Минає 86 років від моменту, коли 17 вересня 1939 року совєти встромили Польщі ніж у спину. Для величезної частини тогочасного суспільства, але — що гірше — також для тих, хто ухвалював рішення, це був шок і цілковита несподіванка.
Сьогодні, володіючи знаннями про таємний протокол до пакту Молотова — Ріббентропа, нам легко оцінювати ту наївність. Однак тоді віра в польсько-радянський пакт про ненапад була настільки сильною, що паралізувала аналітичні здібності держави. Попри рапорти Корпусу охорони прикордоння (КОП) про концентрацію військ і зривання загороджень зі східного боку, до останніх годин тривало перекидання озброєння та підрозділів на захід, для боротьби з німцями. Східний кордон було оголено не лише у військовому, а й у психологічному плані.
Це не було випадковістю, а результатом багаторічної, філігранної дезінформаційної операції. Радянська пропаганда, що просочувалася роками, а також присутність московської агентури у владних структурах, війську та дипломатії Другої Речі Посполитої, ефективно створили фальшиву картину реальності, в якій єдиною загрозою був Берлін. Москва, хоч і ворожа, мала бути в гіршому разі нейтральною.
Радянський напад на Польщу був шедевром політичної та пропагандистської інженерії. Входячи на наші землі, Червона армія не несла на знаменах гасло «війна». Вони не атакували. Вони — у своєму наративі — «визволяли». Офіційна нота, вручена польському послу в Москві, говорила про «розпад польської держави» і необхідність взяття під опіку «братніх народів» Білорусі та України. Це була «велика гуманітарна акція», яка нібито мала рятувати цивільне населення від хаосу та безвідповідального уряду у Варшаві. Звучить знайомо? Це та сама схема, яку ми чули у 2014 році в Криму та у 2022 році, коли російські колони їхали «денацифікувати» Київ.
Цей наратив мав у 1939 році жахливий військовий наслідок. Радянські дії, що поєднували агресію з фальшивою риторикою про нейтралітет чи навіть допомогу в боротьбі з німцями, паралізували рішучість польської влади. Наказ Маршала Ридз-Сміглого «з більшовиками не битися» досі викликає суперечки, але він був безпосереднім наслідком цього інформаційного хаосу. Совєти не оголосили війни, тому польська армія не знала, чи має справу з ворогом. Ті командири, які не піддалися дезінформації, гинули в бою. Ті, хто повірив, що з совєтами можна вести переговори як із «сусідом», закінчили в ямах смерті в Катині, Мідному, Харкові та інших, досі невідкритих місцях страт.
На відміну від німців, які мусили будувати окупаційні структури з нуля, совєти входили з готовим політичним тилом. Вони мали підготовлених польських зрадників і цілу плеяду комуністів, готових фірмувати московські дії власними обличчями. Цей сценарій, відпрацьований безрезультатно в 1920 році в Білостоці, був удосконалений у 1939-му, а з убивчою ефективністю повторений у 1944 році при встановленні народної влади.
Ефективність радянської пропаганди настільки потужна, що її відлуння резонує донині, хоча ми вже понад три десятиліття живемо у вільній країні. 17 вересня все ще не функціонує в колективній пам’яті нарівні з 1 вересня. Совєти — всупереч фактам, логіці та масштабу жертв — не до кінця сприймаються як рівнозначний винуватець початку Другої світової війни. Вони залишаються в тіні Третього Рейху як «ті другі», а часом навіть як «союзники альянсу», що є найбільшою брехнею історії XX століття.
Також вони ніколи не заплатили за свою агресію — ані морально, ані матеріально. З якихось причин у Польщі не створюють комісій, які б точно оцінили збитки внаслідок радянської агресії, грабунку промисловості та окупації. Тема звірств Червоної армії, масових вбивств (не лише офіцерів, а й цивільних), зґвалтувань і депортацій систематично витісняється на маргінес. Останнім часом її перекриває — і це не випадковість — питання Волині. Це класичний дезінформаційний прийом: перекладання тягаря відповідальності з фактичних архітекторів пекла Другої світової війни на конфлікти між окупованими народами. Сварка жертв (поляків та українців) — найкращий метод, щоб ніхто не питав про ката.
Замислимось: скільки прізвищ радянських злочинців ми можемо назвати з пам’яті? Ми знаємо Ганса Франка, знаємо Герінга. А скількох командирів НКВС, скількох політруків, які виносили вироки полякам, ми притягнули до відповідальності, хоча б символічно? Чому ми досі толеруємо те, що 17 вересня є в Білорусі державним святом? Єдиним проломом у цій змові мовчання була позиція України. Саме Київ, відкривши архіви КДБ, дав нам доступ до доказів злочинів, які в Москві досі суворо засекречені.
У Росії пам’ятники катам не лише стоять, а й ставляться нові. Сталінізм повертається в ласку як «ефективний менеджмент». Який вірус проник у нашу історичну пам’ять, що ми на це погоджуємося? Хто його туди впустив? Відповідь міститься в документах 1939 року.
17 вересня Червона армія входила, щоб стерти Польщу з мапи та історії. Їм не вдалося це військовим шляхом, але операція зі стирання правди про цей день триває. Пам’ятаймо про це, бо спадкоємці цієї хворої ідеї та майстри тієї самої пропаганди сьогодні правлять у Москві. І застосовують точно такі самі методи.
Фото: радянські війська, що вторглися до Польщі у вересні 1939 року. Публічний домен
PB
