знайомого з більшістю міських політиків, посада Путіна називалася не „помічник ректора”, а „помічник проректора”. Як помічник проректора Путін курирував зокрема й іноземних студентів та аспірантів ЛДУ.

Таким чином, не лише фактично, а й формально проректор із міжнародних питань Молчанов (а не ректор ЛДУ Станіслав Меркур’єв) був безпосереднім начальником Путіна. Цілком можливо, що Молчанов був його безпосереднім начальником і по лінії діючого резерву КДБ. <…>

Працюючи у ЛДУ, Путін вперше проявив здібності менеджера. У цей час університети ще не мали права просто здавати свої приміщення в оренду іноземним фізичним чи юридичним особам. Проте заборону можна було обійти: фактичний орендодавець і фактичний орендар могли створити спільне підприємство (СП) і законно використовувати приміщення орендодавця нібито „спільно”. При цьому частка радянської (державної) сторони у статутному капіталі СП могла бути як завгодно малаою. Молчанов та Путін уклали договір, згідно з яким ЛДУ та відомий західний виробник миючих засобів — компанія Procter & Gamble (PG) — створили таке СП. ЛДУ мав у СП лише 1%. Компанія отримала право зайняти одну із садиб на Університетській набережній і цілий рік постачала професорів дефіцитним американським милом та пральним порошком. Можна, звісно, припустити, що Путін і Молчанов отримували за оренду приміщень від Procter & Gambleне не лише мило і пральний порошок…»

Тож і за ці кілька місяців, хоча в останні роки радянської влади зарплату в держустановах цілком могли й затримувати, у Путіна навряд чи була потреба підробляти в таксі. Втім, це той випадок, коли стверджувати щось із упевненістю не випадає і доводиться лише оцінювати ймовірність.

4. Про те, як військову техніку обміняли на концентрат пепсі-коли

Андрій Кондрашов:

— На металобрухт або, як тоді говорили військові, «на голки» йшли літаки та підводні човни, бойові кораблі й танки. Деякі передові зразки військової техніки обміняли на концентрат для пепсі-коли.

У 1989 році, тобто ще за радянських часів, компанія PepsiCo дійсно  отримала   бартером за концентрат напою 17 підводних човнів, крейсер, есмінець і сторожовий корабель. Формально на той момент компанія стала власником шостого за величиною військового флоту у світі. Але ненадовго — лише на такий час, який знадобився, щоб перегнати цей флот до Норвегії, де його порізали на брухт. Кораблі були застарілі, іржаві та ні на що інше не придатні, а все більш-менш цінне військове обладнання з них перед передачею американській фірмі зняли. Підводні човни були проекту 613; цей тип дизельних підводних човнів випускали до 1957 року. Журнал Foreign Policy  писав  про цю угоду:

«PepsiCo придбала іржавий флот у рамках багатомільярдної ставки на довгострокову стабільність Радянського Союзу, величезного ринку, на якому не було чим торгувати, крім сировини та обіцянок майбутніх прибутків.

Флот Pepsi – це не історія часів розпаду Радянського Союзу. Це було в той короткий момент, коли Радянський Союз, здавалося, виживе, незважаючи на те, що холодна війна закінчилася. Іржаві підводні човни були одним із способів, за допомогою яких радянські лідери та західні корпорації могли встановити мир у всьому світі та нове посткомуністичне процвітання на чолі з бізнесом».

Цікаво, що у 2004 році Володимир Путін нагородив Дональда Кендалла, який був головою PepsiCo за часів цієї угоди, орденом Дружби.

5. Про результати демаршу російських миротворців у Косово

Кондрашов із гордістю розповідає про епізод у червні 1999 року, коли російські миротворці без узгодження із західними партнерами здійснили марш-кидок на столицю Косова Приштину і зайняли тамтешній аеродром.

— Внаслідок цієї операції Росія отримала чотири зони відповідальності в автономному краї Косово, в яких, на відміну від західних зон, серби почувалися безпечно.

Це не так. Своєї зони відповідальності у Косово Росія ніколи не отримувала. У червні 2021 року ТАРС опублікував спогади свого військового оглядача Віктора Литовкіна, який не раз бував у колишній Югославії за часів воєнних дій. Він розповідає:

«Мені дуже пощастило – я, як військовий журналіст, прилетів на слатинський аеродром у Косові з першими батальйонами 76-ї Псковської дивізії ВДВ, коли наші солдати та офіцери почали займати свої місця проведення миротворчих операцій в американській, німецькій та французьких зонах відповідальності. <…>

Потім я побував у Косові ще і ще раз. Востаннє — напередодні нового, 2003 року, коли з’ясувалося, що наші миротворці незабаром покинуть Балкани. У Москві зрозуміли, що політика західних країн, в основному США та інших членів НАТО, веде не до налагодження добросусідських відносин між ворогуючими народами, а навпаки — до їхнього роз’єднання, до відриву священної для сербів косовської землі від самої Сербії. І не захотіли, щоб авторитетом Росії, її миротворцями прикривався і маскувався цей злочин проти колишньої Югославії».

Російський демарш у Косові по суті не мав жодних практичних наслідків: зони свого впливу в Косові Росія не отримала. Російські миротворці контролювали приштинський аеропорт, але не заважали його використанню авіацією країн НАТО. Врегулювання косовського конфлікту проходило у повній відповідності до західних планів.

Джерело: Юрій Бершидський, для The Insider