Росія ніколи не відмовлялася від більшовицьких методів пропаганди. Змінюються декорації, змінюються носії — від паперових газет до платформи X, — але суть залишається тією ж самою. Москва століттями будує свій образ, спираючись на фундаментальну брехню, а для її розповсюдження використовує армію підкуплених, заляканих або просто зіпсованих «корисних ідіотів» із Заходу.
Ймовірно, першим діагностованим випадком цієї хвороби, яку більшовики з роками довели до досконалості, були знамениті «потьомкінські села». У 1787 році, коли цариця Катерина II подорожувала свіжозагарбаним Кримом (так званою Новоросією), Григорій Потьомкін розіграв виставу, яка увійшла в історію як символ геополітичного шахрайства. Вздовж маршруту імператорського кортежу будували макети будинків, переганяли ті самі стада худоби, щоб удавати добробут, а перевдягнені у святковий одяг селяни вітали імператрицю. Незалежно від того, скільки в цій історії міфу, а скільки історичної правди, сам задум є диявольським у своїй простоті: для російської держави створення фальшивих образів важливіше за реальність. Мета виправдовує засоби, а метою тоді було переконати Європу в могутності імперії.
Півтора століття по тому цей самий метод, хоч і в значно більш макабричних декораціях, був використаний для приховування одного з найбільших злочинів людства. Драматичним прикладом створення «потьомкінських сіл» на папері стала діяльність Вальтера Дюранті. Цей кореспондент «The New York Times» у Москві, людина зі статусом зірки тодішньої журналістики, своїми статтями створював фальшивий образ радянської Росії в її найстрашніший час — у добу Голодомору в Україні. Коли мільйони українців помирали через відсутність хліба, Дюранті писав про «проблеми з постачанням» і цинічно стверджував, що «аби приготувати яєчню, треба розбити яйця». За це він отримав Пулітцерівську премію, від якої «NYT» досі остаточно не відмовився.
Урок цієї історії жахає, адже він показує, як легко світ хоче бути обманутим. Брехню Дюранті викрив Ґарет Джонс — молодий валлійський журналіст, який самотужки проїхав голодуючою Україною. Джонс бачив трупи на вулицях, бачив опухлих від голоду дітей і мав відвагу кричати про це світові. Яким був фінал? Дюранті купався в розкоші та славі, був завсідником салонів, моральним авторитетом «гнилого Заходу». Джонс був зацькований, висміяний істеблішментом, а врешті-решт убитий у Маньчжурії за нез’ясованих обставин, найімовірніше, з подачі НКВС.
Сьогодні, можливо, як гіркий тріумф правди, ми можемо спостерігати ренесанс пам’яті про Джонса. З’являються книги (як, наприклад, чудові репортажі Мірослава Влеклого), а Аґнєшка Голланд зняла вражаючий фільм «Ціна правди» (в оригіналі «Mr. Jones»). Що цікаво, хоч ця стрічка вийшла в тіні наростаючого російського імперіалізму, напередодні повномасштабної агресії проти України, вона не стала для західної громадської думки достатнім потрясінням. Еліти подивилися фільм, похитали головами й повернулися до ведення бізнесу з Путіним.
Бо механізм працює й далі. З 2022 року ми спостерігаємо справжній розквіт так званих «консервативних» американських публіцистів, які ні в що не ставлять факти й цінності, до яких нібито апелюють. В ім’я боротьби з «глобалізмом» вони дозволяють собі пропагувати наративи, живцем узяті з інструкцій Кремля. Символом цього занепаду став Такер Карлсон. Саме він фактично прорвав інформаційну ізоляцію Путіна, вирушивши до Москви на інтерв’ю, яке по суті було двогодинним монологом диктатора. Карлсон не поставив жодного складного запитання про Бучу, про Маріуполь, про викрадених дітей. Натомість він дав Путіну найпотужнішу медіаплатформу світу, щоб той міг вливати свою псевдоісторичну маячню про «штучну Україну» прямо в мізки мільйонів американців. Карлсон не був журналістом — він був Потьомкіним XXI століття, який будував фасад «розумного лідера» для воєнного злочинця.
На жаль, Польща також має своїх будівничих фальшивих сіл. Серед них першість тримає Войцех Цейровський, який, подорожуючи «босоніж світом», ментально, здається, не вилазить з онуч. Він неодноразово повторював російські тези про те, що «Україна — це не держава», вписуючись у розпалювання ненависті та ворожнечі, що в умовах війни за нашим кордоном є дією на шкоду державним інтересам. Специфічним випадком є й інший поляк, що живе у США, — Макс Колонкo. Колись визнаний кореспондент, нагороджений журналіст, який поплив у вир божевілля і теорій змови, де російська пропаганда почувається як риба у воді. Його падіння з позиції авторитета до ролі інтернет-шамана, що марить про розділи країн, є сумним, але яскравим прикладом дегенерації.
Звісно, польських прикладів фальшивого консерватизму, щедро приправленого антиукраїнізмом і погано прихованою філоросійськістю, є більше. Досить згадати тижневик «Do Rzeczy», який досі претендує на звання думкотворчого видання. Там досі пишуть надійні, визнані публіцисти чи історики, що тільки поглиблює проблему, бо легітимізує токсичний контент. Адже цей журнал став прихистком для трансляції російського «політичного реалізму», який насправді є дефетизмом. Рей тут веде не лише головний редактор Павел Лісіцький, але передусім Лукаш Важеха. Цей публіцист під маскою турботи про польський національний інтерес з аптекарською точністю підсуває тези про «не нашу війну» та необхідність домовлятися з Росією. Якщо хтось у Польщі заслужив антипремію імені Вальтера Дюранті за вперте заперечування природи російської загрози та присипляння сумління, то Лукаш Важеха мав би вже давно звільнити місце на полиці. Бо історія вчить нас одного: ті, хто будує потьомкінські села, завжди закінчують як спільники тиранії.
PB
