На четвертому році повномасштабної війни, у задушливій атмосфері політичних кульбітів і дипломатичних розкладів, я дедалі частіше чую в ефірах і читаю у шанованих виданнях заклики «охолонути». Мудрі пани в краватках, з безпечної перспективи салонів і кав’ярень, повчають нас — журналістів, які працюють на сході, та й звичайних споживачів інформації, — що емоції — поганий порадник. Що постійне нагадування про російські злочини — це «моральний шантаж», який затуляє нам «ширшу геополітичну картину». Нас переконують, що найвищою формою журналістики та аналітики є холодна дистанція, так звана «об’єктивність», яка нібито дозволяє бачити більше.
Нічого більш помилкового. Те, що у 2025 році нам намагаються продати як «раціоналізм» і «реалізм», насправді є звичайним, боягузливим цинізмом. А заклик позбутися емоцій у висвітленні цього конфлікту є — свідомою чи ні — маніпуляцією, яка служить виключно агресору.
Ми мусимо сказати це прямо: висвітлення війни, яка точиться на іншому кінці світу, в чужому культурному колі, керується іншими законами, ніж опис конфлікту, в який безпосередньо залучені наші держави і наші суспільства. Ми не можемо вдавати, що ми є безсторонніми спостерігачами здалеку. Ми також є учасниками війни, навіть за межами України. Ми не оголошуємо цього з досить очевидних причин, але Росія атакує Захід вже не лише кібернетично, а й кінетично. Дрони залітають у простір Польщі, Румунії, невпізнані об’єкти з’являються над стратегічними об’єктами майже в усій Європі. Рейди в нашому небі влаштовують собі російські літаки і навіть ракети. Коли гинуть українські солдати, гинуть люди, які захищають нашу систему цінностей, нашу безпеку, а в довшій перспективі — наші домівки. Удавання «об’єктивності понад лінією фронту» в ситуації, коли ми чудово знаємо, хто є катом, а хто жертвою, не є професіоналізмом. Це брехня.
Емоції в цій війні не є «шумом», який заважає сприйняттю. Емоції є твердим фактом. Вони є найважливішим показником стану суспільства. Страх матері, яка відправляє дитину за кордон, лють ветерана, розпач після втрати дому — це дані, такі ж важливі для розуміння ситуації, як кількість танків чи курс долара. Закидати публіцистиці «надмірну емоційність», коли вона описує геноцид, — це абсурд. Саме цей удаваний «реалізм», який велить розглядати смерть тисяч людей як статистику в таблиці Excel, є фальшуванням реальності. Справжній реалізм вимагає від нас показати біль. Бо біль справжній, а ми маємо говорити правду. Звісно, що біль живить опір, біль формує політичні рішення і саме біль визначатиме відносини в цій частині Європи наступні покоління. Але ж ми інформуємо також для того, щоб застерегти від небезпеки, щоб до неї підготуватися.
Зараз ми також маємо справу з небезпечним явищем: спробою стигматизації емпатії. Прихильники «нового відкриття» з Росією (чи то в американському, чи в європейському варіанті) намагаються переконати нас, що моральне обурення злочинами — це позиція інфантильна, «неполітична». Що дорослість полягає в тому, щоб переступити через злочини, зруйновані дитячі лікарні, зґвалтування, різанину, розстріли полонених, грабунок землі, денаціоналізацію і почати «робити бізнес».
Аж ніяк. Демонстрація акту терору не є маніпуляцією. Це свідчення. Ми стаємо на бік жертв не тому, що ми наївні, а тому, що це єдина чесна позиція перед обличчям абсолютного зла. Ба більше, ми стаємо на їхній бік, бо знаємо — або принаймні повинні знати, — що ми теж під прицілом. Росія воює не лише за територію. Вона воює з нашим способом життя, з нашою свободою, з нашим правом вирішувати свою долю. У цій боротьбі ми є стороною, хочемо ми цього чи ні. І ми маємо право на гнів, на страх і на солідарність.
Коли хтось починає вам пояснювати, що показувати людські трагедії «нераціонально», що це заважає «серйозній дискусії», знайте: ви маєте справу з маніпулятором. Така людина плутає раціональність із цинізмом. Адже раціональним є називати речі своїми іменами: злочин — злочином, а агресора — агресором. Раціональним є будити сумління, бо приспане сумління Заходу — це грізна зброя в арсеналі Путіна.
У воєнній публіцистиці немає місця симетрії. Немає місця для «з одного боку, з іншого боку», коли з одного боку стоїть армія загарбників, а з іншого — цивільні в підвалах. Наш обов’язок — журналістів, аналітиків, громадян — не лише викладати факти, а й передавати емоції. Бо саме емоції є носієм правди про війну. Якщо ми дозволимо їх у нас відібрати, якщо дозволимо, щоб нас знеболили в ім’я «геополітичного прагматизму», ми станемо співучасниками. А цього у 2025 році, після всього, що ми бачили, ми не можемо собі дозволити.
Графіка AI
PB
